З початком місяця Рамадан здавалося, що тривалий лівійський конфлікт візьме тайм-аут до вересня. Однак саме в серпні, під час мусульманського посту і в самий пік літньої спеки, у цій війні стався докорінний злам, який спричинив несподівано швидке падіння режиму Каддафі в лівійській столиці.
У тому, що 42-річний період правління полковника закінчився, переконалися навіть скептики. Можливо, коли читач побачить цю статтю, то впаде й останній оплот Каддафі - його рідне місто Сірт.
Якою стане Лівія після Каддафі? Чи стане вона новим Іраком або навіть Сомалі, як обіцяють деякі експерти-геополітики? Невідомо. Але жоден із противників Каддафі, і насамперед самі лівійські повстанці, не хочуть наступати на іракські граблі.
Перші враження
Перебуваючи у Києві, я ніяк не міг зрозуміти: чому лівійці, які, як пишуть мас-медіа пострадянських країн, живуть у найкращому райському куточку на всьому Африканському континенті, повстали проти правлячого режиму? Але факт дезертирства військової еліти, а також розрив з Каддафі цілої групи лівійських послів за кордоном і ряду міністрів свідчили про те, що від полковника, імовірно, втомилася навіть верхівка лівійського суспільства.
Картина почала прояснюватися після того, коли я, як спецкор Tribuna.com.ua, у березні дістався машиною з Каїра в Бенгазі. Дорогою до прес-центру на набережній Бенгазі спіймав себе на тому, що депресивний вигляд другої столиці Лівії мені нагадує провінційне місто в Іраку у 2003 році, тобто відразу після скасування дуже жорстких 12-річних санкцій ООН. Виникло відчуття, що міжнародні санкції проти Лівії діють досі.
Таку кількість старих автомобілів, за якими плаче прес на звалищі й плавильна піч, я бачив тільки в Іраку і тільки в 2003 році. Самі лівійські дороги в більшості розбиті не гірше, ніж в українській провінції, а на багатьох вулицях у старому центрі Бенгазі і навіть у найбагатшому районі вілл під назвою Табаліно асфальту не було взагалі ніколи. Ну а каналізація смердить по всьому місту гірше, ніж це було в Києві на проспекті 40-річчя Жовтня (нині - Голосіївський) улітку 1996 року.
Бенгазі явно проспало всі нафтові буми.
Коли неформальний керівник прес-центру Мухаммед Каблан оформляв мені акредитацію й посвідчення, я запитав у нього:
- А чому ти проти Каддафі?
- Тому що він розвалив усе, що тільки можливо, - систему освіти, медицину, інфраструктуру. Громадського транспорту в Бенгазі немає взагалі. Єдиний у місті автобус, американський schoolbus, - і той розвозив тільки китайських будівельників. Я не кажу вже про те, що Каддафі запроторив у в’язниці тисячі людей, а раніше взагалі вішав людей перед натовпом і показував це всій країні по телебаченню. З нас досить. З Каддафі майбутнього в нас немає.
- Чим же вам не подобається ваша охорона здоров’я? У Лівії до лютого працювали тисячі українських лікарів і медсестер, які натішитися не можуть такому забезпеченню медикаментами й обладнанням, як у вас.
- Ну то й що з того? Коли кого серйозно припече, то жителі Бенгазі їдуть лікуватися в Єгипет, а з Тріполі - в Туніс. А наближені Каддафі - відразу в Європу.
Ситуація в лівійській медицині дійсно виявилася не такою чудовою, як про неї пишуть на наших форумах. Наприклад, у Лівії взагалі відсутня служба швидкої медичної допомоги. У Бенгазі є і своя «лікарня майбутнього» - Benghazi Medical Center. Цю лікарню будували майже 40 років, але перших пацієнтів вона змогла прийняти лише наприкінці 2009 року і тільки після передачі її в управління французьким компаніям у рамках угоди про звільнення болгарських медсестер, засуджених до смертної кари.
Хто біля керма революції
На початку березня в Бенгазі було створено Національну перехідну раду (НПР). Як показав час, ця рада виявилася справжньою «чорною скринькою»: імена її членів досі зберігаються в таємниці.
Закритість списків членів НПР лідери повстанців пояснювали загрозою їхній безпеці, особливо тих, хто представляв регіони, які перебували під контролем Каддафі. Напевно, у них були підстави побоюватися. У самому Бенгазі навіть люди з другого ешелону керівництва повстанців постійно міняли машини, боячись, що прибічники Каддафі їх вистежать і розстріляють прямо на дорозі, як це сталося з групою телекомпанії «Аль-Джазіра» 12 березня. Найбільш серйозним інцидентом стало загадкове вбивство начальника штабу армії повстанців Абдель Фатаха Юніса аль-Обейді наприкінці липня.
