Як правонаступниця СРСР, Україна, відповідно до Лісабонського протоколу до радянсько-американського Договору про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1), 23 травня 1992 р. взяла на себе зобов’язання колишнього Союзу за цим Договором. Серед іншого вона мала ліквідувати всі міжконтинентальні балістичні ракети РС-22 (SS-24), які розміщувалися на її території.
Вже давно в урочистій обстановці у присутності американського посла та зарубіжної преси знищено останню шахтно-пускову установку, давно розібрано останню ракету, а от кілька тисяч тонн високотоксичного твердого ракетного палива (ТРП) донині є головним болем України. Свого часу «ДТ» дуже докладно писало про перипетії навколо ліквідації ТРП. Сьогодні, коли спливає строк дії СНО-1, Україна виконати до кінця свої зобов’язання так і не змогла. Чому? Чи можуть бути застосовані до нашої країни якісь штрафні санкції, ми запитали в директора Павлоградського хімзаводу Леоніда ШИМАНА, чиє підприємство є основним виконавцем держпрограми з утилізації палива від SS-24.
— Я не думаю, що можуть бути якісь санкції. Оскільки, по-перше, учасники підписання договору не обговорили можливості їхнього застосування. По-друге, сторони брали на себе певні зобов’язання щодо і технології, і фінансів, і політичної підтримки, проте деякі з них або відмовилися від обіцянок зовсім, або перебувають по різні боки барикад, або надають млявоплинну підтримку в рамках цієї програми, але зовсім не так, як було зафіксовано в договорі. Тому я не думаю, що можуть бути якісь штрафні санкції до будь-якої зі сторін. Крім того, нині досягнуто міжурядової домовленості про продовження зобов’язань, які Україна взяла на себе в рамках договору СНО-1, до кінця 2013 року. При цьому США і Росія підтвердили, що готові піти на це, щоб завершити всі передбачені договором процеси. І в Росії, і в Україні вони остаточно не завершені. Тим більше що в Росії залишилося ще досить багато зброї стратегічного призначення, яка підлягає ліквідації в рамках цього договору, але ще не ліквідована. Переважно це зброя військово-морських сил і РВСП.
Існують об’єктивні і суб’єктивні причини невиконання наших зобов’язань за договором СНО-1. До суб’єктивних я б відніс часту зміну влади та урядів в Україні, зміну політичних курсів. Це призводило до певних зривів у строках реалізації програми ліквідації стратегічних наступальних озброєнь.
— Але ж ми знаємо, що мав місце і міжнародний чинник: американці, коли ми знищили свої пускові шахти, розібрали ракети, почали значно менше приділяти уваги подальшій роботі з ліквідації палива.
— Дійсно, коли адміністрація Буша-молодшого прийшла на зміну адміністрації Клінтона, було закрито ряд проектів у Російській Федерації, а під цю сурдинку закрили деякі проекти і в Україні, тому що, як сказала помічниця міністра оборони США в конгресі, наша країна зі своїми залишками твердого ракетного палива не становить загрози для Сполучених Штатів. Починаючи з 2004 року, Україна самостійно працює над проектом утилізації в рамках державної програми. Сьогодні він на стадії завершення. Реалізовано приблизно 71—72 відсотки від загальної програми. Україна вже вклала в неї близько 700 млн. грн. У її виконанні беруть участь три підприємства — Павлоградський хімічний завод, Павлоградський механічний завод і КБ «Південне» як генеральний проектувальник цих ракет. Але, наприклад, тільки Павлоградський хімзавод за період виконання цієї програми, приблизно з 2005-го по 2012 р., заплатить у бюджет України орієнтовно
