Сьогодні всі дороги Білорусі ведуть в адміністрацію Олександра Лукашенка, що не заважає скептикам стверджувати, що в нинішньому вигляді вона просто непотрібна. Ні країні, ні президентові. Хто ж має рацію? Спробуємо розібратися.
«Ты помнишь, как все начиналось?..»
Трохи більше п’яти років тому творці президентської адміністрації думали, що створюють тимчасову структуру — на перехідний період. Вона мала увібрати в себе і підпорядкувати структуру екс-прем’єр-міністра В’ячеслава Кебіча, який безуспішно брав участь у президентських перегонах. Спершу це не було навіть прописано в Конституції країни, але владні апетити Лукашенка весь час зростали і, природно, потребували відповідного їх оформлення.
Звісно, принцип формування адміністрації в усіх країнах із таким типом правління дуже складний, хоча, як правило, в неї потрапляють ті, хто допоміг президенту перемогти на виборах. Оскільки в передвиборному штабі Лукашенка була занадто різношерста публіка, то така схема просто не спрацювала: рівень більшості «соратників» не відповідав вимогам, що пред’являються до керівництва країни. Тож перед новим лідером постала дилема: починати разом із тими, хто був, і рости разом із ними, чи шукати професіоналів «на стороні». Сьогодні очевидно, що кожен із членів адміністрації мусив ще й відповідати основній вимозі Лукашенка — бути особисто відданим «шефу».
Хоч як дивно, але вже через півтора місяця механізм адміністрації повністю сформувався, почав працювати на повну силу — як справжня команда однодумців. Адже всі вони вірили Олександру Григоровичу, який стверджував, що мета у них одна — побудова вільної незалежної держави. Тому перші півтора року працювали напружено і дружно. А потім... усе пішло в паперотворчість, розмилися і цілі, і орієнтири. Спочатку всі гадали, що нова система поступово замінить стару, створювали кадровий потенціал під ідеї президента, вважаючи себе тимчасовим органом. Планували, що згодом основні економічні та інші важелі буде зосереджено в раді міністрів.
Крок за кроком
Поступово у новоявлених керівників-чиновників народжувалося розуміння того, що влада — річ цілком реальна і матеріально відчутна. Тож імпульс «витіснення чужих» не згаснув, а думка про самоліквідацію поступово зникла. І оскільки частина членів передвиборної команди Лукашенка була змушена залишити владні кабінети, а багато «кебічівців» швидко й успішно «змінили шкури», то молода і досить голодна структура почала прибирати з дороги всіх поспіль, підминаючи під себе не лише особистості, а й цілі організації. Повноваження адміністрації день у день зростали, вона лиховісним павутинням накривала всю країну. Тим більше що перед очима був досвід колег із братньої Росії й інших новоявлених «незалежних» — від них не лише не хотілося відставати в сенсі повноважень, а, радше, навпаки. Недарма всі цитували Бориса Єльцина: «Ми дамо кожному стільки суверенітету, скільки він зможе взяти».
У результаті обсяг повноважень значно перевищив рівень компетентності тих, хто їх мав. А потрібно ж було реально відповідати за стан економіки, соціальної сфери, інших галузей, де вони не були фахівцями. Тому «уся пара йшла у свисток», робота тонула в незліченних узгодженнях. Щоправда, у перші роки діяльності адміністрації Лукашенко не раз користувався її допомогою при виробленні рішень, влаштовував «мозкові штурми», і хоча рішення приймав сам, їх можна було хоча б скоригувати. У кожному разі, спочатку президент дозволяв своїм соратникам триматися майже на рівних, відверто висловлювати свої ідеї. До речі, досить цікаво говорив і сам Лукашенко. Та поступово дедалі більше став оживати старий анекдот про обмін думками з начальством: «Заходиш до нього зі своєю думкою, а виходиш — із його».