Нещодавно голова Перехідної ради Мустафа Абдель Джаліль узагалі оголосив, що ніхто із членів НПР не висуватиметься на виборах, включаючи його самого. Тож невідомо, чиї обличчя та імена лівійці побачать на агітаційних білбордах і плакатах. Однак думаю, що Джаліль таки лукавить. Якщо він сам і не висуватиметься, то його про це попросять. У крайньому разі висуванець самого Джаліля стане фаворитом на виборах.
Останній шанс Каддафі
Треба визнати, що принаймні в Бенгазі саме Джаліль має авторитет і симпатію жителів. А от покійний Фатах Юніс так і не зміг остаточно завоювати довіри повстанців. Підозри щодо колишнього міністра внутрішніх справ особливо посилилися, коли війська повстанців під його проводом застряли на цілих три місяці біля Бреги, а розпочатий у липні наступ на цей ключовий нафтоекспортний порт швидко захлинувся. Тоді в революційних «чекістів» визріло рішення для початку відсторонити Юніса від командування. А потім його взагалі етапували в Бенгазі для більш докладної бесіди.
Головні запитання, на які мав відповісти Юніс, - чому просування військ безнадійно зупинилося і чому немає нормальної координації з НАТО? У результаті цього повстанці зазнали безглуздих втрат від ракетних ударів сил Каддафі. НАТО відмовилося підтримувати сили повсталих на самому передньому краї, тому що якимось незрозумілим чином альянс завдавав удари по самих повстанцях, причому по найцінніших резервах. При цьому представники політико-військової організації запевняли, що їхні літаки «працювали» тільки по цілях, вказаних саме командуванням повстанців.
Саме цей період і був останнім шансом Каддафі. Поки в районі Бреги стояли війська повстанців, активно розгорнулися сепаратні переговори представників НПР і НАТО з режимом Каддафі. Справа повільна йшла до розколу країни на дві частини й збереження влади Каддафі над Західною Лівією. Останнє означало для Європи постійні потоки тисяч нелегальних африканських іммігрантів в Італію. Це вже призвело до кризи Шенгенської угоди. Для Бенгазі «стояння» біля Бреги обернулося жорстким енергетичним голодом, оскільки було перекрито стратегічний газопровід, який живить місцеву ТЕС…
Новина про арешт Юніса стала цілковитою несподіванкою в Бенгазі. Новина ж про його вбивство - взагалі шоком. Члени клану Обейді, до якого належав і Фатах Юніс, почали гасати містом на машинах і хаотично стріляти з кулеметів.
Дуже швидко ситуація переросла у спробу заколоту прибічників Каддафі, виявлених на одній з баз буквально за 500 метрів від будинку Юніса.
Іракський сценарій
У травні-червні в Бенгазі та інших містах Східної Лівії почали виникати якісь «сплячі» армії, які розміщувалися на будь-яких придатних об’єктах з парканом, на кшталт промислових складів, або навіть у школах. Ці загони не збиралися виїжджати на передову і не патрулювали вулиці міст. Вони не підкорялися ні військовому командуванню, ні силам безпеки повстанців. Усі дивувалися: хто набрав цих людей і видав їм зброю? І найголовніше: яких і чиїх наказів вони чекають?
Пам’ятаю, як у червні один мій друг шепотів мені, нервово озираючись на всі боки:
- Лівія явно рухається до іракського сценарію і подальшої громадянської війни. Я тобі точно кажу! Тут уже повним ходом створюються приватні загони - militia - для міжусобних війн у найближчому майбутньому. Вони не їдуть на фронт, зате сидять у місті й чекають свого часу.
Треба сказати, що тоді всі грішили саме на «чекістський» «Загін 17 лютого». Як кажуть місцеві, загін, з одного боку, складається з ісламістів, але з іншого - уже встиг відзначитися зачисткою нелегальних ринків зброї та боротьбою з криміналом у Бенгазі. Відносна безпека в Бенгазі й придушення підпілля Каддафі - результат їхньої роботи. А пальцем на них показували тому, що на вулицях було видно тільки їх. Реальні ж «сплячі» загони на вулицях не світилися.
І саме такий «сплячий» загін під назвою «Лівійський призов» і зчинив заколот у Бенгазі відразу після вбивства Юніса. Після штурму виявилося, що на базі загону була глибоко законспірована група прибічників Каддафі «Шакір». Саме вони й випередили повстанських «чекістів» на один крок, змусивши Юніса замовкнути назавжди.
