Плани Рамзана Кадирова приєднати до Чечні деякі території сусідньої Інгушетії, зокрема в Сунженському та Малгобекському районах (з 1929-го по 1934-й рік ці райони були частиною Чеченської автономної області), давні.
У 2013 р. глава Чечні підписав закон, відповідно до якого частина населених пунктів Сунженського району мала потрапити під юрисдикцію Чечні. Після чого на кордоні двох російських республік час від часу спалахували сутички, у тому числі - між чеченськими силовиками та місцевою поліцією.
Проте конкретно за вирішення питання кордонів глава Чеченської республіки взявся нинішнього року: під охороною чеченських силовиків та встановлюючи власні блокпости, він почав будувати дорогу із заходом на кілька кілометрів углиб заповідної зони Сунженського району Інгушетії. Керівництво сусідньої республіки на ці дії, на диво, ніяк не реагувало, як і на звернення людей та правозахисників. Із чого місцеві жителі зробили висновок (як згодом з'ясувалося - цілком справедливо) про змову задля задоволення територіальних претензій Р.Кадирова.
7 вересня стало відомо, що Кадиров доручив новій Держкомісії з питань визначення та уточнення адміністративного кордону Чечні (попередня комісія працювала з 2012 р. і була, за словами президента республіки, переспрямована на роботу на Дагестанському напрямку, де в Чечні теж є територіальні претензії) підготувати документи і обґрунтування для вирішення територіальних суперечок. 25 вересня глава Сунженського району начебто на знак протесту подав у відставку. Дізнавшись про це, люди почали збиратися під стінами районної адміністрації. Реакція влади, як повсюди в Росії, була очікуваною: активістів районного протесту заарештували. Це ще більше переконало людей у зраді, і протестувальники пішли на Магас - столицю Інгушетії. Так розпочалися багатотисячні акції протестів в Інгушетії. Під їх супровід, без попереднього оголошення умов, 26 вересня глави Чеченської та Інгуської республік РФ підписали угоду про обмін територіями.
Того ж дня повноважний представник президента РФ у Північно-Кавказькому федеральному окрузі О. Матовніков підтримав підписану угоду, заявивши, що вона начебто дозволить вирішити давні територіальні суперечки. Так була озвучена підтримка угоди В. Путіним. Чому Кремль дозволяє Кадирову влаштовувати всередині РФ міні-"Кримнаш" і відбирати в сусідньої республіки частину її територій - складне запитання. Можливо, політика задоволення бажань президента Чечні продиктована страхом Москви перед новою дестабілізацією Північного Кавказу, страхом перед масштабною кривавою війною. Можливо, Р. Кадиров просто дуже потрібен Путіну (наприклад, для проведення операцій, аналогічних захопленню частини українського Донбасу; або для налагодження контактів із саудитами). Чому на обмін територіями погодився глава Інгушетії Юнус-Бек Євкуров - відповідь більш-менш зрозуміла. Його, швидше за все, просто поставили перед фактом.
Імовірно, Євкуров заспокоював власне сумління тим, що йому вдалося на цьому етапі обмежити апетити глави Чечні лісисто-гірською місцевістю й не віддати жодного населеного пункту, як того хотів Кадиров. Проте і запевнення, що обмін територіями рівноцінний, - виявилося брехнею. За підрахунками картографів, Інгушетія віддала Чечні територію, у 26 разів більшу за площею, ніж отримала.
З'явився й нафтовий слід у цій історії. За припущеннями деяких оглядачів, Кадиров схотів отримати доступ до розробки 16 законсервованих свердловин Даттихського родовища. Проте Євкуров наполягає, що видобувати там нафту вкрай нерентабельно.
Кадиров, своєю чергою, не став опускатися до брехні та виправдань і ніяк не прокоментував умови територіального обміну, метою він назва лише "зміцнення братніх добросусідських відносин".
Текст угоди мав набрати чинності після схвалення парламентами обох республік. Чечня тим часом не стала чекати і вже знесла власні блокпости на відповідних ділянках старого кордону. Для інгуського ж народу боротьба проти захоплення його територій не припинилася, а, навпаки, посилилася.
Незважаючи на затримання активістів, штрафи, погрози покарання за критику угоди у соціальних мережах, у республіці стрімко розгорталися й поширювалися акції протестів. 4 жовтня в оточенні протестувальників було оголошено про ратифікацію парламентом територіальної угоди. І це всупереч негативному висновку Конституційного суду Республіки Інгушетія щодо відповідного законопроекту. Проте згодом із заяв самих депутатів стало відомо, що голосування було сфальсифіковане.
Далі ситуація розгорталася за українським сценарієм, - люди залишилися ночувати на центральній площі, встановивши намети, а мешканці столиці несли їм продукти і теплі речі. Проте є одна суттєва відмінність: інгуші звертаються до Москви з проханням надіслати федеральних чиновників та розібратися. У відповідь прес-секретар президента РФ Д. Пєсков заявив, що кордони - "це те питання, якими в даному випадку займаються регіони". Таким чином, Кремль самоусунувся від вирішення конфлікту двох суб'єктів федерації, що також дуже нетрадиційно для Росії. Повноважний представник президента в ПКФО - це максимальний рівень переговорів, який федеральний центр на даний момент дарував інгушам. При цьому переговори проходять під контролем спікера чеченського парламенту.
