19 травня у Рейк'явіку відбудеться міністерське засідання Арктичної ради, фінальне для дворічного головування Ісландії. На наступні два роки головування перейде до Росії. Очікується очна участь делегацій членів Арктичної ради (Данії, Ісландії, Канади, Норвегії, Росії, США, Фінляндії та Швеції) і віддалена — країн-спостерігачів (нині це 13 держав, включно з Китаєм). Під час зустрічі можлива комунікація держсекретаря США Ентоні Блінкена та міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова. Готовність до цієї зустрічі заявлена з російського боку, але поки що не підтверджена з американського.
Росія досить агресивно готувалася до початку свого головування. На травень планувалося пишне проведення ювілейного Міжнародного арктичного саміту. Це щорічний форум, який проводиться в Санкт-Петербурзі для просування російських економічних інтересів в Арктиці. В останній момент його перенесли на рік, формально — через обмеження пандемії. Але, ймовірно, виникли проблеми міжнародної участі через досить агресивну поведінку Росії. У березні й квітні вона провела кілька гучних військових навчань в Арктиці та висунула нові претензії на шельф Північного Льодовитого океану, які сягають далі Північного полюса, до берегів Канади й Данії. Крім того, внаслідок військової агресії Росії проти України триває блокування деяких арктичних проєктів, у яких зацікавлена Росія, включно з фінансованими з фондів Європейського Союзу.
Посилення присутності в Арктиці для Росії — геополітичний проєкт, що його вона цілеспрямовано реалізує з початку 2000-х років. В Арктиці зосереджено 30% світових запасів газу, 13% — нафти, є великі запаси кольорових і коштовних металів, рідкісноземельних елементів. Оскільки середня температура в Арктиці підвищується у 2,5 разу швидше, ніж у середньому на планеті, збільшуються можливості видобутку цих ресурсів. Швидке зменшення льодового покрову відкриває морські шляхи, що зв'язують Азію, Європу та Північну Америку значно коротшими морськими маршрутами, порівняно з тими, які використовуються нині.
Росія претендує на роль головної арктичної держави. Берегова лінія Росії в Арктиці набагато довша, ніж берегові лінії інших країн. Острови Північного Льодовитого океану від Північного полюса у бік Євразії належать Росії. Великі острови Данії (Гренландія) і Канади (Елсмір) підходять ближче до Північного полюса, ніж російська, але віддалена від берега Земля Франца-Йосифа. І все-таки акваторія Північного Льодовитого океану зміщена від Північного полюса у бік російської частини Євразії. Росія розраховує на повторення в Арктиці епохи великих географічних відкриттів, під час яких (на відміну від пізнього Середньовіччя) вона має шанс переграти Захід. Не випадково головний клуб російської еліти, керований президентом і міністром оборони, — це Російське географічне товариство. Освоєння Арктики — його головний пріоритет.
Масштаби військової активності в Арктиці поки що не повернулися до рівня холодної війни. Але багатолітній тренд формування Росією арктичної стратегії, відновлення радянської військової інфраструктури та розбудова нової отримав відповідь у зустрічному військовому будівництві інших країн. Три види збройних сил США опублікували в останній рік свої арктичні стратегії. Норвегія розширила масштаб військових навчань в Арктиці, зокрема в рамках союзних відносин зі США. Підвищену увагу до регіону стали виявляти інші країни НАТО.
Якби в роки холодної війни спалахнула ядерна війна, міжконтинентальні балістичні ракети і стратегічні бомбардувальники літали б переважно над Північним Льодовитим океаном та Норвезьким морем (Росія з радянських часів зараховує його до Північного Льодовитого, більшість інших країн — до Атлантичного океану, але, в кожному разі, там домінують флоти країн НАТО). Ядерні сили РФ і США, які нині перебувають на постійному чергуванні, націлені на світовий океан. Польотні завдання ракет, згідно з бойовою цілевказівкою, змінюються швидко, і це складно перевірити. Проте стратегія НАТО стосовно Росії називається «розумне стримування», а не просто «стримування», і передбачає кооперацію. Російське керівництво підкреслено називає країни НАТО партнерами. Це дозволяє вважати, що холодна війна з постійним ризиком ядерної війни ще не повернулася.
