Деякі події та дати є віхами в історії не лише народів і країн, а й усього людства. Як у наш лексикон міцно ввійшли поняття «до революції», «по війні», «до незалежності», так і в німецькій мові прижилися словосполучення «до стіни», «після стіни», «після возз’єднання». Значущість того, що сталося на німецькій землі десять років тому, сягає далеко за межі історії однієї держави. Бо події осені 1990 року лягли в основу не тільки возз’єднання штучно розколотої нації, а й символізували початок нового етапу європейської історії — закінчення «холодної війни», зміцнення довіри між країнами двох досі ворогуючих блоків.
Напередодні десятирічного ювілею ми не можемо не згадати імен першопрохідців такого непростого шляху до об’єднання Німеччини — Віллі Брандта, Ганса-Дітріха Геншера, Гельмута Шмідта і багатьох інших видатних німців. Не забудемо в цьому контексті й Михайла Горбачова. Але все-таки перше прізвище, яке асоціюється з німецьким возз’єднанням, безперечно — Коль.
«Людина-гора», як його часто називають на батьківщині, він зумів уловити унікальність історичного моменту, впіймати у вітрила керованого ним корабля вітер змін та провести його через усі рифи в надійну гавань Возз’єднання. Без єдиного пострілу, без єдиної жертви. І хоч згодом політична Фортуна відвернулася від екс-канцлера (утім, як і від лідера радянської перебудови), ім’я Гельмута Коля міцно вкарбовано в історію возз’єднання Німеччини. Про це, власне, свідчить і наведений нижче уривок з виданої у вересні книжки німецьких журналістів.
«Відтепер у Коля були розв’язані руки. Він був незаперечним канцлером і головою партії», — згадує помічник Коля Акерман у своїх мемуарах. Вже на партійному з’їзді у Бремені голова партії набирав очки, адже він міг повідомити, що Угорщина відкриває свої західні кордони для біженців з НДР. Світова історія приходить Колю на допомогу. Схід вибухає, але канцлеру потрібен час, щоб у це повірити. Коли 9 листопада 1989 року падає Берлінська стіна, німецький бундесканцлер перебуває на банкеті в польського прем’єр-міністра Тадеуша Мазовецького. Він розчулено реагує на повідомлення, що три депутати від ХДС проспівали в Бундестазі гімн Німеччини, а депутати від інших партій підспівували їм. Але сам він перебуває «в невідповідний час у невідповідному місці». Коль відлітає до Берліна, а коли наступного дня разом з бургомістром Вальтером Мампером, Віллі Брандтом і Гансом- Дітріхом Геншером з балкону ратуші «Шньонеберг» заспівує національний гімн — людський натовп унизу свище й улюлюкає. Роздратовано говорить Коль про «ліву чернь», чия поведінка «приголомшлива та ганебна». Ще не зовсім упевнено ставиться він до нової ситуації.
Якщо кадрові питання Коль вирішує сміливо, то в питаннях політичних йому, як правило, відваги бракує, тут він діє обачніше. Ситуації, коли існують незначні «за» і «проти», завдають йому страждань, і тому він уникає видаватись однозначним. Коль завжди прагне консенсусу, згладжує та пом’якшує. Ще досить обережно він зондує ситуацію наприкінці 1989 року і довідується, що сусіди в Європі дуже скептично сприймають ідею об’єднаної Німеччини з населенням у 80 мільйонів. «Тоді ще не всі були «за», — розповідав Коль згодом, — більшість уже була за німецьку єдність, але бачила її у віддаленому майбутньому».
Міттеран розмірковує про британсько-французько-російський альянс, Маргарет Тетчер вважає несправедливим, що німці після поразки у двох війнах наприкінці сторіччя стають «великим переможцем» (Коль). «Якщо ви мене запитуєте, то я скажу, що «за» був тоді Д.Буш, «за» був канадський прем’єр Малруні, а в Європі однозначно «за» був тільки один політичний діяч: Філіп Гонсалес. Це здружило нас, у ті тяжкі часи він ніколи не залишав мене напризволяще». В понеділок демонстранти в Лейпцігу вже скандували: «Ми — єдиний народ». У Бундестазі Коль проголошує програму щодо німецької єдності з десяти пунктів, яка викликає роздратування російського президента Михайла Горбачова: він вважає цей план «ультиматумом, політичним диктатом». Згодом Горбачов напише, що дії Коля наштовхнули його на думку, «що інтереси історичного значення були підпорядковані — і не тільки для німецького народу — інтересам виборчої кампанії... розпалили пристрасті в Німеччині», і дестабілізували ситуацію в Європі. Після незначного лавірування та деяких тактичних ходів Коль отримує відчуття правильності ходу подій.