1 млрд. 492 млн. грн. у вигляді податків, акцизів і різних зборів. Тобто ще до завершення програми держава поверне вкладені гроші. При цьому буде утилізовано п’ять тисяч тонн твердого ракетного палива. Крім того, буде створено 59 hi-tech технологій, які дозволять Україні в майбутньому посісти провідне місце у світі в питаннях комплексних, екологічно безпечних процесів утилізації, які включають ресурсозберігаючі технології, у т.ч. для створення нових видів ТРП. Ці технології можуть бути використані для утилізації також інших ракетних палив, які залишилися в Україні, а їх в Україні понад 32 тис. тонн. Розроблені фахівцями нашого підприємства технології дозволяють утилізувати також проблемні для МОУ великокаліберні боєприпаси, яких на сьогодні понад 734 тисячі тонн. Створені ресурсозберігаючі технології виготовлення емульсійних ВР дозволяють виключити використання у вибуховій справі такої шкідливої речовини, як тротил, застосування якого при промислових буропідривних роботах заборонено в цивілізованих країнах. Слід зазначити, що Україна вже сьогодні практично не використовує тротилу, застосовуючи емульсійні вибухові матеріали, і поштовхом для цього були ініціатива і розробки нашого підприємства у сфері безтротилових і водовмісних ВР (гелевих і емульсійних). Технології, які створюються і реалізовуються на ПХЗ, дозволяють мати продуктивність праці на рівні найрозвиненіших компаній світу. Наприклад, продуктивність праці в середньому за всіма тринадцятьма проектами заводу становитиме 1 млн. 160—170 тис. грн. на людину, тобто 200—250 тис. дол. Така оцінка вже порівнянна з показниками передових компаній. Але на деяких технологічних процесах продуктивність праці в нас становитиме порядку 8—9 млн. грн. на рік на людину. Це близько мільйона доларів на одну людину — показник, порівнянний з тими, які виходять при використанні технологій, не пов’язаних з великими ресурсами, наприклад, у біоенергетиці, нанотехнологіях. Це вже шостий рівень технологічного розвитку.
— Якщо ці технології настільки ефективні, може, вам уже слід відмовитися від бюджетних коштів і не чекати милості від уряду?
— Ні. Треба розуміти, що технології утилізації твердого ракетного палива в бюджеті Павлоградського хімзаводу становить від семи до двадцяти п’яти відсотків (у різні роки по-різному). Але для їхнього створення необхідні досить великі фінансові ресурси. Загальна оцінка програми утилізації ТРП — приблизно 1,2 млрд. грн. Зрозуміло, що таких грошей ПХЗ не має. Але, як я вже сказав, заплативши податки і одночасно розвиваючись, ми повернемо в бюджет більше грошей, ніж необхідно на цю програму. До того ж держава отримає підприємство, яке стабільно розвивається, із сучасними hi-tech технологіями, — надійного платника податків. Для України це і імідж, і гроші, і розвиток як буропідривного комплексу, так і військово-промислового комплексу. Але самотужки впоратися з програмою утилізації ми не можемо. Хоча були часи, в тому числі й цього року, коли держава протягом коротких періодів не фінансувала її взагалі, наприклад, у 2002—
2004 рр. вона майже два роки не вкладала грошей. У ці роки підприємство самостійно фінансувало програму. Зараз ми реалізуємо її таким чином: вкладаємо свої оборотні кошти, беремо банківські кредити, виконуємо роботи в рамках програми, подаємо результати Національному космічному агентству, Мінфіну і Кабміну. Тільки після цього, коли в казначействі є гроші, ми отримуємо свої кошти
назад.
— Але в банках зараз кредитів теж не візьмеш. Як вам це вдається?
— У нас є домовленість з Ощадбанком. Ми отримуємо кредит на реалізацію програми. Якби в банку нам відмовили, то, звісно ж, швидкість її виконання сповільнилася б у рази.
— Наскільки спокійно чи неспокійно можуть спати павлоградці? Відгомін їхнього хвилювання доходить навіть до нас у Київ.
