Парламентські вибори в Лівані завершилися перемогою руху «Аль-Мустакбаль». Правляча коаліція демократів, очолювана Саадом Харірі, сином убитого кілька років тому колишнього ліванського прем’єр-міністра Рафіка Харірі, отримала перемогу в Бейруті та ряді великих міст країни і здобула 70 зі 128 місць в парламенті. Втім, це ще не означає, що, у зв’язку з поразкою на виборах, «Хезболла» втрачає свій вплив у Лівані. Вона буде досить сильною опозиційною силою в парламенті й, безумовно, зможе впливати на перебіг політичних подій у країні. Як очікується, Саад Харірі стане прем’єр-міністром Лівану.
Ліванські парламентські вибори не лише підтвердили перемогу прозахідної коаліції, а й продемонстрували найвищий відсоток явки на виборчі дільниці з часу закінчення громадянської війни 1975—1991 років. Проте, як зазначає впливова ізраїльська газета Yedioth Ahronoth, результати виборів не змінили нічого з погляду Ізраїлю. «Хезболла» продовжуватиме робити те, що вона хоче, і насамперед розбудовуватиме свою військову потугу перед носом ізраїльської армії».
Тим часом уже сам той факт, що ліванські виборці повернули Саада Харірі і його прозахідний блок до влади й дали відсіч генеральному секретарю «Хезболли» Сайеду Насраллі, який має тісні зв’язки з Іраном та Сирією, означає, що вони висловилися за стабільність та позитивні зміни в Лівані. Це перемога розуму й поміркованості над радикалізмом та агресією, що є доброю новиною не лише для ліванців, а й для всіх жителів Близького Сходу. Вона підтверджує успіх демократії в Лівані, що є рідкісним явищем в регіоні.
На цей раз перемога коаліції сунітів, християн і друзив на чолі з Саадом Харірі дала відсіч ліванським шиїтським радикалам, які тероризували бейрутську демократію. Внаслідок цього впливи Ірану і його регіональні амбіції стануть значно обмеженішими. Хоча можна прогнозувати, що переговори про створення правлячої коаліції проходитимуть складно. Але якщо розглядати результати виборів у ширшому контексті, то їх підсумки знаменують собою значний крок уперед. І їх частково можна порівняти з наслідками Кедрової революції 2005 року, що стала кінцем сирійської окупації Лівану.
Можна сказати, що результат ліванських виборів став не лише першим позитивним бонусом політики адміністрації президента Барака Обами на Близькому Сході, а й узагалі підтвердженням результативності американської політики заохочення демократії. Адже після ліванської поразки ісламських фундаменталістів можна сказати, що і в Пакистані, Туреччині та Іраку екстремістські мусульманські партії побоюватимуться під час вільних виборів втратити свій електоральний ґрунт. Ліванський результат стає ще однією причиною для адміністрації Обами зробити демократію пріоритетом задекларованих нещодавно в Каїрі нових американських відносин із мусульманським світом.
Загалом же, ліванські вибори продемонстрували, що, незважаючи на жорстку політичну конкуренцію, різкий поділ і політичну мобілізацію, поведінка всіх учасників виборів була цивілізованою. Тому ці вибори можна назвати справедливими. Вони відкривають шлях наступному етапові демократизації Лівану, що ще раз свідчить про можливість переходу до створення нової ліванської реальності. У кожному разі, початок обговорення параметрів цього наступного етапу дає шанс уникнути політичної кризи й виробити прийнятні для всіх сторін механізми врегулювання. Найважливішим питанням у цьому контексті постає реалізація принципу консенсусної демократії на ліванському ґрунті.
Як наголосив президент Лівану Мішель Сулейман, «взаємна відкритість і прагнення підтвердити співробітництво та діалог — передумова початку процесу реформ. Робота повинна бути зосереджена на наступному етапі після того, як результати цього успішного демократичного експерименту підтвердили відкритість і взаємне прагнення до співпраці та діалогу. Щоб розпочати процес реформування і будівництва, необхідний Ліванові для того, аби зосередитися на побудові фундаменту сучасної держави».
