Президент Сполучених Штатів Джордж Буш і прем’єр-міністр Ізраїлю Ехуд Ольмерт провели у Вашингтоні останню зустріч у їхньому теперішньому офіційному статусі. Як зазначає впливова ізраїльська газета Yedioth Ahronoth, два лідери оголосили, що дводержавне бачення залишається найкращим рішенням для палестино-ізраїльського конфлікту. «Ми твердо переконані, — наголосив Джордж Буш, — що Ізраїль отримає вигоду від постання палестинської держави, демократії на своїх кордонах, яка працюватиме в інтересах миру».
Ізраїль планує продовжувати рухати мирний процес відповідно до основоположних принципів саміту в Аннаполісі після того, як президент Барак Обама у січні 2009 року вступить на посаду. Втім, більш-менш успішно рухати мирний процес із палестинцями фактично неможливо без визнання ними Ізраїльської держави. Адже можна дуже довго вести переговори про поділ територій між Ізраїлем та майбутньою Палестинською державою, про статус Єрусалиму і навіть про можливість повернення біженців. Але без визнання палестинцями держави Ізраїль про що взагалі можна говорити? Як можна домовлятися з тими, хто вас не хоче визнавати?
Намагання президента Буша форсувати мирний процес були більше схожі на прощальну пропагандистську акцію, ніж на серйозно пропрацьовану політичну ініціативу. Джордж Буш тут практично дублює свого попередника Білла Клінтона, який також хотів нав’язати сторонам протистояння мирну угоду в останній рік свого президентства. Єдиний можливий позитив від цього — що новий президент Америки Барак Обама, взявши до уваги всі прорахунки своїх попередників, почне займатися затяжним близькосхідним конфліктом із перших днів свого вступу на президентську посаду.
Якщо спробувати підрахувати позитивні зміни у врегулюванні палестино-ізраїльського конфлікту за часи президента Джорджа Буша, то, попри все бажання, віднайти такі зміни буде, практично, неможливо. Адже після смерті Ясіра Арафата відбувся поділ палестинських територій, у ці роки зводилася стіна між Ізраїлем і Палестиною, але ще більша стіна відчуження виникла між ізраїльським та палестинським народами. І хоча Арафата традиційно було заведено вважати великим гальмом на шляху порозуміння конфліктуючих сторін, його відсутність призвела лише до ідеологічного розколу між палестинськими правлячими елітами.
З висоти завершення 2008 року і закінчення президентського терміну самого Джорджа Буша, його торішня мирна ініціатива і зобов’язання запропонувати гідні компроміси щодо палестинського Східного Єрусалиму, проблеми біженців та визнання палестинської держави видаються не більше ніж пропагандистською політичною акцією. Адже якщо конфліктуючі сторони не змогли з цього приводу домовитися за 60 років протистояння, то зняти розбіжності за рік — зі сфери політичної фантастики. При цьому важко записати до здобутків Буша розкол палестинських територій. Адже це в час його президентства ісламські фундаменталісти з ХАМАС перетворили сектор Газа на терористичний аванпост, який нині загрожує стабільності не лише Ізраїлю.
Минулого тижня Ехуд Ольмерт, виступаючи на офіційному відкритті пам’ятника вбитому прем’єр-міністру Іцхаку Рабину, сказав: «Якщо ми сповнені рішучості зберегти єврейський і демократичний характер держави Ізраїль, ми з великим болем повинні неминуче поступитися частиною нашої батьківщини, про яку мріяли, за якою тужили й молилися багато поколінь нас. Ми повинні відмовитися від арабських кварталів у Єрусалимі й повернутися до тих територій, які включала держава Ізраїль до 1967 року, з необхідними поправками, що випливають із реалій, створених на місцях».
Очевидно, для остаточного примирення і ізраїльтянам, і палестинцям доведеться піти на величезні компроміси. Але ці компроміси не мусять мати одностороннього характеру. Адже, як підрахували ізраїльські експерти, на час проголошення Ізраїлю єврейська діаспора володіла майном на території сусідніх арабських держав на суму 300 мільярдів доларів, а площа земельних наділів, які були у її власності, втричі перевершувала за площею нинішню територію Ізраїлю. Таким чином, коли пред’являтимуться взаємні рахунки, втрачені ізраїльтянами майно й землі не повинні виноситися за рамки переговорного процесу.
