Президент Колумбії Хуан Мануель Сантос став лауреатом Нобелівської премії миру за 2016 рік.
Цю нагороду він одержав минулої п'ятниці за "рішучі зусилля для завершення більш ніж 50-річної громадянської війни". Жертвами найдовшого конфлікту в Південній Америці стали 250 тисяч осіб, 25 тисяч викрадено, 5 млн колумбійців були змушені покинути свої домівки.
26 вересня президент Хуан Мануель Сантос і лідер ФАРК Родріго Лондоньйо Ечеверрі на прізвисько Тимошенко, також відомий як Тимолеон Хіменес, підписали мирну угоду. Кількасот високопоставлених гостей з усього світу прибули на церемонію підписання 300-сторінкового документу.
Розуміючи, що угода спірна, колумбійський президент ініціював референдум, щоб виборці висловили своє ставлення до мирного плану. Тим більше, що досягнуті домовленості передбачали зміни в законодавстві. Референдум відбувся 2 жовтня.
"Чи підтримуєте ви угоду про припинення конфлікту і досягнення міцного та тривалого миру?" - таким було запитання, винесене на плебісцит. Громадяни відповіли: "Ні!" Противники мирної угоди влади з колумбійськими ліворадикальними бойовиками перемогли з невеликою перевагою в 0,4% (50,2 голосів проти 49,8%). Особливо варто зазначити, що на референдум з такого важливого питання прийшло всього 37% громадян, що мають право голосу.
Провал референдуму про мирне врегулювання не слід драматизувати: найімовірніше, нової широкомасштабної війни не буде. Натомість є реальна загроза, що мирний процес затягнеться на роки.
Війна в Колумбії почалася 52 роки тому. Конфлікт спалахнув після того, як влада відмовилася дати 200 сім'ям безземельних селян землю. Невеликий загін пішов у джунглі, оголосивши чиновникам і латифундистам селянську герілью - партизанську війну, яка мала завершитися соціалістичною революцією. У 1990-х чисельність армії ФАРК сягнула 20 тис. бійців, їх активно підтримувало населення. 45% території країни було зоною проведення "антитерористичної операції", низки районів влада не контролювала.
Невже колумбійці хочуть продовження війни, яка триває в країні вже понад півстоліття? Звичайно, ні. Просто люди не можуть вибачити втрати й забути біль і страх, яких вони зазнали. Визнання і прощення не можна досягти вбивствами, викраденням людей та контрабандою наркотиків, кажуть противники мирних угод. Одними рухає відчуття помсти, другими - страх, третіми - власне розуміння справедливості.
Опоненти мирного плану не хочуть, щоб ті, хто був поза законом, через домовленості з владою набули легального статусу. Не бажають вони також, щоб ФАРК став політичною силою з депутатськими мандатами.
Однак найгостріші дискусії викликали домовленості про амністію бойовиків. Термін покарання за військові та інші злочини для них становив би не більше восьми років позбавлення волі. А рядовим бойовикам було б гарантовано свободу від кримінального переслідування.
Ба більше, угода передбачала створення трибуналу, який розслідував би злочини, скоєні не тільки бойовиками ФАРК, а й солдатами урядових військ. Одночасно ФАРК брала на себе зобов'язання почати виплачувати компенсації колумбійцям, які постраждали від бойових дій під час громадянської війни.
У разі успіху референдуму та імплементації угод усі загони партизанів мали бути роззброєні за 6 місяців під контролем сил ООН.
Договір також передбачав нові заходи боротьби з наркоторгівлею: бійці ФАРК зобов'язалися підтримувати дії урядових військ з викорінювання плантацій коки. Влада Колумбії, своєю чергою, зобов'язалася провести в країні земельну реформу, поліпшивши економічне становище селянства - основного постачальника бійців для повстанської армії.
Результат референдуму не можна вважати зовсім несподіваним, коли взяти до уваги, що праві сили вже рік ведуть кампанію проти мирних угод. Цікаво, що їхнім натхненником став колишній президент країни Альваро Урібе, який у часи свого правління з 2002-го по 2010 р. вів проти повстанців широкомасштабну військову кампанію, спираючись на підтримку США. Президент Сантос був соратником Урібе, але їхні політичні шляхи розійшлися після того, як він ініціював переговори з бойовиками ФАРК.