— Ажіотаж, який зчинили навколо твердого ракетного палива навесні, зрозумілий, і не було загадкою, хто й навіщо його створював. Різні великі політичні партії та блоки відпрацьовували технологічні прийоми перед президентською виборчою кампанією для того, щоб відчути, на які подразники ще реагує соціум, щоб краще зрозуміти, кому і що обіцяти. Відповідно, в кожному регіоні визначалися дві-три больові точки, на які в цих регіонах цілеспрямовано тиснули й перевіряли реакцію соціуму на них — наскільки гостро та чи інша проблема хвилює людей. У Павлограді за такі були взяті проблеми шахт і шахтарів, комунальне господарство та утилізація твердого ракетного палива, що вже стали стандартними за останніх десять років і, відповідно, для п’яти-шести виборчих кампаній.
Яка насправді імовірність аварійної ситуації? Є оцінки, які свідчать, що при зберіганні ТРП — приблизно десять у мінус дев’ятому ступені, при його утилізації — десять у мінус шостому ступені. Це один випадок із мільйона. Тому останніх вісім-дев’ять років я повторюю одне й те ж саме: нічого страшного не стається. Однак паливо старіє, провисає, втрачає свої фізико-механічні властивості, йде його відшарування, і це створює додаткову небезпеку з погляду спалювання, оскільки процес горіння може перейти в детонацію. А з погляду гідродинамічного вилучення твердого ракетного палива, то чим менша його міцність, тим менше енергії потрібно витратити на його вилучення та утилізацію. Але чим паливо старіше, тим воно чутливіше до тертя, займання тощо, тобто потребує набагато акуратнішого поводження при навантажувальних і транспортувальних операціях. У нас уже є проблема переміщення цього палива територією міста Павлограда і Павлоградського хімзаводу. І якщо ми затягнемо цей процес ще на два-три роки, то проблема подальшого зберігання ТРП постане на повний зріст. Старіння палива відбувається неухильно. Сьогодні ми боремося з часом, щоб визначити, якими методами можна уповільнити старіння цього палива і скільки часу в нас ще є для безпечного з ним поводження як на стадії забезпечення безпечного зберігання, так і при переміщенні, вилученні та утилізації. І, що найризикованіше, під час старіння можливе виділення продуктів розпаду, зокрема соляної кислоти, і тому необхідні додаткові витрати на забезпечення безпеки, оскільки потрібні системи кондиціювання, вентиляції, очищення повітря, додатковий частіший контроль палива тощо. Все це підвищує витрати на зберігання.
Сьогодні ми, не чекаючи запуску об’єктів повномасштабної утилізації ТРП, визначаємо найстаріші ступені ракет із мінімальними критичними фізико-механічними та термодинамічними характеристиками і ставимо їх на утилізацію на дообладнаній пілотній установці, побудованій у 2001—2002 роках. Утилізуємо їх незалежно від того, дає чи ні держава кошти на програму, тому що розуміємо реальну небезпеку і для Павлоградського хімічного заводу, і для міста Павлограда. Нинішнього року ми вже утилізували п’ять таких ступенів, наступного плануємо утилізувати ще сім.
— А необхідність у повномасштабній установці ще зберігається, чи ви потихеньку-помаленьку впораєтесь і на пілотній?
— Продуктивність процесу утилізації ступенів на пілотній установці удесятеро нижча, ніж на повномасштабній. Відповідно, цей процес майже вдесятеро дорожчий, оскільки потребує більше часу, енергії, людей. Але найголовніше — він більш небезпечний, ніж процес повномасштабної утилізації. Адже додаткових суб’єктивних чинників (мається на увазі можливість людини торкатися ТРП) у нього приблизно у дванадцять разів більше, ніж на повномасштабній установці. На останній процес безперервний, без присутності людей, людина не торкається твердого ракетного палива взагалі. На пілотній же установці ця процедура напівперіодична, тобто під час вилучення палива люди відсутні, але під час вилучення вирізаного палива зі ступеня і перекладання його на стрічку транспортера для здрібнювання їхня присутність необхідна, і в цей час можливі помилки, які можуть призвести й до аварійних ситуацій. Це паливо небезпечне і для людини, і для устаткування, і для приміщення, в якому ця операція виконується. Крім того, на пілотній установці ми не можемо утилізувати паливо першого ступеня, тому що штанги (які заходять всередину каналу двигуна при вилученні ТРП) на ній завдовжки лише два метри, а ступінь — вісім метрів. На повномасштабній установці ця штанга тринадцятиметрова, там можна проходити перший ступінь по всій довжині й вилучати паливо повністю з усього ступеня без жодних додаткових витрат на його переміщення, перевертання тощо, як ми це робимо на пілотній установці. Відповідно, і фінансові витрати на утилізацію набагато нижчі.
