Григорій НЕМИРЯ, директор Центру європейських і міжнародних досліджень Інституту міжнародних відносин, завідуючий кафедрою європейської інтеграції Української академії державного управління при Президентові України:
Нинішнє розширення Європейського Союзу відбувається в умовах зростаючої диференціації пострадянського простору, держави якого (Україна, Росія, Білорусь, Молдова) через два роки матимуть кордон з ЄС. Усвідомлення цього факту повинно привести Євросоюз до відмови від схильності та спокуси шукати групові рішення для всього регіону на користь пошуку індивідуальних моделей і відповідних політик, які грунтуватимуться на тій або іншій моделі. Мені здається, останнім часом у Брюсселі з’являються ознаки готовності піти цим шляхом.
Для успішного розв’язання проблеми індивідуалізації необхідно переосмислити концепцію «асоціації» як політичного вираження зовнішньої стратегії ЄС. На сьогодні існує сім видів асоціативних відносин між ЄС та іншими країнами. Щодо регіону Центральної та Східної Європи, на мою думку, перспективу мають три моделі, які є варіантами сильної, слабкої й середньої асоціації.
«Сильна» репрезентована групою з 10 країн-кандидатів (Чехія, Угорщина, Польща, Естонія, Латвія, Литва, Словенія, Словаччина, Болгарія та Румунія), котрі вже активно ведуть переговори про членство. Графічним вираженням моделі сильної асоціації може служити ліфт, що рухається вгору. Предметом переговорів нині є міра контролю за кнопкою. Україна зберігає мінімальні шанси для того, аби встрибнути до ліфту за умови надзусиль у здійсненні внутрішніх політичних і економічних реформ та сприятливого збігу обставин у самому ЄС.
«Слабка» модель може бути представлена формулою «УПС +». Це означає, що базові угоди про партнерство та співробітництво можуть асиметрично доповнюватися різноманітними двосторонніми угодами з ЄС (за прикладом відносин ЄС і Швейцарії), відображуючи тим самим бажання й готовність окремих держав і ЄС регулювати темпи зближення й/або рамки партнерства. Потенційно до цієї категорії можна віднести Росію, Білорусь і, з деякими обмовками, Грузію, Вірменію й Азербайджан. Символ «слабкої» моделі — східці, якими можна йти як угору, так і вниз. Сходи не обов’язково ведуть на той поверх і до тих самих дверей, що й ліфт.
«Середню» модель можна подати формулою «Партнерство для членства» (PFM — Partnership for Membership). Очевидно, вона передбачає суттєве просування вперед за рамки Угоди про партнерство та співробітництво й, у цілому, перехід із траєкторії партнерства на траєкторію членства. Через специфіку нового історичного моменту правовий формат цієї моделі не може повторювати Європейські угоди початку 90-х років і передбачає значний елемент уяви та творчості з боку ЄС в умовах його зосередженості на внутрішньому інституційно-управлінському реформуванні й відповідальній стадії процесу розширення.
Гадаю, що «середня» модель асоціації може бути перспективною для України й Молдови. Її успішна реалізація залежатиме від активності української дипломатії в найближчі кілька років і підтримки друзів України, що не замінить, проте, домінантної вимоги здійснення реальних реформ у країні.
Образ «середньої моделі» — ескалатор, який перевозить пасажирів у ту саму точку, що й ліфт. Коли ліфт повний, можна скористатися ескалатором. Якщо на ньому не стояти, а рухатися швидко вперед, можна випередити деяких пасажирів, котрі обрали ліфт. Адже, як відомо, ліфт зупиняється на поверхах. Звісно, з ескалатора можна зістрибнути (з ліфта це зробити складніше) або навіть спробувати рухатися в зворотному напрямку, залишаючись фактично на тому самому місці. Проте ці експерименти навряд чи відповідатимуть національним інтересам України. Цікаво, що мої колеги з брюссельського Центру європейських політичних досліджень запропонували аналогію з ескалатором для такої країни, як Норвегія, котра, будучи членом НАТО та входячи в Європейську економічну зону разом з Ісландією та Ліхтенштейном, не є членом ЄС. Таким чином, не виключено, що Україна, продовжуючи інтегруватися до Європейського Союзу, знаходитиметься на однім ескалаторі не лише з близької Молдовою, а й із далекою Норвегією. Більше того, за певних умов на ескалатор можуть захотіти перейти й деякі пішоходи зі східців. У цьому випадку Україна може виконати для окремих країн СНД роль, подібну до тієї, яку відіграла Туреччина, котра модернізується, для країн ісламського світу.