Варто згадати, що президент, котрий невдовзі має залишити Білий дім, американським політичним сленгом називається «кульгава качка». Тож можна сказати, що зустріч Буша й Ольмерта — двох «кульгавих качок», які полишають велику політику, — вже нічого не здатна змінити в перебігу близькосхідного мирного процесу. Візит Ольмерта до Вашингтона став його останнім жестом ввічливості перед американськими партнерами, але не більше. Їхня зустріч сприймається лише як зустріч двох політичних невдах, які в останні дні свого перебування при владі хочуть отримати останні дивіденди від значимості своїх державних посад.
Наступну спробу встановлення реального діалогу між палестинцями й ізраїльтянами запускатиме Барак Обама. Проте президент Обама не зможе серйозно зайнятися проблемою близькосхідного конфлікту аж до весни 2009 року, оскільки лише у лютому в Ізраїлі відбудуться парламентські вибори, і питання формування нового ізраїльського уряду, швидше за все, триватиме до березня. До того ж війна в Іраку й Афганістані з самого початку потребуватиме його чималої уваги. Однак усі ці три питання — тісно взаємопов’язані.
Швидше за все, президент Барак Обама призначить у близькосхідний регіон спеціального посланника, який зможе зробити набагато більше, ніж зробила адміністрація Буша за всі перші свої сім років. У такому разі, якщо посаду державного секретаря США справді обійме Гілларі Клінтон, не можна виключати, що спеціальним посланником на Близькому Сході стане Білл Клінтон. Знаючи ж працездатність і мобільність цієї політичної сімейної пари, є всі підстави очікувати позитивних зрушень на цьому напрямі.
Очевидно, що адміністрації Барака Обами доведеться певним чином враховувати думку ХАМАС, який контролює сектор Газа. Що, своєю чергою, може призвести до послаблення позиції глави Палестинської адміністрації на Західному березі Махмуда Аббаса, який на сьогодні залишається єдиним партнером на мирних переговорах з Ізраїлем. До речі, є ще й третя «кульгава качка» переговорного процесу — Махмуд Аббас. Адже, як наголошує загальноарабська газета Al-Arab, «відсутність Махмуда Аббаса на політичній карті по закінченні терміну його повноважень 9 січня наступного року може прискорити розпад Палестинської адміністрації. А з цим виникає ризик зняття з порядку денного питання двох держав».
Нині розглядається можливість одночасного проведення президентських і дострокових парламентських виборів у квітні 2009 року. Вибори мають пройти на Західному березі і в секторі Газа. Але якщо через конфлікт із ХАМАС та його нездатність визнати легітимність Аббаса вибори буде проведено лише на Західному березі, то запобігти спалаху насильства в секторі Газа буде важко.
Стоїть питання досягнення консенсусу між Махмудом Аббасом і ХАМАС, оскільки він контролює лише частину територій, із яких складатиметься створена Палестинська держава. Розпочинати повноцінний мирний процес неможливо, коли палестинці розділені. Моделлю майбутніх відносин можуть стати відносини Єгипту і Йорданії з Ізраїлем, що забезпечують колишнім ворогам реалізацію формули порозуміння та безпеки.
Втім, як зазначає Al-Quds Al-Arabi, арабська газета, що видається в Лондоні: «У кожному разі, діяти — в інтересах палестинської сторони в перші місяці Барака Обами при владі. Палестинці мають бути готові заявити, що Газа — не перешкода і що Палестинська автономія готова піти на вирішення цієї проблеми, незалежно від готовності ХАМАС. Одне слово, це обов’язок палестинців — працювати так, щоб підтвердити: вони не є перешкодою на шляху до миру… На початку президентства Обами з’являється шанс, і палестинці не повинні втратити його, незважаючи на складність та невизначеність ситуації».