Тепер на керівництво країни чекає, очевидно, новий раунд переговорів із бойовиками. Щоб уникнути розколу в суспільстві, влада має запропонувати інший мирний план.
Попри провал референдуму щодо мирної угоди, сторони вже підтвердили дію режиму припинення вогню. Самі бойовики ФАРК (яких не тільки колумбійці, а й ряд країн Америки та Європи вважають терористами) кажуть, що успішне завершення мирних переговорів стало для них сигналом, що можна скоро розходитися по домівках і здавати зброю.
Минулого тижня на спеціальному засіданні - конгресі керівників ФАРК - було прийнято рішення відмовитися від збройної боротьби. За різними даними, у лавах ФАРК залишається до 7 тис. бійців, які, однак, уже не хочуть воювати й тільки вимагають від свого керівництва гарантій безпеки при поверненні з джунглів у рідні селища та переході до мирного життя.
Багатьох страшать не так репресії з боку держави (з якою можна домовлятися), як помста або вбивство з боку правих парамілітарних угруповань, які боролися й борються з комуністами з ФАРК, виходячи з ідеологічних розбіжностей. Вони знищують навіть бойовиків, котрі добровільно склали зброю й прагнули мирного життя.
Нині багатьом у Колумбії незвично чути з вуст старого польового командира Тимошенка примирливі промови про те, що у всіх колумбійців один біль. "Біль матері, яка втратила сина в загоні партизанів, і матері, яка втратила сина в урядовій армії, мало чим різняться. У нас одна батьківщина, і ми не можемо сьогодні сипати сіль на кровоточиві рани одне одного. Наш діалог - про те, як залікувати ці рани, не завдавати їх. Ми не можемо тепер сіяти зерна нового конфлікту", - сказав лідер ФАРК, підтвердивши, що відновлення бойових дій не буде, навіть після провалу референдуму.
Взагалі-то, не дивно, що частина колумбійців не вірить бойовикам і відкидає мирний план, підписаний урядом. Наприкінці 2011 р., коли Родріго Лондоньйо Ечеверрі очолив ФАРК, багато хто вважав, що буде новий виток війни, оскільки його зараховували до табору непримиренних польових командирів із величезним, 30-річним, досвідом ведення бойових дій.
За даними американського Держдепу, серед керівного складу ФАРК саме Тимошенко відповідав за контроль над виробництвом і транспортом кокаїну до Сполучених Штатів, а також його реалізацію у США та інших країнах в обсягах, що вимірюються сотнями тонн. Виручені таким чином гроші під контролем Тимошенка скеровувалися на фінансування партизанського руху в Колумбії.
За його голову американці
обіцяли виплатити 5 млн дол.
У 2006 р. його заочно засудили до 40 років тюремного ув'язнення в Колумбії за вбивства, викрадення людей, зокрема за викрадення та вбивство у 2003 р. колишнього губернатора, колишнього міністра й восьми солдатів.
Біографія Родріго Лондоньйо Ечеверрі доволі цікава. Навчався в СРСР у московському Університеті ім. Патріса Лумумби, потім на Кубі. Готувався стати кардіологом. Пройшов вишкіл у Югославській армії, після чого вже в березні 1982 р. приєднався до загонів ФАРК. За даними колумбійських спецслужб, псевдо Тимошенко він узяв собі на честь радянського маршала Семена Тимошенка.
Все це сталося саме тоді, коли керівництво ФАРК почало створювати з розрізнених селянських бойових загонів, щоб підтримати масове повстання, справжню "народну армію", здатну захопити владу військовими засобами до настання нового тисячоліття. Однак тоді ж повстанці активно зав'язнули в наркоторгівлі, після чого ореол ідейних борців-революціонерів почав тьмяніти, а ФАРК трансформувалася в терористичну організацію.
