Американці залишили Афганістан після 20 років війни. Джихадисти в Секторі Гази, Малі, Сомалі, на Філіппінах, в Пакистані та Сирії святкують.
Спочатку святкували і в Пекіні, Москві та Тегерані. Але радість від репутаційного програшу США швидко змінилася там на тривогу щодо майбутнього власних режимів. Американці 20 років несли тягар збереження миру та стабільності в регіоні. Вони мали на це гроші, а головне — вірили у здатність побудувати молоду демократію на кам’янистому ґрунті Афганістану.
Мрії не справдилися, чергова спроба модернізувати Афганістан провалилася. Однак моральний обов’язок помститися організаторам терактів 11 вересня американці виконали з честю. І, найімовірніше, закінчення своєї найдовшої війни піде їм лише на користь. Усередині країни буде закрито одне з питань, яке роками розколювало суспільство та давало поживний ґрунт популістам. Натомість у противників Вашингтона проблем лише побільшає.
Жоден із регіональних гравців не зможе перебрати на себе відповідальність за 40-мільйонну країну під владою джихадистів. Ні Росія, ні Китай, ні тим більше Пакистан з Іраном не мають грошей, солдатів і, головне, бажання наводити лад в Афганістані. Можливо, хтось із них мріяв поживитися з хаосу, в який поступово занурюватиметься країна. Нелегальний видобуток корисних копалин, виробництво й транспортування наркотиків, ринок зброї та контрабанда завжди приваблюють політичних авантюристів, але витрачати на це мільярдні бюджети, тим більше вводити свої війська — надто ризиковано.
Що ж чекає на Афганістан?
Якщо стисло — нічого доброго. Перші тижні влади талібів показали, що вони не змінилися. Тобто зовні вони намагаються демонструвати свою поміркованість, заявляють про амністію та права жінок. Але на практиці, особливо в районах, де немає західних журналістів і спротиву місцевого населення, вони яскраво демонструють, який вигляд матимуть законність та інклюзивність по-талібськи. Про яку компромісність влади можна говорити, коли відповідальним за безпеку Кабула призначили міжнародно визнаного терориста Халіля Хаканні, який організував теракти смертників і напади на готелі, й за якого США дають 5 млн дол. винагороди?
Ще одним свідченням неналаштованості талібів на діалог стала історія з двома відомими та поважними політиками. Колишній президент Афганістану Хамід Карзай і колишній прем'єр-міністр Абдулла Абдулла були першими, хто публічно підтримав владу талібів. Вони проводили з ними зустрічі, домовлялися про майбутні реформи. Вважалося, що саме вони є претендентами в новий інклюзивний уряд талібів. Однак і Карзай, і Абдулла були потрібні талібам у перші дні як заспокійливе для наляканих кабульців. Їх використали як ширму, за якою таліби завершили безкровне захоплення державних інститутів. І коли цей процес закінчився, обох політиків посадили під домашній арешт, перед цим обеззброївши охорону.
Ці кроки нової влади, як і розстріли демонстрацій на День незалежності Афганістану, заборона музики в публічних місцях, звільнення відомих терористів з ув'язнення, свідчать: таліби не змінилися. Вони розуміють, що, захопивши владу в країні, зможуть тримати її скільки завгодно. Жодна з сусідніх країн уже не буде повторювати досвід 2001 року. І якщо талібам вдасться остаточно придушити опозицію в Панджшері, вони зможуть роками утримувати владу. А з нею могтимуть шантажувати сусідів біженцями, вимагаючи дипломатичного визнання та грошей на власні потреби (приклад Білорусі). Вони зможуть створювати на своїй території тренувальні бази для радикалів, яких потім використовуватимуть як проксі-сили в боротьбі проти сусідів (приклад Ірану).
Сподіватися, що таліби зуміють побудувати ефективну економіку, яка прогодує 40 мільйонів громадян (а в 2050 році, за прогнозами, їх стане 80 мільйонів), — необґрунтований оптимізм. Уже сьогодні країна потерпає від засухи та пандемії COVID-19, а грошей у бюджеті немає. Економіка країни останні 20 років трималася на міжнародній донорській допомозі, понад 20% населення безробітні, а головні експортні товари — фрукти й горіхи. Державні інститути в країні працювали погано, і єдине, що мотивувало чиновників виходити на роботу, — регулярна зарплата й можливість корупції.