Тим часом військові приготування Росії в Арктиці, які викликають занепокоєння Заходу, виходять за заявлені рамки захисту економічних інтересів. Під час масштабних навчань, проведених у березні, три атомних підводних човни, зламавши кригу, спливли в зоні, наближеній до Північного полюса. Це не було видатним досягненням військових технологій, як подавала Росія. Такі групові спливання атомні підводні човни США практикували ще в роки холодної війни. Російські човни, які брали участь у навчаннях, належать до застарілого радянського проєкту 667БДРМ. Але особливість у тому, що це ударні підводні човни з балістичними ракетами на борту. Вони зробили маневр, який демонструє можливість нанесення ядерного удару зі скороченої дистанції.
У рамках тих-таки навчань над Північним полюсом пролетіли винищувачі МіГ-31БМ. Їх створено в роки холодної війни для перехоплення американських стратегічних бомбардувальників, зокрема над Північним Льодовитим океаном. Тепер у модернізованому вигляді вони повертаються на відновлені й нові аеродроми в полярних широтах, включно із Землею Франца-Йосифа.
Такі військові приготування важко виправдати захистом шельфу та Північно-Східного морського проходу, що його, за радянською традицією, Росія називає Північним морським шляхом (є також Північно-Західний прохід поблизу канадських островів, який теж поступово звільняється від криги). Навіть у перспективі десятиліть на Північний морський шлях припадатиме менше 10% світового морського трафіку. Загроза ядерної війни для його захисту вочевидь надмірна.
Справді, в Росії і США різне розуміння морського права. США не ратифікували Конвенцію ООН із морського права 1982 року й дотримуються конвенційного морського права. США вважають світовий океан, його моря та протоки вільними для плавання і визнають тільки 12-мильну зону територіальних вод. Але і в ній вони вважають мирний прохід вільним для всіх суден. Конвенція ж, якої дотримується Росія, дозволяє обмежувати прохід іноземних кораблів у територіальних водах і мати ексклюзивну 200-мильну морську економічну зону з можливістю розширюватися, якщо буде доведено, що континентальний шельф пролягає далі.
Саме ці права Росія активно використовує в Арктиці. 2019 року вона впровадила для іноземних суден повідомний характер проходу через Північний морський шлях із обов'язковим узяттям на борт російських лоцманів. Із початку 2000-х Росія доводить через передбачені конвенцією механізми, що дно Північного Льодовитого океану є продовженням російської частини Євразії багато далі за 200-мильну зону. Представлені у квітні російські докази обґрунтовують нові претензії, що сягають за Північний полюс.
З іншого боку, навряд чи зазначені російські претензії турбують США у практичному плані. Використання Північного морського шляху залишається обмеженим. У 1990-х і 2000-х роках воно перебувало на рівні, порівнянному з доправленням американськими суднами вантажів для СРСР через арктичну зону в рамках програми ленд-ліз у роки Другої світової війни. У 2010-х використання Північного морського шляху значно зросло за рахунок російських вантажів. Але транзит залишився нікчемно малим. Розробка Росією нафти й газу на полярному шельфі без західних технологій, доступ до яких обмежений санкціями, залишається лише теоретичною можливістю.
Що справді може викликати практичну стурбованість США, то це Китай. У 2013 році він приєднався до Арктичної ради як спостерігач, претендуючи на роль приполярної держави. 2018 року Китай представив свою Арктичну стратегію, важливим елементом якої є розвиток Полярного шовкового шляху, що може увібрати російський Північний морський шлях. Китайські компанії ввійшли в російську перевалку скрапленого газу «Ямал СПГ». Навіть якщо США могли дозволити собі ігнорувати загрозливі сигнали з боку Росії, то Китай, здатний скористатися Росією як інструментом своєї глобальної політики, неминуче сприйматиметься всерйоз.
Жодна з залучених у проблеми Арктики країн не демонструє готовності змінювати свою стратегію. Головування Росії в Арктичній раді не обіцяє бути для неї легким.
Більше статей Олексія Іжака читайте за посиланням.