Ще місяць тому ця версія була основною. Відразу після вбивства Юніса оголосили героєм революції і віддали йому всі належні почесті. Нові подробиці цієї справи поки що залишаються невідомими…
Буквально через кілька днів після похорону Юніса й придушення заколоту в Бенгазі оборона військ Каддафі почала розсипатися відразу на всіх фронтах, і у війні нарешті намітився стратегічний злам на користь повстанців. А в самому Бенгазі уряд повстанців здебільшого було відправлено у відставку.
Що ж після війни?
Нинішнє керівництво повстанців складається з двох груп. Перша - це «місцеві», тобто ті, хто був при владі під час Каддафі. Наприклад, сам Мустафа Абдель Джаліль, котрий обіймав посаду міністра юстиції, якого в Бенгазі поважають бодай за те, що він насмілювався суперечити полковнику.
Друга група - це лівійці, які в різний час утекли за кордон, тобто політемігранти. Наприклад Махмуд Шаммам або Алі Тархуні. Це професіонали-технократи, які змогли стати успішними на Заході, зрозуміти, як працює західна система й напрацювати там неформальні зв’язки.
Слід очікувати, що в новий перехідний уряд також будуть максимально інкорпоровані колишні члени уряду Каддафі, які навіть залишалися в Тріполі до самого штурму й не тікали. У тому числі й тому, що це їм не вдалося.
Групи ніби взаємодоповнюють одна одну, але зараз важко сказати, яка з них зможе взяти гору. Якби не зв’язки емігрантів, то не було б підтримки Заходу. Але якби не «місцеві», то не вдалося б установити порядок на місцях і показати, що в Лівії можлива альтернатива режиму Каддафі. Це, власне, й переконало НАТО і арабський світ підтримати повстанців.
Якщо в Лівії дійде до вільних виборів, то в кожній із цих двох груп є своя ахіллесова п’ята. «Емігранти» значній частини лівійців здаватимуться відірваними від реалій країни легкодухими втікачами, які сиділи в Лондоні і Парижі, коли на вулицях Бенгазі лилася кров. На це емігранти відповідають, що втекли з країни аж ніяк не за легким заробітком: мовляв, вони невдало намагалися організувати революцію проти Каддафі, причому на 15-20 років раніше 2011 року.
«Місцевим» же пригадають усі колишні гріхи. Не забудуть і минулого самого Джаліля. Саме цим багато в чому й пояснюється його заява, що він не має наміру висуватися на виборах або претендувати на владу. У тому, що війна компроматів розпочнеться відразу ж після остаточного повалення Каддафі, сумніватися не доводиться.
Головне питання, яке турбує Захід: які шанси ісламістів прийти до влади? Цією перспективою до останнього моменту лякає сімейна фірма «Каддафі та сини». Про панування в Бенгазі «Аль-Каїди» і жахіття, яке чинить там Каддафі, говорили навіть тоді, коли в місті сотні іноземних журналістів намагалися знайти хоч якийсь слід смертельно небезпечних лівійських ісламістів, яких цілими пачками виловлюють в Іраку.
У Лівії справді є досить великий рух ісламістів, особливо в місті Дерна, розташованому на схід від Бенгазі по дорозі в Єгипет. Радикальна ідеологія опанувала багатьох молодих лівійців після розвалу системи освіти при Каддафі та за відсутності будь-яких життєвих перспектив. Але чи є загроза потенційного приходу ісламських радикалів до влади в Лівії?
За півроку перебування в цій країні я не побачив у лівійцях особливого бажання перетворити свою країну на Саудівську Аравію чи Іран, як прогнозував Сейф аль-іслам Каддафі. Молодь у Лівії надто вестернізована: висить в Інтернеті, слухає хеві-метал і попсу, п’є грапу (італійський самогон), курить «косяк» і вживає трамадол. Нічого не нагадує? Але в Місраті, приміром, при цьому замість вітання кричать одне одному: «Аллах акбар!».
Можливо, ісламістам дозволять оформитися в партію і піти на вибори. Не думаю, що вони зможуть отримати більшість. Схожа ситуація в парламенті Кувейту, нафтовій консервативній країні. Там ісламісти є головною опозиційною силою, популістами, які постійно викривають корупцію правлячої родини Сабахів і вимагають роздати нафтодолари громадянам країни, замість будівництва нових об’єктів інфраструктури, і провокують щорічну політичну кризу - розпуск парламенту та кабінету міністрів. Зате вони не в підпіллі, випускають усю пару у свисток парламентських баталій і не підривають машин на базарах.