Після того, як кількаразові спроби провести повторне голосування у парламенті Інгушетії провалилися (оскільки багато депутатів під тиском керівництва республіки просто не з'являлися на засідання), протестувальники перейшли до вимоги відставки глави республіки та проведення референдуму.
Інгуші небезпідставно побоюються, що територіальні претензії сусідньої Чечні - це тільки частина іншого, більш глобального плану відновлення єдиної Чечено-Інгушської Республіки, яка існувала до розпаду СРСР. Показова недавня заява прес-секретаря президента Чечні про те, що інгуському та чеченському народам ділити нічого, оскільки вони "один народ" і в них "одне коріння, одна історія, одна мова".
Цікаво, що в реалізації своєї стратегії поширення впливу на сусідню Інгушетію Кадиров активно використовує й релігію. Муфтіят Інгушетії, перебуваючи під протекцією глави сусідньої Чечні, став у таку жорстку опозицію до глави республіки Юнус-Бека Євкурова, що ще у травні ц.р. відлучив його від мусульманської громади.
Кавказ - традиційно досить вибухонебезпечне місце, і будь який конфлікт тут загрожує перерости у криваві зіткнення. Тому до Магасу потягнулися делегації з сусідніх кавказьких республік із закликами вести переговори, зберігати мир.
Проте страх нового кровопролиття на Кавказі не є страхом для всіх. Виступаючи на чеченському телебаченні, Кадиров емоційно заявив, що "його влаштовує і воювати". Маючи власне 30-тисячне військо та лояльність Кремля, він, безперечно, може легко вирішити і питання анексії частини території сусідньої Інгушетії, і взагалі питання об'єднання двох республік під своє керівництво.
Таким чином, для Інгушетії ситуація сьогодні складається досить небезпечна. Будь-які зіткнення можуть бути використані сусідньою Чечнею як привід. Можливо, саме з цим пов'язана зміна стратегії місцевого керівництва щодо акцій протестів. Як тільки мітинг у Магасі став багатотисячним, а в центрі столиці Інгушетії утворився свій "Майдан", влада перейшла від погроз та тиску - до терпіння і чекання. Навіть силовики, привезені з сусідніх регіонів Росії, були відправлені додому для уникнення застосування сили. Врешті-решт керівництво Інгушетії вирішило легалізувати мітинг протесту, надавши дозвіл на його проведення, але перемістивши протестувальників від будинку парламенту до Національної телерадіокомпанії "Інгушетія". І це, власне, все, що може зробити в даній ситуації глава республіки Євкуров. Йому ні на кого спертися, - ні на народ, ні на захист Москви.
До речі, 12 жовтня протестувальники звернулися до В. Путіна з проханням скасувати підписану угоду про обмін територіями. Але яке рішення прийме президент РФ і чи стане взагалі якось втручатися, чи й далі "ховатиметься" від проблем - передбачити складно. Народний спротив в Інгушетії вочевидь поставив Кремль у глухий кут. Там ніхто не очікував такої реакції людей. Поява багатотисячного мітингу в досить вибухонебезпечному регіоні Північного Кавказу стала серйозною неприємністю для влади. І все це на тлі недавнього скандального провалу ставлеників Путіна на губернаторських виборах у кількох регіонах Росії. Все це приводить до розуміння наявності в Росії глибокої управлінської кризи.
Про рівень збентеженості влади опосередковано свідчить позиція центральних федеральних каналів - головних пропагандистських рупорів Кремля. За даними російської аналітичної служби "Медіалогія", з моменту початку масових народних протестів у республіці на цих каналах про них не дали жодного повідомлення. Спецефір на опозиційному телеканалі "Дождь" уперше за всю його історію супроводжувався поліцейською охороною "для захисту" (якого журналісти, можливо, і справді потребували, враховуючи дуже емоційне ставлення до інгуського питання глави Чеченської республіки). Ще одним важливим чинником замовчування є те, що протестувальники, фактично, використовують методику українських революцій: мирний спротив, який може стати прикладом для інших регіонів Росії.
Більшість оглядачів схиляється до того, що влада вирішила дочекатися, коли люди в Інгушетії просто втомляться. Проте питання землі - дуже гостре на Північному Кавказі. Як і питання гідності та честі. Малоймовірним є й варіант поступок із боку Кадирова. Швидше за все, рішення шукатимуть усередині самої Інгушетії шляхом чергової заміни керівництва або спробами розділити протестувальників на різні, конкуренті між собою табори.
Чим би не скінчилася ця історія, територіальний конфлікт між суб'єктами Федерації, анексія однією республікою РФ території сусідньої, погрози "воювати" і, врешті-решт, багатоденний мирний спротив громадян у центрі столиці Інгушетії - дуже показові й досить неочікувані події для Росії. Стабільність путінського режиму, як і всієї РФ, як демонструють останні події, - досить відносна. А політика пацифікації Чечні задля збереження миру на Кавказі виявилася хибною.
У цьому контексті хотілося б згадати недавню спробу В. Путіна дати пораду, як Україні повернути створені росіянами ж т.зв. "ДНР" та "ЛНР". Для прикладу було названо Чечню. Безперечно, поганий приклад.