Тим часом не всі в Лівані поділяють поствиборну ейфорію демократів. Так, деякі ліванські експерти висловлюють побоювання, що Ліван знову матиме парламент громадянського розколу, який триматиме країну на межі нової кризи. Як наголосила ліванська газета As-Safir: «Все починається з нуля, оскільки вибори, проведені на основі архаїчного закону 1960 року (за малими округами), повернули суспільство до небувалого конфесіоналізму».
Але, хто б що не казав, терористи з «Хезболли» програли вибори, і виграш демократичних сил у Лівані робить президента США Барака Обаму на один крок ближчим до порозуміння з Дамаском. Оскільки після ослаблення позицій Ірану в Лівані Вашингтону буде значно легше переконувати Сирію в тому, що нова американська адміністрація вирішила припинити диктувати умови сирійцям і прагне встановити серйозний діалог із цією важливою для миру на Близькому Сході державою. Хоча це ще зовсім не означатиме, що Сирія готова остаточно відмовитися від підтримки ХАМАСу та «Хезболли».
Ліванські вибори цікаві для світової спільноти насамперед тому, що Ліван — не лише зона затяжного конфлікту, а й унікальне, навіть для Близького Сходу, утворення. Оскільки тут як ніде більше переплелися релігійні, політичні й загальноцивілізаційні вузли та стратегії буття. Тому можна сказати, що перемога демократії в цій окремо взятій близькосхідній країні може мати своє продовження у всьому регіоні і позначиться на всіх актуальних процесах — як в арабському світі, так, можливо, і глобальних.
Безперечно, нинішній ліванський демократичний успіх вдало збігся в часі з близькосхідною ініціативою президента США Барака Обами. І в цьому сенсі вибори до парламенту Лівану надалі трактуватимуться як перший успіх нової стратегії США та їхніх союзників у цьому регіоні. Проте, на мій погляд, набагато важливіше інше: тривалий і практично безрезультатний для всіх сторін протистояння силовий конфлікт, який захопив не лише військову, а й ідеологічну, політичну та інші сфери, втомив не тільки суспільства, а й політичні та економічні еліти Близькосхідного регіону. І впродовж принаймні двох останніх років можна бачити процес дозрівання близькосхідних еліт до розуміння того, що для врегулювання проблем потрібні не радикальні екстремістські заходи, а реальна політика домовленостей і вибудовування цілісної мирної концепції всіма учасниками.
А також того, що, хоч би яким складним і, можливо, в чомусь суперечливим був цей процес, — альтернативи йому в найближчі десятиліття немає. Про це, власне, сказав у своєму каїрському виступі президент США Барак Обама, закликавши політичні еліти Близького Сходу відмовитися від політики подвійних стандартів і висловлювати публічно те, про що вони говорять у кулуарах. Цебто: демонструвати реальне розуміння ситуації, реальне бажання її цивілізовано врегульовувати, а також негативне ставлення до екстремізму як релігійних фанатиків, так і до ядерного екстремізму нинішнього режиму Ірану.
Це — один із основних чинників, які сьогодні заважають врегулюванню близькосхідних проблем. А Ліван, як найболючіша точка Близького Сходу, своєрідний близькосхідний нерв, нині є якнайточнішим індикатором цих процесів. І якщо реальний успіх демократії в Лівані буде підтриманий усіма сторонами, котрі нині опікуються врегулюванням близькосхідного конфлікту, — ці процеси обов’язково закінчаться позитивно.
Звісно, якщо не лише США, а й військово-політичні еліти регіону докладуть усіх зусиль до стримування екстремістських — як політичних, так і військових — рухів. Принаймні не надаватимуть їм підтримку. Тому можна констатувати, що найближчі місяці мають підтвердити, наскільки ці процеси будуть підтримані на самому Близькому Сході й відтак реалізовані найближчими роками.