Тимошенко доволі швидко став ключовою фігурою руху, оскільки контролював зі своїм загоном район Північний Сантандер на північному сході країни, неподалік кордону з Венесуелою. Звідти бойовики ФАРК отримували ресурси для продовження війни в обмін на продаж кокаїну, який, своєю чергою, відбивали у загонів всесильного Медельїнського картелю.
Уже 1986 р. він став членом секретаріату ФАРК - керівного органу руху, який складається з семи членів. На початку 1990-х років засновник ФАРК, команданте Мануель Маруланда Велес, вважав його одним із найкращих командирів. У 2000 р. він командував операцією, яка дозволила бійцям ФАРК узяти під свій контроль великий район вирощування коки, після чого виробництво кокаїну повстанцями різко збільшилося.
Родріго Лондоньйо Ечеверрі мав досить тісні контакти з венесуельським урядом Чавеса, який дозволяв бойовикам ФАРК переховуватися на своїй території, а також поставляв їм військову амуніцію, зброю та медикаменти. Тимошенко також, найімовірніше, був військовим інструктором для венесуельської армії і партизанських загонів, що діяли на кордоні між Колумбією та Венесуелою.
Нарешті, за даними американських спецслужб, саме Тимошенко був негласним начальником розвідки й контррозвідки бойовиків, маючи агентурну мережу навіть в уряді та армії. Він ніколи не затримувався на одному місці більше доби. Міг місяцями переховуватися в джунглях, роблячи тривалі рейди з загоном із 200-250 добре підготовлених бійців, які вважалися його особистою охороною.
Ніхто не міг уявити, що саме він сяде за стіл переговорів зі своїми непримиренними ворогами, аби скласти мирну угоду, й доведе справу до фінального кінця, чого не міг зробити жоден лідер ФАРК за всі півстоліття конфлікту. А перші ж спроби переговорів сторін датуються ще 1980-ми роками.
Для верхівки ФАРК найбільш прийнятною перспективою стала б остаточна легалізація загонів у вигляді політичної партії або низки партій, котрі стоятимуть на ідеології комунізму, марксизму та, можливо, маоїзму. Мета ФАРК - стати виразниками інтересів сільської бідноти, яка, замість того, щоб постачати повстанців продовольством і поповнювати живою силою, давала б комуністам свої голоси.
Член секретаріату ФАРК Карлос Антоніо Лосада, який може очолити легалізовану компартію, заявив, що під час переговорів з урядом повстанці досягли розуміння в цьому питанні. На думку Лосади, повстанці та уряд Колумбії тепер говорять однією мовою. "На нас тепер лежать однакові ризики в плані мирної угоди, і ми опинимося в однаковій ситуації у разі провалу", - заявив він.
Результати референдуму показали, що цей сценарій влаштовує не всіх.
Реальність мирної угоди мобілізує прибічників крайніх правих сил, які все ще стоять на непримиренних позиціях і не мають наміру так просто дозволити лівим бойовикам інтегруватися в політичне життя країни. Також нікуди не поділися загони Об'єднаних сил самооборони Колумбії, які, при повному потуранні влади, поліції й армії, убивали комуністичних повстанців і тероризували селян, яких підозрювали у співчутті до ФАРК.
Саме вони винні в загибелі сотень бойовиків, що належали не до марксистського, а до ліберального крила ФАРК, після того, як вони добровільно складали зброю і намагалися, облишивши боротьбу, повернутися до мирного життя. Тому частина бойовиків ФАРК не має наміру залишати джунглі в жодному разі.
Крім того, багато нинішніх солдатів ФАРК прилучилися до цієї війни, коли були ще дітьми, у віці 14-18 років. У своєму житті вони не знали нічого, крім війни, життя в польових таборах під бомбуванням та постійної загрози смерті. Адаптація їх до мирного життя буде непростою, а для декого - й неможливою.
Громадянська війна в Колумбії тривала занадто довго, аби всі рішення вмістити в документ обсягом 300 сторінок і затвердити референдумом. Знадобляться роки й десятиліття, щоб залатати розлами колумбійського суспільства - між міським і сільським населенням, між багатими й бідними, між правими і лівими, між колишніми бойовиками та їхніми жертвами.