Важливою подією минулого тижня стало повідомлення про те, що Єврокомісія констатувала завершення виконання Молдовою першої законодавчої фази Плану дій щодо візової лібералізації (ПДВЛ), метою якого є скасування віз ЄС для короткострокових поїздок. Водночас було підписано доповнення до діючої Угоди про спрощення візового режиму. До скасування віз молдованам залишився другий і останній крок - якісна імплементація ухвалених законів. Україна також має аналогічний документ, і отримала його раніше за Молдову. Та тільки парламенту, який тільки те й робить, що нацьковує людей одне на одного «мовою» та вдосконалює корупційні схеми у держзакупівлях, зовсім немає діла до сповзання країни в нішу круглого двієчника Європи, нездатного навіть на елементарні, часто суто технічні, реформи заради власного ж блага.
«Європрагматиками» нинішня влада нарекла себе сама - на антитезі з «євроромантиками» помаранчевої епохи. Ще недавно багатьом здавалося, у тому числі й у ЄС, що дисциплінована й налаштована на результат команда Януковича може домогтися більшого ефекту, ніж потонулі у самоїдстві спадкоємці Помаранчевої революції.
Політичну смерть цієї ілюзії позначила торік справа Тимошенко. Свідомий підрив Києвом конструктивних і довірчих відносин, які існували до серпня 2011 року між Києвом і Брюсселем, без отримання якихось порівнянних альтернативних вигід зовсім не вписувався в європейське розуміння прагматизму.
Відтоді як великі амбіційні проекти, такі як Угода про асоціацію, виявилися підвішеними на невизначений строк, залишалася надія лише на тактичне просування вперед тими вже обкатаними напрямками, де цілі були взаємно позначені, визнані взаємовигідними, а результати могли бути досяжними в короткій перспективі і цілком відчутними.
Серед таких прагматичних напрямків, секторальних і тематичних блоків інтеграції називалися інституціональний розвиток (Євросоюз готовий серйозно допомагати у зміцненні працездатності вітчизняної управлінської машини), реалізація різноманітних проектів технічної допомоги, енергетичне співробітництво (у рамках Європейського енергетичного співтовариства, - його членом Україна є з лютого 2011 р.), а також процес візової лібералізації. Чітко позначеною метою цього процесу є скасування віз - тобто вилучення України зі списку держав, громадяни яких зобов’язані мати візи для в’їзду на територію Європейського Союзу.
Однак криза відносин поступово почала проникати і в ці напрямки. Технічна допомога та інституціональна підтримка стали жертвою бажання вітчизняних лобістів ділити державні кошти згідно із власними уявленнями про правила. Законодавство про держзакупівлі було неодноразово переглянуте в корупційний бік (востаннє минулого тижня) настільки, що найважливіші лінії технічної допомоги з боку ЄС були призупинені. Енергетичне співробітництво, хоч і просувалося, попри кризу газових відносин з Росією, таки справляло враження якогось допоміжного майданчика, де Київ намагався вибудувати додаткові аргументи для торгу з Москвою.
Дедалі більшою невизначеністю обростала і тема безвізового режиму. Дедалі рідше на вищому рівні лунали чіткі установки на виконання критеріїв ПДВЛ, дедалі менше ентузіазму проявляв парламент, на який у першій фазі Плану покладено ключову місію. Якщо раніше ми критикували вищих посадових осіб за те, що вони публічно озвучували нереальні строки виконання ПДВЛ, то тепер виникла інша крайність - тиша.
З’ясувалося, що деякі суто «технічні» складові ПДВЛ виявилися для України не менш важкими у виконанні, ніж побудова зрілої демократії. Для подальшого просування необхідно, щоб через Верховну Раду пройшли і «закон про паспорти», і розроблені Мін’юстом за участі незалежних експертів зміни до закону про захист персональних даних, і законопроект про протидію дискримінації, який потребує доопрацювання. Імовірно, буде потрібне також рішення про створення в Україні незалежного антикорупційного органу (або про наділення додатковими функціями наявних структур). Для цього необхідна політична воля, не залежна від кон’юнктури передвиборної кампанії так само, як і лобістських інтересів.
Цього року складається враження (хотілося б, аби помилкове), що інтерес до скасування віз втратив сам президент Янукович. Той самий, який у листопаді 2010 року обіцяв виконати ПДВЛ за півроку. Зокрема, без відмашки президента або як мінімум без його самоусунення не було б настільки відвертих кроків парламентської більшості щодо саботування абсолютно необхідного, але явно нещасливого урядового законопроекту «Про документи, що посвідчують особу…».
