Зовнішня політика є прерогативою держав. Це, на перший погляд, непорушне твердження базується на стандартних уявленнях про ключові функції держав і урядів, які ними управляють.
Однак рівною мірою безглуздо заперечувати і ту колосальну роль, яку в сучасній геополітиці відіграють корпорації — як державні, так і приватні. Корпорації водночас є суб'єктом і об'єктом геополітики. Суб'єктом — коли діють від імені та за дорученням національного уряду (або навіть без нього), об'єктом — коли, наприклад, держава США впроваджує санкції проти компаній РФ або інших країн, які порушують режими ембарго. Британська Ост-Індійська компанія в часи розквіту досить успішно виконувала функції влади в Індії та Китаї, мала навіть власні армію і флот, а транснаціональна діяльність Microsoft або TMSC за своїм глобальним впливом виходить далеко за межі звичайної «ділової» присутності за кордоном.
Мало не в кожній економічно розвиненій країні можна назвати компанію (корпорацію, холдинг — форма тут не така важлива), іноді — декілька, що є ніби носієм національного прапора. Наприклад, у США це Apple або Amazon, у Швеції — IKEA, в Німеччині — Volkswagen або Siemens, у Японії — Toyota, в Південній Кореї — Samsung, у Китаї — Huawei, у Росії — «Газпром» + «Роснефть», у Саудівській Аравії — Saudi Aramco тощо. Аналіз взаємодії держав і корпорацій — дуже цікава тема, і досить непроста. Є безліч чинників — економічних і правових, регулювання яких досі недосконале. Державні діячі або структури можуть порушити міжнародне право чи кримінальний кодекс і вийти сухими з води, але «бан» у Twitter або Facebook цілком може бути й довічним, і оскаржити це практично нереально.
Корпорації мають платити державі податки, держава — створювати рівні умови для конкуренції та захищати їхні інтереси. Конфлікти у внутрішньому житті виникають, коли корпорації не хочуть платити податки або ділитися дивідендами, а держава виявляє, що її функції скомпрометовані корупцією чи незаконним лобізмом. Корпорації завжди прагнуть нарощувати прибуток, — у цьому полягає сенс їхнього існування. Держави теж у цьому зацікавлені, але у вигляді отримання податків, що їх корпорації часто розглядають як неефективне витрачання чесно зароблених ресурсів. Держава під автократичним режимом невтомно стежить за тим, аби корпорації не зазіхали на встановлений політичний курс, незалежно від форми власності та механізмів управління бізнесом, під демократичним — намагається регулювати сферу національних інтересів законами. Корпораціям, своєю чергою, часто досить незручно оперувати в рамках «політичних інтересів» держав, і вони прагнуть їх змінити, наприклад наполягати на скасуванні санкцій. Саме тому бізнесмени нечасто стають успішними державними діячами: вони мислять категоріями прибутку, а держава — категоріями влади, тобто політичної доцільності.
Ідеальна модель — коли держава сумлінно й відповідально виконує свої функції щодо бізнесу, а бізнес діє суто в межах законодавства й не намагається впливати на політичний курс держави, — існує лише в підручниках. Відносини між державою та корпораціями ніколи не були простими. Вони не можуть обійтися одне без одного і, в ідеалі, мають співпрацювати. Проблема лише в тому, що результатом може стати банкрутство обох, як, наприклад, виглядає сучасний варіант зв'язки Кремля й «Газпрому»: колишній лідер енергетичного ринку нині став фактичним банкрутом (не кажучи вже про політичне банкрутство Кремля).
Держави обмежені власними кордонами і режимом суверенітету, коли дії однієї держави на території іншої є фактом агресії. Корпорації ж вільні у здійсненні експансії на територію інших держав. Якби політичну карту світу пофарбували у кольори прапорів корпорацій, вона мала б інакший вигляд, даючи досить реалістичне уявлення про приховані від поверхового погляду причини геополітичної потуги та впливу окремих національних держав. Безперечно, навіть відносно невеликі й ресурсозалежні держави можуть мати істотний вплив на світовій арені, реалізовуючи його через корпорації, і навпаки: величезні території та ресурси можуть використовуватися неефективно — і в політичному, і в економічному сенсах, якщо інструментів реалізації ресурсів немає.
В епоху «великих даних» не бракує об'єктивної інформації про світову корпоративну мережу, яка пронизує відносини геополітики. 2011 року група фахівців зі Швейцарського федерального інституту технологій досить глибоко дослідила структури власності у сфері міжнародного бізнесу. Було проаналізовано бази даних, що включають 37 мільйонів компаній, виокремлено 43 060 транснаціональних корпорацій і виявлено структуру власності, що пронизує весь цей гігантський масив. Зрештою, з'ясувалося, що у світі налічується лише 147 інституційних супервласників, які володіють 40% корпорацій, а 737 банків і фондів володіють 80% транснаціонального бізнес-всесвіту. Звісно, жодні фонди і банки не обмежують свою присутність у світі державним суверенітетом, — так, британський Barclays plc (номер один у списку супервласників) має активи по всьому світі.