Хай там як, Україна вже нині, не чекаючи чіткішого оформлення рамок «середньої» моделі, повинна активно порушувати питання про поширення на неї цілої низки програм, доступних нині винятково членам ЄС і країнам-кандидатам, таким, приміром, як «Сократ», «Леонардо», «Молодь», «Культура-2000», «Проект Жана Моне» й ряд інших. До речі, Норвегія, яка не є країною-кандидатом, активно бере участь у цих програмах.
Ігор Бураковський, професор Києво-Могилянської академії:
Останнім часом, із моєї точки зору, Україна зробила досить багато активних кроків, щоб зблизитися з Європейським Союзом.
Якщо говорити про ставлення ЄС, то ризикну припустити, що воно принципово не змінилося. Тому є кілька причин. Насамперед, це кредитна історія України. Друге — проблеми, пов’язані з розширенням самого ЄС, які відсувають українські питання на другий план. Третє — очевидне зближення Євросоюзу з Росією. Цей процес, мені здається, дедалі більше відсуває Україну в тінь Росії. Ставлення з боку ЄС до України, як і раніше, залишається «черговим»: Україна — велика країна, існує деякий потенціал, є певні загрози з боку України для Європейського Союзу. Ось у цих рамках ЄС і будуватиме свою політику щодо нашої країни.
Мені здається, що з боку ЄС сьогодні домінують, насамперед, політичні оцінки ситуації в Україні. Тут дві проблеми. Перша — парламентські вибори, і, на жаль, ситуація в Україні така, що навряд чи на сьогодні може переконати ЄС у проведенні їх чесно і за європейськими критеріями. Друге питання, яке не прозвучало явно на минулій конференції, але теж, певне, обговорюється в ЄС — це майбутні президентські вибори в Україні. З урахуванням політичної ситуації, політичної структури українського суспільства, очевидно, другі вибори є важливішими і впливовішими на перспективу України.
Що стосується економічної оцінки, то головна проблема України полягає в тому, що країна залишається інвестиційно непривабливою як для іноземних, так і внутрішніх інвесторів. Ніхто не заперечить, що за два роки країна досягла досить великих економічних успіхів порівняно з якимось початковим рівнем. Однак, знову ж таки з огляду на кредитну історію України, мені здається, що на Заході сьогодні не існує впевненості в тому, що наша країна зможе продовжити економічні перетворення і, найголовніше, зробити економічне зростання необоротним.
Сьогодні ми спостерігаємо початок нового етапу співробітництва України та ЄС, пов’язаного з наближенням ЄС до наших кордонів. І, як мені здається, більшість економічних наслідків розширення ЄС на сьогодні, практично вже проявилися. Говорити про те, що будуть ще якісь впливи після нового розширення ЄС, гадаю, не зовсім коректно.
Ідея асоціації з ЄС, на мій погляд, абсолютно здорова, однак виникає запитання: чи залишиться взагалі така форма взаємин, як асоціація після розширення Євросоюзу? Може, з’являться якісь інші форми. Гадаю, домагатися асоціації, напевне, треба, але знову ж таки, головним є те, наскільки будуть переконливі, насамперед, економічні аргументи з боку України. Якщо взяти асиметрію наших торгово-економічних зв’язків, то, на жаль, для Європейського Союзу Україна — в основному політичний партнер або важливий політичний об’єкт. Що стосується суто економічних аспектів, то, на жаль, ми не можемо запропонувати чогось такого, що зацікавило б Європу в Україні таким же чином, як це сьогодні відбувається в Росії чи в країнах-кандидатах. Та ж Польща є сьогодні одним із найбільших імпортерів європейських товарів. І зрозуміло, що зацікавленість європейських бізнесменів у польському ринку буде на кілька порядків вищою, аніж у ринку українському.