У Лівії населення загалом дуже толерантно ставиться до іноземців, якщо вони без зброї. У Бенгазі ще цієї весни можна було зустріти «сурел» - католицьких сестер милосердя, яких привезли в Лівію кілька десятків років тому. І лівійські мами з хворою дитиною бігали саме до них. За весь цей час ніхто не кинувся на цих «невірних» з ножем. А от змов ісламістів конкретно проти Каддафі було більш ніж достатньо. Але, за іронією долі, саме лівійські ісламісти своїм зарубіжним «джихад-туризмом» забезпечили Каддафі імунітет проти тиску США й продовження влади до 2011 року.
Про міжплемінну та міжрегіональну ворожнечу?
Почну з того, що ні я, ні мої друзі з інших арабських країн не побачили реальної племінної системи в Лівії, як у регіонах Іраку або в Йорданії. Я спеціально в них запитував саме про це. В Іраку наше військове командування кроку не могло ступити без переговорів із шейхами, які повною мірою керували територією і мали збройні загони.
Лівійська влада ще наприкінці квітня оголосила, що племена, вірні Каддафі, очистять від повстанців Місрату без будь-якої пощади. Але ці войовничі племена так і не з’явилися і не відгукнулися на заклик Каддафі прийти на захист Тріполі.
Племінну систему протягом останніх десятиліть розмили процеси урбанізації та масової міграції населення Лівії усередині країни. У самому Бенгазі значна частина населення - родом з Місрати. Хоч кого запитай - кожен має родичів у Тріполі або якомусь іншому місті. Навіть коли війська Каддафі утримували Західну Лівію, що справляло враження розколу Лівії, у Бенгазі не було ніяких натяків на сепаратистські настрої, особливо враховуючи факт, що основні родовища нафти розташовані у Східній Лівії.
Від племінної системи у великих містах залишилися прізвища в паспорті та родинний блат, без якого в Лівії нікуди.
Думаю, що набагато більша небезпека може йти від збройних угруповань повстанців та амбіцій командирів, якщо їх вчасно не розпустять по домівках.
Іноземні інтереси в Лівії
Головними іноземними учасниками лівійського конфлікту стали країни ЄС - Франція, Великобританія та Італія, які є головними економічними партнерами Лівії, тобто головними покупцями лівійських вуглеводнів, а отже - головними джерелами валютних надходжень лівійського бюджету.
Попри поширену думку, що європейці зазіхнули на лівійську нафту та газ і почали війну тільки з цієї причини, дійсність трохи інша. Насправді італійські, британські, французькі та інші нафтові компанії були одними з перших, які розпочали роботу в Лівії відразу після скасування санкцій ООН. І запросив їх сам Каддафі, причому майже на колоніальних умовах - на підставі угод про розподіл продукції. Такі умови практикуються зазвичай у найбідніших країнах, у яких немає власних коштів для налагодження видобутку та оплати послуг іноземних компаній. У такому разі іноземна компанія заходить у країну зі своїми грішми і як оплату забирає собі частину нафти. Те, що Каддафі пішов на такі умови, свідчить тільки про ступінь деградації нафтової галузі Лівії.
Але цей нафтовий бізнес був грою в одні ворота. Якщо подивитися на структуру торгівлі та сальдо між Лівією і ЄС, видно, що країни Євросоюзу купували лівійську нафту у великих обсягах, але водночас дуже мало експортували в Лівію. Попри те що система зовнішньої торгівлі за кілька останніх років була формально лібералізована, спроби європейських компаній налагодити експорт у Лівію не увінчалися успіхом. Приватний бізнес у цій країні є непрохідним болотом як для місцевих, так і для іноземних компаній. Здебільшого через корупцію.
Загалом в останні роки половина валютної виручки за лівійську нафту осідала в іноземних банках і, очевидно, призначалася на витрати за межами Лівії, а не на розвиток країни, що й спричинило лівійську революцію.
Але при встановленні стабільності в Лівії найбурхливіше розвиватиметься не нафтовий, а будівельний сектор, оскільки в країні існує вкрай гострий дефіцит житла й іншої нерухомості, а міська інфраструктура перебуває в катастрофічному стані. Головна проблема Лівії полягає не в тому, що в країні було багато зруйновано, а в тому, що там за роки Каддафі було мало чого побудовано взагалі.