Цей закон, розроблений Мін’юстом, було внесено до порядку денного з другої спроби і з величезними труднощами, і вже двічі його розгляд переносився без оголошення будь-яких причин. Глава фракції регіоналів Єфремов просто буденно повідомляв про те, що законопроект «не готовий», і розгляд відкладався на невизначену перспективу - так було 22 травня і 19 червня. При цьому кожному з таких перенесень передувала ураганна активність депутатів, котрі «підтримують технології» знаменитих вітчизняних продукувальників документів, яким урядовий законопроект обіцяє надто малий прибуток, оскільки передбачає «біометризацію» лише паспортів для виїзду за кордон, а не всіх документів відразу.
Тим часом альтернативні законодавчі ініціативи у сфері персональних документів стрімко множилися, у результаті чого у Верховній Раді на сьогодні є п’ять (!) зареєстрованих проектів на одну тему - біометричних документів, щоправда, з різними назвами. От уже де «єдність влади» дається взнаки на весь зріст. Серед авторів депутати Коновалюк, Рибаков, Грицак та інші - усі представляють парламентську більшість. При цьому є ще урядовий законопроект №10036-1 і його клон №10381, внесений депутатом Толстенком (на прохання товаришів) з метою врятувати «завалений» більшістю продукт Мін’юсту.
При цьому опозиція самоусунулася повністю - вона байдужа до «боротьби кланів Лавриновича і Грицака», як вони висловлюються, а отже, на жаль, і до вільного в’їзду в Європу для власних громадян. Незважаючи на заклики проєвропейської громадськості, проєвропейська нібито опозиція із неабиякою послідовністю ігнорує майже всі (!) законодавчі ініціативи, спрямовані на виконання Україною Плану дій щодо візової лібералізації.
На цьому сумному тлі для багатьох несподівану симпатію викликають самотні старання профільного першого віце-прем’єра Хорошковського, який 22 червня виступав у Раді, намагаючись переконати парламентаріїв витягти лобістські палиці з «безвізового» пакета законопроектів, а напередодні спілкувався з єврокомісаром Фюле, пояснюючи йому, чому Україна не чекає на цьому етапі нового звіту Єврокомісії про «безвізовий прогрес» - краще нічого, ніж публічна констатація провалу на тлі тріумфу молдован. Але один у полі не воїн: схоже, ентузіазм першого віце-прем’єра, який очікував у цьому питанні значно більшої виконавської дисципліни і зацікавленості, може невдовзі вичерпатися.
Станом на час завершення поточної парламентської сесії законопроектів про паспорти не розглянуто, а в успішне вирішення колізії на осінній сесії Ради вірять тільки оптимісти. Великі оптимісти. Україна залишиться в першій фазі ПДВЛ мінімум до кінця року, тоді як Молдова поставила перед собою мету до кінця 2013-го пройти другу і отримати визнання успіху реформ від Європи - у вигляді безвізового режиму. І цілком може це зробити - зважаючи на ступінь проявленої Кишиневом мобілізації та політичної волі.
Крім Єврокомісії, успіх наших південних сусідів підтверджують і дані незалежного моніторингу: підготовлений під патронатом Міжнародного фонду «Відродження» і презентований у червні Індекс європейської інтеграції країн Східного партнерства також свідчить про відставання України в адаптації європейських стандартів від Молдови, а також, за деякими параметрами, від Грузії і навіть Вірменії.
У результаті в Україні незабаром може виникнути попит на молдовські паспорти: навіщо стояти в чергах по візи, якщо є престижніше громадянство і зовсім поруч? Тим більше що конституція Молдови подвійного громадянства не забороняє, і виходу з іншого громадянства не вимагає. Охоче уявляємо собі тривожні заголовки в українських медіа через два-три роки на кшталт: «Молдова роздає паспорти українцям», «Черги до посольства Молдови» тощо. А чому б і ні? Адже навіть у самісіньких верхах української владної еліти є чимало видатних діячів, які можуть згадати про своє молдовське коріння…
Це ж легше, ніж проявити волю до реформ у себе вдома. Швидше за все, політики знайдуть виправдання у традиційному для себе руслі: Молдова - країна маленька, їй простіше, її «тягнуть»… Колись ця мантра почалася з реакції на успіх країн Балтії. Відтоді ми поступово звикали до життя позаду всіх, і от нарешті у відрив пішла найбідніша, розколота територіальним конфліктом країна Європи. Далі сповзати нікуди. Привітаємо сусідів, звичайно. Але чи не соромно?