Сьогодні, говорячи про співробітництво з ЄС передусім в економічному плані, потрібно порушувати питання про визнання України країною з ринковою економікою. І це дасть набагато більше в економічному аспекті, аніж написання якихось планів, пов’язаних із зоною вільної торгівлі, асоційованим членством і якимись складнішими інтеграційними формами співробітництва.
Мені здається, що сьогодні до офіційних зусиль зі зближення та розвитку якихось нових форм співробітництва між Україною та ЄС необхідно додати зусилля бізнесу, який, на мою думку, поки ще чітко не артикулював своє ставлення до європейського ринку, окрім, мабуть, виробників сільськогосподарської та металургійної продукції.
Важливим чинником також може бути міжпартійне співробітництво між українськими та відповідними європейськими партіями. Однак, якщо реально оцінити стан партійної системи України, то можна припустити — подібне співробітництво розвиватиметься дуже і дуже нескоро.
Олександр СУШКО, Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України:
Труднощі у відносинах Україна—ЄС обумовлені низкою суперечностей — від світоглядних до суто технічних.
Європейський Союз не зможе нескінченно довго зволікати з проблемою визначення цілей свого партнерства з Україною. Очевидно, конкретну відповідь стосовно асоціації буде сформульовано, хоча на сьогодні більшість компетентних осіб у Брюсселі ще не готова до цього. Ідея асоціації з ЄС уже є постійним тлом, хоча ще не предметом переговорів.
Право Євросоюзу не передбачає чіткого визначення суті асоційованого статусу. Реальний його сенс залежить від конкретного змісту відповідної угоди. Не виключено, що нам можуть запропонувати формат такої асоціації, яка не передбачає введення України у «список очікування» на членство.
Масштабний візит українських урядовців та експертів до Брюсселя, в якому мені випало взяти участь, був позначений дещо ризикованою риторикою і небездоганними аргументами з українського боку. Водночас слабкість європейської позиції також очевидна. Зміст співробітництва України та ЄС давно включає в себе інтеграційні елементи, і Брюссель висуває Україні низку вимог, що застосовуються виключно до майбутніх членів ЄС, серед яких ключова вимога — наближення українського законодавства до стандартів Євросоюзу.
Європейські наміри України почуті, але ще не визнані Брюсселем. Існують сумніви щодо щирості Києва. Попри видимий консенсус на рівні партійних програм, певна частина українського політичного класу не сприймає реальної інтеграції в Європу. Це видно, зокрема, з регулярних публікацій у провладних ЗМІ матеріалів на тему «Європа нам не указ». Проблеми, які постають перед українцями в Брюсселі, формуються не лише там чи в Києві, а й у областях та райцентрах, де чиновники не соромляться застосовувати африканські методи впливу на суспільство у передвиборній кампанії. Про це відомо в Брюсселі, це дивує і дратує тих, хто міг би сприйняти і підтримати наші претензії. Сила відторгнення «чужорідного елементу» ще велика, і українці за 10 років добре подбали про те, щоб переконати багатьох у своїй чужорідності й непотрібності. Спокуса «придбати квиток на інший поїзд» ще довго тяжітиме над політичним класом України, значна частина якого відверто зачарована заграванням Москви.
Брюссель консервативний, і подолати цю консервативність не менш складно, ніж пострадянську ментальність вітчизняної бюрократії. Переконливим аргументом України може стати чітке виконання технічних аспектів інтеграції. Якщо одні й ті ж самі заходи ми називаємо «інтеграцією», а єврочиновники — «кооперацією та партнерством», практичний сенс самих заходів від цього не змінюється: важливо, щоб вони виконувалися.