ЄС і нова влада Лівії планують також працювати і в інших напрямах, що належать до сфери безпеки та охорони здоров’я в Лівії. Керівництво НПР просило ЄС надати допомогу в організації безпеки південних кордонів Лівії, припиненні трафіка нелегальних мігрантів з Африки, поліпшенні системи охорони здоров’я та освіти. Найцікавіше, що ЄС цим уже займався, причому на прохання Каддафі і за рахунок самого Євросоюзу. Після повалення Каддафі Європейський Союз, по суті, повернеться до тих самих проектів, але вже в ширших рамках.
Проблема припинення трафіка африканських мігрантів найбільш гостро постала для Італії, яка розташована в безпосередній близькості від Лівії. А у Франції, як мені здається, є також інтерес через «Лівію без Каддафі» посилити свою присутність у колишніх колоніях, найнестабільніших у всій Африці, що змушує Францію і ЄС вдаватися до прямого військового втручання.
Всупереч поширеному міфу про те, що США - головний призвідник лівійської кризи, реальні економічні та політичні інтереси Вашингтона в Лівії є значно обмеженішими, ніж європейських партнерів по НАТО. Війна в Лівії почалася в дуже незручний момент для Обами, напередодні чергового весняного загострення війни в Афганістані. У підсумку американці обмежилися тільки участю на початковій фазі й передали НАТО ведення операції проти Каддафі. Відсутність у коаліції американської штурмової авіації призвела до затягування операції майже на півроку. З самого початку адміністрацію США найбільше турбувала загроза поширення зброї, що становить інтерес для терористів. Йдеться насамперед про переносні зенітні ракетні комплекси.
Взагалі втягування США в африканські справи відбулося тільки в останні роки, та й то переважно в контексті боротьби з тероризмом. В Африці ключову роль відіграють усі країни ЄС і Китай.
На кожній прес-конференції в Бенгазі репортер Сіньхуа завжди ставив представникам НПР одне й те саме запитання: чи визнає нова влада Лівії підписані контракти? На що йому завжди відповідали: «Так». Попри те що влада НПР не задоволена позицією КНР у лівійському конфлікті, на китайських будівельних компаніях висить кілька дуже важливих проектів. Наприклад, у тому ж таки Бенгазі китайські компанії почали будівництво практично цілого нового міста, покликаного вирішити житлову проблему. А будівництво оплачувалося китайською нафтовою компанією за взаємозаліком за куплену нафту.
Що ж стосується Росії, то зв’язки між РФ і Лівією донедавна мали швидше емоційний, а не практичний зміст. Росія одержала контракти в Лівії тільки після того, як Каддафі роздав «слонів» європейським компаніям. Доходи Лівії завжди залежали від обсягів експорту нафти та газу в Європу. Росія ж за визначенням не може бути кінцевим споживачем лівійської нафти. Крім проникнення в нафтогазовий сектор, Росії вдалося одержати й великий проект на будівництво залізниці Сірт-Бенгазі, дуже важливий з погляду розвитку транспортної мережі Лівії та всієї Північної Африки. Крім того, Лівія також зобов’язалася закупити на суму радянського боргу партію зброї.
Але через революцію та позицію російської держави всі її проекти було заморожено. Якщо дивитися на ситуацію цинічно-прагматично, то найвигіднішим для інтересів «Газпрому» було б затягування війни в Лівії років на десять, що погнало б ціни на нафту вгору і повернуло б європейських покупців газу в бік «Газпрому». Підхід Путіна, власне, в цьому й полягав. Якщо нова влада Лівії й підтвердить знову участь Росії в залізничному проекті, то участь «Газпрому» та інших російських нафтових компаній у Лівії буде зведено до мінімуму під тиском ЄС, який навряд чи погодиться бути обплутаним щупальцями «Газпрому» з усіх боків.
Які ж українські перспективи в Лівії? Україна мала вкрай убогі за обсягами та асортиментом торговельні відносини з цією країною. У сухому залишку обсяг нашої торгівлі на минулий рік становив близько 108 млн. дол. Це втричі менше, ніж Україна мала з тим-таки Іраком напередодні війни, тобто коли той іще перебував під жорсткими санкціями ООН.
У новій Лівії українські підприємства можуть сподіватися на зростання експорту в цю країну сталі для будівництва. Обсяги продажів зерна й продовольства, швидше за все, залишаться на колишньому рівні. Однак потенційно найпроблемнішим залишиться питання невиконання нашою країною підписаного з Лівією контракту на поставки санітарних літаків Ан-74, що викликало майже скандал під час візиту української урядової делегації наприкінці минулого року.
Центр близькосхідних досліджень (Бенгазі-Київ)