— Згідно з програмою, ви повинні завершити утилізацію ТРП до 2012 р. Але, знаючи, як вона фінансується (і навряд чи ситуація поліпшиться найближчим часом), беручи до уваги наші політичні й економічні реалії, — який ваш прогноз, скільки насправді знадобиться часу?
— Коли ми розпочинали цю програму, у нас було в десятки і навіть у сотні разів більше запитань, ніж тепер. Переважно вони стосувалися технічних, технологічних і політичних аспектів і меншою мірою — фінансів. На сьогодні ми провели понад 25 тисяч тестів, вилучили більш ніж 150 тонн палива з восьми ступенів, і як головний конструктор можу сказати: невирішуваних технічних чи технологічних питань ми не бачимо. Це означає, що за два роки, які залишилися, ми можемо встигнути добудувати необхідні об’єкти і впродовж двох — двох із половиною років вилучити та переробити тверде ракетне паливо і забути про цю проблему раз і назавжди.
Стримує нас сьогодні нестача обігових коштів на підприємстві для самостійного завершення програми. Це по-перше. Друге питання більш політичне, ніж економічне. Кожен новий український уряд не довіряє попередньому. І скасовує всі прийняті при ньому програми. Доводиться кожному уряду заново доводити необхідність відновлення фінансування цієї програми, пояснювати, що думкою ні ПХЗ, ні його директора ніхто не цікавився, коли приймали рішення в Лісабоні та в Будапешті про без’ядерний статус України, про ліквідацію стратегічних наступальних озброєнь, про вибір методу утилізації твердого ракетного палива і майданчика для неї — Павлоградського хімзаводу.
Ми — єдине в Україні підприємство, яке може вирішити це завдання, тому що раніше ми виробляли всі три ступені для МБР РС-22. Але на сьогодні програма вносить певні обмеження на діяльність підприємства, і тому в певному сенсі більше заважає розвитку Павлоградського хімічного заводу, ніж допомагає. Хоча не хочу гнівити Бога й зазначу, що завдяки їй підприємство виросло, має певний імідж і в Україні, і у світі. Наше підприємство готове допомогти Україні безпечно, екологічно нешкідливим методом ліквідувати тверде ракетне паливо, давши при цьому додаткові кошти в бюджет країни. На одну гривню, вкладену в цю програму, держава отримує сімнадцять. Повірте, один до сімнадцяти — не найгірший результат вкладення бюджетних грошей в інфраструктурні або ж у схожі на наш проекти. Україна стає другою після Сполучених Штатів державою у світі, здатною утилізувати високоенергетичні матеріали, яким є тверде ракетне паливо, не методом його прямого підривання чи спалювання, а з максимальним використанням для економіки України. І Україна стає державою номер один, яка взялася за технологічний ланцюжок, який використовується в нашому проекті. До нас ніхто ніколи у світі не реалізовував такого проекту таким чином. Це дуже важливо для іміджу країни. Тому що до нас сьогодні вже приїжджають переймати досвід зі Сполучених Штатів, Китаю, Росії, Франції, Великобританії, Німеччини, Ізраїлю, оскільки ми маємо технології, яких немає в цих країнах. Хоча раніше технологічні ідеї ми брали саме в них. Тепер ми, розвиваючи їхні ідеї в нашому проекті, пішли далі. Зокрема, у технології емульсійних вибухових матеріалів ми випереджаємо провідні компанії США на 12—13 років, а європейські — приблизно на п’ять-сім.