Ще цікавіше бачення бізнес-макрокосму постає з аналізу відкритих даних щодо ринкової капіталізації, прибутку та обсягів продажів корпорацій, які котируються на світових біржах. Виявляється, у світі налічується лише близько п'яти тисяч компаній, сумарна ринкова капіталізація яких дорівнює світовому ВВП — близько 90 трлн дол. Із них половина і за прибутком, і за обсягом продажів, і за капіталізацією — це компанії із США. Китай поступається США у 17 разів за кількістю «найдорожчих» компаній і майже всемеро — за обсягом їх капіталізації. Японія — третя серед лідерів — має приблизно вдесятеро менше «дорогих» корпорацій і в 11 разів програє США за їхньою капіталізацією. Другу групу з орієнтиром сумарної капіталізації у 2–3 трлн дол. становлять Канада, Німеччина, Велика Британія, Франція, Індія, Саудівська Аравія, до третьої групи з орієнтиром 1–2 трлн дол. належать міцні середнячки — Південна Корея, Швейцарія, Нідерланди, Австралія. У світовому табелі про ранги корпорацій на вершині піраміди — всі американці, крім Saudi Aramco, яка у грудні 2019 року (дуже вчасно) вийшла на IPO й одразу посперечалася за перше місце з Apple. Ці два монстри «коштують» приблизно по 2 трильйони кожен. Для порівняння: ВВП Росії (за оцінками МВФ-2021) — 1,7 трильйона. Важливо зазначити: списки країн із найвищими показниками ВВП і лідерів за обсягами капіталізації компаній досить добре корелюються, а за позиціями п'ятірки лідерів — практично, збігаються.
Дві китайські компанії — Tencent і Alibaba — входять до десятки світових лідерів номінально. Ринкова капіталізація Tencent утричі менша від Apple, а Alibaba утричі поступається Amazon. Дуже цікаві дані щодо компаній РФ. 2019 року «Газпром» посідав 123-тє місце у списку провідних світових корпорацій із капіталізацією 93,9 млрд. 2020-го — 212-те місце і 69 млрд. «Сбербанк» зістрибнув зі 129-го місця на 181-ше і «здувся» з 90,3 до 78,9 млрд. «Роснефть» зі Шредером із 152-го місця спустилася відразу на 281-ше, а її 78 млрд перетворилися на 56,47. «Лукойл», щоби двічі не вставати, опустився зі 189-го відразу на 355-те і схуд із 66,22 до 45,5 млрд. «Новатек» — був 208-м, став 309-м, було 61,3 млрд, через рік — 51,5. «Сургутнафтогаз» установив рекорд — із 446-го місця відразу на 1024-те, а капіталізація зменшилася із 34,5 до 17,6 млрд. Зрештою, «Транснефть» із почесного 786-го місця з'їхала на 1261-ше, а в грошах — із 20,5 до 13,9 млрд.
Звісно, не всі російські компанії були такими «успішними». Виробники сталі, електроенергії та алюмінію, діамантів і золота, практично, зберегли свої позиції, а зріс лише Яндекс — із 1043-го місця піднявся на 743-тє і додав аж 10 млрд до капіталізації: із 14,5 до 24,5. Це важливо відзначити: перша і єдина високотехнологічна компанія країни, що претендує на рівне місце за столом великих держав, посідає 743-тє місце за ринковою капіталізацією у світовому табелі про ранги, де весь хай-тек — або американський, або китайський із елементами японського та південнокорейського. При цьому лідери минулого, ковідного, року додали до своєї ринкової вартості близько восьми трильйонів, що досить добре корелюється із сумою фінансової допомоги, спрямованої адміністрацією Трампа на підтримку економіки США у зв'язку з пандемією.
За обсягами отриманих доходів (дані за 2017 рік) компанії США в півтора разу перевершують конкурентів із КНР, удвічі — Японію й Німеччину, втричі — Францію і в три з половиною рази — Британію. Росія (як держава) на 32-му місці з обсягом отриманого прибутку, що у 2,5 разу поступається Walmart.
Зате Росія очолює світовий рейтинг за зростанням особистих доходів найбагатших людей країни, отриманих минулого, провального для світової економіки, року, у відсотках від національного ВВП. Їхні статки зросли відразу в півтора разу. Тим часом найбільший приріст кількості мільярдерів у 2020 році спостерігався в Китаї (238 осіб) та США (110), хоча лідерство в командному заліку досі за американцями. Сумарний статок найбагатших людей планети зріс за рік із п'яти до 12 трильйонів. Чому про це важливо говорити? Тому що вони — Джефф Безос, Білл Гейтс, Ілон Маск — і є уособленням транснаціональних корпорацій (ними створених або очолюваних) — лідерів глобального світу. Одним із найважливіших чинників сучасної корпоративної геополітики є також зміщення акцентів із ресурсних компаній (за ледь не єдиним винятком — Saudi Aramco) на сервісні або технологічні. Це означає те, про що вже кілька років поспіль говорять і пишуть усі провідні аналітики світу: конфлікти майбутнього розгортатимуться не за нафтові родовища, а за технології виробництва чипів, системи телекомунікацій та штучного інтелекту. Також стає зрозуміло, чому Сі Цзіньпін поставив завдання створити групу китайських суперкорпорацій, які змогли б кинути виклик американцям, і чому Сполучені Штати не розглядають Росію як серйозну загрозу, максимум — як ревізіоніста, а Китай цілком свідомо визначив місце РФ як сировинного придатка.
Можна обманювати власне населення, надавати хибні статистичні дані й маніпулювати політичною доцільністю, але неможливо обманити біржі. Побудова геополітичних альянсів обов'язково має враховувати цей чинник.