Нарешті перехід від адміністрації президента Дональда Трампа до новообраного президента починає входити в нормальне русло. Трамп дав відповідний і довгоочікуваний дозвіл своєму уряду розпочати перехідний період, хоча і відмовляється визнати свою поразку публічно.
В історії країни мало аналогів ситуації, що склалася: президент, який зазнав поразки, до останнього відмовляється визнати цей доконаний факт і намагається максимально ускладнити процес передачі влади переможцю, незважаючи на катастрофічну епідеміологічну ситуацію та безпекові загрози. Висловлюються різні думки щодо причин поведінки Трампа. Як на мене, їх належить шукати насамперед у психофізіології чинного президента США: як реакцію на катастрофічний для нього факт невдачі на виборах, він обрав те, що психологи називають «стан заперечення абсолютно неприйнятної реальності». Може бути й більш прагматичне пояснення: в такий спосіб Трамп хоче тримати в «кондиції» свій багатомільйонний електорат, готуючи ґрунт для повернення 2024 року.
З іншого боку, Джо Байден демонстрував максимальну витримку і намагався утвердити серед американського загалу думку, що перехідний процес відбувається, попри перешкоди, що їх створює Дональд Трамп та його оточення. В цьому сенсі важливе значення мала анонсована новообраним президентом низка призначень на ключові посади в апараті Білого дому та уряді, що формуються.
Представляючи команду традиційних дипломатів, міцних професіоналів, які звикли поважати і діяти за усталеними принципами світової політики, Дж.Байден від самого початку хоче показати відмінність між своєю адміністрацією та хаотичним правлінням Д.Трампа.
При цьому Байден, за його словами, виходить з того, що склад нової адміністрації має відображати «різноманіття Америки:»: йдеться насамперед про представництво жінок, расових та етнічних меншин. Зокрема, про це свідчать наміри призначити першого міністра внутрішньої безпеки латиноамериканського походження (Алехандро Майоркас), перших жінок — міністра фінансів (Джанет Єллен) і національного директора з питань розвідки, яка координує роботу всіх розвідувальних органів (Авріл Гейнс), чорношкіру американку главою місії США в ООН (Лінда Томас-Грінфілд). Разом з тим послужні списки цих та інших анонсованих призначень свідчать, що Байден наразі робить ставку на представників демократичного істеблішменту, висококласних професіоналів, добре відомих йому по минулій роботі в Сенаті та на посаді віцепрезидента США, і тих, хто майже на 100% поділяє його погляди.
Чи не найбільшою мірою цим критеріям відповідає обранець Джо Байдена на посаду державного секретаря США — 58-річний Ентоні Блінкен, якого нерідко називають «другим я» новообраного президента, його найближчий радник ще з часів головування в комітеті у закордонних справ Сенату США. Про їхню близькість і ставлення Байдена до свого соратника свідчить така фраза: «Тоні Блінкен — суперзірка, і це не гіпербола… Він здатний виконати будь-яку роботу». Поза будь-яким сумнівом, новий держсекретар матиме неоціненний, за бюрократичними мірками, привілей: доступ до вуха президента. Можу порівняти їхні довірливі стосунки з тими, які існували між Кондолізою Райс і Джорджем Бушем.
Після роботи в офісі віцепрезидента США Блінкен був призначений на посаду заступника радника з національної безпеки Барака Обами, а згодом — першого заступника держсекретаря. Серед досьє, якими опікувався Блінкен, — Ірак, включно з виведенням американських військ із цієї держави, та ядерна угода з Іраном.
Майбутній держсекретар США народився в Нью-Йорку. Він — представник американської зовнішньополітичної еліти: батько був послом США в Угорщині, дядько — послом у Бельгії; його вітчим — відомий адвокат. Закінчив Гарвардський університет, за фахом — правник, але в юридичній сфері працював недовго, приєднавшись до виборчої кампанії Майкла Дукакіса (кандидат від демократів на посаду президента США 1988 року), а згодом став головним спічрайтером Білла Клінтона з питань зовнішньої політики.