Невідомо, хто сформулював істину «Короля грає почет», але в цьому разі сотня функціонерів від імені президента керує життям цілої країни, віддаючи розпорядження тим, хто за своїм фаховим рівнем значно краще знає, що і як треба робити. Причому, оскільки це стосується найбільших профільних міністерств, некомпетентність виливається не лише у фінансові збитки (що теж за нинішнього стану економіки дуже кепсько), а й у неймовірні політичні проколи, які відкидають Білорусь на добрий десяток років назад.
Згадаємо перший із них — історію з резиденцією «Дрозди». За збігом обставин, резиденція посла США містилася поруч із резиденцією президента Білорусі. Звісно, такого немає ніде у світі (хоча б із міркувань інформаційної безпеки). Звісно, глава держави вирішив цей казус виправити. Та на те і є адміністрація, щоб зробити все це бездоганно, з дотриманням інтересів «і вовків, і овець». Але, очевидно, таким уже був рівень компетентності, що нещасні «Дрозди» з їхньою каналізацією стали причиною надгучного міжнародного скандалу. А чому? А тому, що ось уже кілька років стосунки президента з адміністрацією будуються за принципом: «Партія сказала, комсомол відповів — єсть»! А за суперзапопадливість жодного чиновника покарати не можна — адже він «хотів як краще».
Те ж саме і з Кремлем. Адміністрація Лукашенка просто зобов’язана була знати про можливість тертя із Путіним. А не знала — гріш їй ціна, адже від такого знання залежить доля Білорусі. І якщо навіть журналісти мали цю інформацію, то, може, главі держави слід було б подумати про серйозні кадрові переміщення? Особливо це стосується КДБ, незграбність якого в справі «екстрадиції Нємцова» очевидна навіть школярам, а призвела вона до серйозних ускладнень в іміджі країни. Вся ж річ у тому, що чиновники, які отримали величезну владу, перестали ускладнювати собі життя особистим збиранням інформації та підтримуванням зв’язку з навколишнім світом. Навіщо? Досить віддати команду — і тобі цю інформацію принесуть негайно. Але — офіційну! А вона, як відомо, дуже часто розходиться з реальною. Інакше кажучи, президента елементарно «підставляють», не допускаючи до багатьох важливих джерел інформації. Сам Лукашенко інтуїтивно відчуває нехороше, але зламати машину вже не в змозі, хоча вона починає давати збої — насамперед в іміджі президента.
Наприклад, у народі циркулюють чутки про те, що деякі помічники диктують окремим бізнесменам, на що їм витрачати свій прибуток. А чи потрібне Лукашенку таке фінансування хай навіть найблагородніших справ, якщо потім ці ж бізнесмени не щадять у розмовах ні адміністрації, ні самого президента? А з таких відгуків і складається імідж: адже народний телеграф працює набагато швидше й ширше, ніж будь-які ЗМІ. І хоча президент більш-менш регулярно «перетрахує» свою адміністрацію, та він же її сам і збирав. Може, річ ще й у тому, що перша команда президента прийшла «знизу», де прожила до того все життя і добре знала його реалії, не встигнувши відірватися від народу. Сьогодні ж єднання з народом розірване апаратно, адміністрація працює зовсім в іншому напрямі. У цьому одна з бід Лукашенка.
Система
Найпростіше в нинішній ситуації звинуватити самого президента. Але згадаймо досвід радянської влади: усі «особистості», очолюючи імперії, збивалися на доріжку, яка тепер називається «лукашенківською». Отже — річ у системі, що, як Голем, підминає під себе свого творця. Якщо тобі на стіл кладуть документи, які неправильно трактують обстановку в країні і за кордоном, якщо наближені бояться відстоювати свою точку зору, а постійно погоджуються з твоєю — результат можна передбачити заздалегідь. Та й сама адміністрація сьогодні переживає далеко не найкращі часи. Її працівники довідку написати можуть, але підписувати не хочуть — бояться відповідальності. За деякою інформацією, розпорядження віддаються усно... Працівникам адміністрації набагато доцільніше було б обмежитися виключно політичними і кадровими питаннями, а економічні й інші передати міністерствам та Раді міністрів, де вистачає тямущих фахівців.
Одне слово, потрібні кардинальні зміни, щоб визнати і виправити минулі помилки.