Тому я вважаю, що будь-який уряд, будь-який президент, хоч би хто прийшов до влади, повинні розглядати цю програму як іміджево-політичний проект, що дозволить Україні у світовому співтоваристві бути на рівних із найрозвиненішими країнами. Цей проект дає можливість Україні використовувати hi-tech технології, підвищувати продуктивність праці і, відповідно, платити людям достойну заробітну плату. Якщо людина заробляє п’ять-сім мільйонів гривень на рік для підприємства, вона достойна одержувати як мінімум тисячу доларів зарплатні, без урахування податків. Бо її зарплата становитиме в собівартості менше одного відсотка. Погодьтеся, що це приблизно утридцятеро менше, ніж у передових західних компаніях. У них заробітна плата в собівартості становить від двадцяти до тридцяти відсотків. Крім того, технології, які реалізовуються на підприємстві, дозволяють Україні замислитися над створенням високоточної зброї, такої для неї необхідної. Тому що без армії, без надійного захисту, без високоточної зброї жодна держава не може жити в сучасному світі. І на сьогодні людська думка ще не придумала інших носіїв, крім твердого ракетного палива, для доставки зброї на великі відстані. У тому числі й через космос.
— Під час суперечок із приводу вибору зовнішньополітичного вектора України часто наводиться аргумент, що, мовляв, нашому ОПК немає місця на західних ринках. Ви з цим згодні?
— Це точка зору, нав’язана українському політикуму нашими конкурентами. Саме тому, що сьогодні український ОПК може конкурувати на ринках озброєнь, як створених колись у Радянському Союзі, так і модернізованих та новостворюваних. Інтелектуальний потенціал в Україні залишився досить високим. Його просто мало використовують. Немає державної підтримки, державної системи для того, щоб ОПК став в Україні високотехнологічною галуззю, яка потягнула б за собою, як було в Радянському Союзі, інші — машинобудування, металургію. На сьогодні ж ми віддаємо пріоритети промисловості другого, максимум — третього рівня розвитку, наприклад металургії, видобутку корисних копалин. Чому? Та тому, що приватизація власності в Україні пішла саме цим шляхом. Відповідно, там нагромаджуються капітали, і сьогодні, на жаль, ці капітали визначають українську політику. На мій превеликий сором як українця, сьогодні не президент, не прем’єр-міністр, не Верховна Рада, — а саме капітал, що обирає ці органи влади, визначає, яким чином розвиватися Україні.
— Напередодні п’ятнадцятиріччя Будапештського меморандуму було дуже багато дискусій на тему, як нашій країні гарантувати свою безпеку. У тому числі інколи обговорюється і можливість України повернути собі ядерний статус. Що ви думаєте з цього приводу?
— Що стосується можливості виробництва ядерної зброї, ми можемо це зробити. Якщо говорити про виробництво ракетних систем із її доставки, ми можемо зробити й це. Що ж стосується політичної ситуації, в якій опинилася наша країна, їй цього зробити не дадуть. Ніхто із сильних світу цього — ні США, ні Росія, ні Євросоюз, ні Китай. Навіщо їм конкурент у клубі ядерних валізок? Навіщо їм конкурент на ринку сучасних видів зброї? Отже, Україна повинна самостійно визначити стратегію щодо того, як вона оборонятиме свої кордони, якщо хоче бути державою. Якщо ж вона готова прийняти долю Югославії, то, я гадаю, їй взагалі не потрібні
збройні сили. Тоді їй просто слід визначитися і домовитися, а деякі люди зароблять на цьому великі гроші, розділивши Україну на частини, після чого вона припинить своє існування. І тоді взагалі не потрібно думати, як військово-промисловому комплексу існувати в Україні.