Знайомі Е.Блінкена характеризують його як класичного дипломата, «дипломата у квадраті», відзначаючи притаманні йому виваженість, спокійну манеру поведінки (як правило, він не шукає надмірної публічності), схильність до досягнення консенсусних рішень, уміння слухати. Погоджуючись із цим, маю зазначити, що він, як і його бос, може бути достатньо жорстким та емоційним (залежно від обставин), оскільки я мав нагоду неодноразово зустрічатися з Е.Блінкеном під час його роботи в Сенаті та Білому домі.
Щодо зовнішньополітичного світогляду Е.Блінкена, то він цілком очікувано збігається з поглядами Дж.Байдена. Майбутній держсекретар також виступає за поновлення лідерських позицій США у світі, оскільки вважає їхнє послаблення «поганою альтернативою» з огляду на інтереси країни. На думку Блінкена, США мають відновити відносини із своїми союзниками, аби «протистояти відступу демократії, який дозволив автократіям — від Росії до Китаю — скористатися нашими труднощами в своїх інтересах». У своїй діяльності на цьому напрямі він може спертися на широку мережу контактів і знання Європейського континенту, зокрема Франції, де він навчався у школі і зберіг вільне володіння французькою мовою.
Очікується, що порівняно з адміністрацією Б.Обами під час президентства Дж.Байдена та держсекретарства Е.Блінкена США приділятимуть значно більшу увагу просуванню демократії та прав людини, насамперед у відносинах із Росією та Китаєм. Колишній посол США в Росії Майкл Макфол згадує, що саме Ентоні Блінкен активно підтримав ідею проведення зустрічі віцепрезидента Джо Байдена з лідерами демократичної опозиції після перемовин з Владіміром Путіним.
Ентоні Блінкен вважається архітектором режиму санкцій, запроваджених проти Росії після анексії Криму. У своєму виступі в Інституті Брукінгса він зазначив: «Президент Путін і Росія визначають силу тільки як результат того геополітичного впливу, який вони отримують. Протидіючи Росії політично в міжнародній спільноті та ізолюючи її політично, ми зменшуємо цю силу». Таким чином, за моєю оцінкою, динаміка еволюції поглядів Блінкена на відносини з Росією в цілому повторює шлях, пройдений Байденом, про що ми писали раніше. Як і Джо Байден, він добре орієнтується в українській проблематиці.
Один із лівих оглядачів охарактеризував Е.Блінкена як «ліберального інтервенціоніста». Це, звичайно, є перебільшенням, але треба пам’ятати, що він виступав за проведення військової операції проти режиму Башара Асада у відповідь на застосування ним хімічної зброї (попри протилежне рішення, прийняте Б.Обамою) і проти виведення американських військ із Сирії під час президентства Д.Трампа.
Разом з тим він має репутацію центриста, прагматика, який розуміє межу спроможностей США, людини, в якої відсутня ідеологічна заангажованість.
Певною родзинкою, що характеризує особистість Е.Блінкена, є його любов до року та джазу, професійна гра на гітарі: він є автором двох пісень, розміщених на інтернет-сервісі потокового аудіо Spotify.
До категорії «вірних байденівців» і представників аристократії Демократичної партії можна також віднести іншу ключову фігуру у зовнішньополітичній команді — Джейка Саллівана, який працював в адміністрації Барака Обами, на різних посадах в Держдепі Гілларі Клінтон (пізніше він був заступником керівника її президентської кампанії) та, що, мабуть, найважливіше, був радником з питань національної безпеки віцепрезидента Джо Байдена, замінивши Ентоні Блінкена. Під час своєї роботи на цих посадах Салліван серед іншого опікувався такими чутливими проблемами, як ядерна угода з Іраном (він відіграв ключову роль в її підготовці), Лівія, Сирія та М’янма. Під час нинішніх президентських перегонів відповідав у команді Байдена за питання внутрішньої політики. І от тепер Салліван буде радником новообраного президента з питань безпеки.
Необхідно зауважити, що і за посадою, і за досвідом зовнішньою політикою США реально керуватиме сам новообраний президент. Утім, призначення на ключові зовнішньополітичні позиції міцних професіоналів (до цієї категорії належить також новий постпред в ООН), які поділяють його зовнішньополітичні погляди та методи, свідчить про те, що він хоче бачити на цьому напрямі команду, здатну вирішувати складні завдання з першого дня його президентства, особливо зараз, коли на першому плані роботи адміністрації безперечно перебуватиме боротьба з коронавірусом.
Більше статей Олега Шамшура читайте за посиланням.