Ні перше, ні друге при талібах не гарантовані. Натомість як інструмент управління державою вони пропонують універсальний засіб — страх. Але Афганістан сьогодні — це не Афганістан 1990-х років. Тоді в талібах бачили хай і жорстоку, але силу, котра здатна навести лад. Сьогодні ж виросло нове покоління, яке звикло до свободи, хоч і замішаній на бідності та корупції. Від корумпованої влади часів Карзая та Гані ці молоді афганці отримали музику, смартфони, Інтернет, спорт і туристів, на яких добре заробляли не тільки таксисти. Таліби ж, забравши все це, натомість обіцяють шаріат — з відрубуванням рук та побиттям камінням. А на найменшу публічну демонстрацію невдоволення відповідатимуть розстрілами, як це вже відбувається.
Монопольна влада для талібів стане випробуванням не меншим, ніж війна. Вони отримали владу без опору в обмін на обіцянку мирного життя для народу та збереження статус-кво для еліти. Забезпечити виконання цих вимог вони можуть лише за умови, що отримуватимуть гроші від світової спільноти. Насамперед від свого вчорашнього ворога — Заходу, бо Китай не звик витрачати гроші на доброчинність. Але, щоб отримати гроші від Заходу, таліби мають іти на компроміси. А це вже загроза для самого режиму.
«Талібан» — неоднорідний рух. Його кістяк складається з радикальної молоді, вихованої в пакистанських медресе на ідеях джихаду. Вони воюють не за компроміси, а за тріумф ідеї. І, щойно політики спробують відступитися від цієї ідеї, радикальна молодь повстане. Защемлена між цими радикалами та потребою міжнародного фінансування, наче між Сциллою й Харибдою, нова влада в Афганістані перебуває в дуже уразливий позиції.
Додайте до цього існування двох центрів опору: в Панджшері — з боку поміркованих та в лавах «Ісламської держави — Хорасан» — з боку радикалів, і стане зрозумілою вся трагічність долі, яка очікує на простих афганців.
А що ж терористи?
Єдині, хто може бути повністю задоволений ситуацією, котра наразі склалася в Афганістані, — терористи «вілаєту Хорасан Ісламської держави» («ІД — Хорасан»). Час і логіка подій грають їм на руку. Зруйновані державні інститути, відсутність армії, поліції та іноземних військ у країні гарантують їм комфортний простір для діяльності. Безробітна молодь, яка звикла воювати й вихована на ідеях джихаду, гарантує їм невичерпний кадровий ресурс. Спроби влади домовитися з іноземцями, незалежно від того, Китай це чи Катар, гарантуватимуть їм ідеологічне виправдання опору «новій окупації».
Нарешті, розташування Афганістану дає їм доступ до розширення або на північ — в ослаблені багатолітніми авторитарними режимами країни Центральної Азії, або на північний схід — у найпроблемніший регіон Китаю, з мільйонами репресованих мусульман — уйгурів, або на схід — у бунтівні райони Північного Вазиристану, або ж на захід — в Іран, у саме серце ненависних для ІД мусульман — шиїтів.
Сподіватися, що терористи «ІД — Хорасан» або нові, ще більш радикальні групи не спробують скористатися такою унікальною можливістю, — безвідповідально. Вірити в те, що таліби здатні самостійно впоратися з цією загрозою, — безпідставно. Що ж залишається робити решті світу? Готуватися.
Ми є свідками події глобального масштабу. Вона здатна змінити світ, яким ми його знали досі. Невдала військова авантюра СРСР в Афганістані призвела до появи «аль-Каїди» та поширення ідей визвольного джихаду на Боснію, Алжир, Північний Кавказ, Філіппіни, інші країни. Агресивна відповідь США на атаки 11 вересня породила «Ісламську державу» та експансію джихадизму в серце Африканського континенту. До чого призведуть перемога талібів та вихід американців, прогнозувати складно. Але одне можна сказати впевнено — нудьгувати не доведеться.
Більше статей Олександра Коренькова читайте за посиланням.