Знаєте, наша країна з населенням 46 мільйонів — у центрі Європи. На нашій території можуть спокійно мешкати сто мільйонів, а, наприклад, із такою густотою населення, як у Німеччині, — то й сто п’ятдесят мільйонів. І в найближчому майбутньому знайдеться багато охочих, скориставшись слабкістю політичної влади, жалюгідним економічним становищем України, нав’язати свої політичні, технологічні рішення або розділивши країну, або перетворивши її на придаток тієї чи іншої геополітичної сили... Моя точка зору така: Україні сьогодні не треба витрачати гроші на створення ядерної зброї. А ось створення замкнутого циклу отримання ядерного палива для твелів атомних електростанцій — це, вважаю, виправдано. І Україна повинна йти цим шляхом, бо світ, на жаль, ще не придумав безпечнішого, підкреслюю — безпечнішого і дешевшого виду енергетики, ніж атомна.
Думаю, що Україна зобов’язана скористатися своїм добровільно прийнятим без’ядерним статусом, у тому числі й проектом, який ми сьогодні реалізовуємо. Вони повинні послужити одним із сильних аргументів для одержання технології виробництва ядерного палива для твелів атомних електростанцій. Що стосується військових радіоактивних матеріалів, гадаю, Україні не варто цим займатися з тієї простої причини, що ми розгубимо наші політичні дивіденди у світі. Їх і без того мало, а так ще й налаштуємо проти себе більшість країн, із якими сьогодні можемо успішно розвивати торгівлю.
Що ж стосується систем високоточної зброї, то вважаю, що Україна має всі можливості для створення сьогодні найсучасніших комплексів, які могли б як конкурувати у світі при експорті озброєнь, так і виконувати оборонну функцію на території України. Суміжні держави повинні розуміти, що можливі адекватні заходи навіть у незначних питаннях, я вже не кажу про глобальні, коли йдеться про збереження держави як такої. І нині без показових виступів, без спільних навчань, не володіючи високоточною зброєю, неможливо показати, хто ти є в цьому світі, і неможливо примусити себе поважати. Хай там як, але приклад України, яка відмовилася від ядерного статусу, не надихнув нікого — ні США, ні Росію, ні країни Євросоюзу, ні Китай. Навпаки, за цей час з’явилося сім нових ядерних держав — визнаних чи не визнаних, це не так уже й важливо.
— Можливо, приклад України не надихнув нікого тому, що інші держави чудово бачать, що за свою відмову від ядерної зброї Україна, по суті, так нічого достойного натомість і не одержала? А так звані гарантії, зафіксовані в Будапештському меморандумі, жодної реальної безпеки нам не гарантують.
— Абсолютно правильно. Якби Сполучені Штати або Російська Федерація виконали всі свої обіцянки, прописані в Лісабонському протоколі, у Будапештському меморандумі та в договорі СНО-1, напевно, це було б хорошим прикладом для держав, які намагаються сьогодні створити ядерну зброю. Але, бачачи, як вчинили з Україною, звісно, вони жодним обіцянкам тепер не віритимуть.
Сьогодні Україні треба самостійно думати, як вийти з цієї ситуації. Зрозуміло, що, доки в нас триватимуть такі, як тепер, політичні дебати, їй буде не до систем озброєнь, не до питань безпеки. Але я вважаю, що це тимчасово, що епоха дикого капіталізму в Україні вже закінчується і ми нарешті станемо цивілізованою країною, тому що в оточенні, в якому ми опинилися, в нас немає іншого виходу як рухатися по спіралі разом із нашими сусідами. Питання тільки, з якою швидкістю і на якому витку цієї спіралі ми будемо. Хоч би як ми намагалися розвалити економічну ситуацію в країні, усе одно економіка йтиме. Ми приречені на економічне зростання, на зростання нашого з вами добробуту.