«Вирішальним кроком на шляху до державної єдності», говорить Коль, став його візит до Дрездена 19 грудня 1989 року, де він проводить переговори з прем’єр-міністром НДР Гансом Модровом, який порушив питання «компенсаційних збитків» на суму 15 мільярдів марок протягом наступних двох років. Коли літак голови боннського уряду приземлився рано вранці в аеропорту, натовп людей, багато їх, навіть з дахів будинків, захоплено вітають канцлера, розмахуючи зелено-білими прапорами Саксонії. На східцях літака Коль повертається до нового керівника адміністрації канцлера і каже: «Руді, справа рушила». У своїх спогадах він описує «море чорно-червоно-золотих прапорів, які майоріли в «холодному грудневому повітрі». І коли бачить розгубленого Модрова та сповнений надій натовп людей, він раптом усвідомлює, що «цьому режимові — кінець». Гельмут Коль, писав про це пізніше Юрген Ляйнеман, «діяв з холодною і пристрасною цілеспрямованістю, якої в нього ніколи доти не помічали сотні журналістів, що супроводжували його. В цій надзвичайно актуальній ситуації на межі політичної істерії, яка могла вибухнути від одного необережного слова, канцлер діяв так чітко і впевнено, як ніколи доти і після у своїй кар’єрі. Він балансував між застереженням і обіцянками, нагадував про побоювання Європи щодо об’єднаної Німеччини і все ж хотів, щоб світ, який завмер в очікуванні, отримав звістку. І щоб цю звістку зрозуміли так: «Не тільки Свобода, а Свобода й Батьківщина».
Коль звертається зі справді чудовою промовою до народу перед руїнами Фрауенкірхе — з промовою, яка сповнює надії, яка викликає відчуття єдності і не залишає поза увагою страх німецьких сусідів. «Моєю метою залишається, — заявляє він, — якщо це дозволить історичний момент, єдність нашої нації». Коль нагадує про війни XX сторіччя, він проголошує: «Ні — війні! Ні — насиллю!» і завершує свій виступ побажанням мирних Різдвяних свят словами: «Благослови, Боже, нашу німецьку Батьківщину». Старенька жінка піднімається до нього на трибуну, плаче і тихо промовляє: «Ми всі вам дуже вдячні». Люди скандують: «СЄПН — ганьба! Гельмуту Колю — слава!»
Багато що відбувається тими днями неначе саме собою. Старе гасло з Заходу — «Свобода замість соціалізму» — стає раптом актуальним. І те, що противники вважали колись його слабкою стороною, стає тепер його силою, він — упертий, він — непохитний, тоді як світ навколо змінюється в запаморочливому темпі, коли невідомо, чим усе це може скінчитися, і всі застерігають від усього, — він залишається непорушним і впевненим. «Адже я не змінився», — каже він про себе, — «в принципі, я залишився таким, як і був». Ситуації, сповнені відчуттів та символів, завжди були його внутрішніми дороговказами в політиці, лише зрідка він аналітично підходить до справ. Раціональні та контроверсні дебати, які пропонував його вчитель з Гайдельберга Дольф Штернбергер, були не для нього. Але Штернбергер писав також, що «Батьківщина» — «республіка, яку ми собі створюємо. Батьківщина — це Конституція, в яку ми вдихаємо життя. Батьківщина — це Свобода, якій ми справді радіємо тільки тоді, коли самі її здобуваємо, користуємося нею і її бережемо». І це Колю подобається. Його світогляд складається не з теоретичних моделей, він реагує на гасла, дати, людей і події.
Згідно зі статтею 146 Основного Закону, прихильником якої є кандидат у канцлери від СЄПН Оскар Лафонтен, з двох частин Німеччини можна було б створити — на зразок Парламентської Ради 1948/49 років — Конституційні Збори, щоб обговорити возз’єднання і спільну Конституцію. Згідно зі статтею 23, прихильником якої є Коль та його соратники, достатньо було заяви НДР про те, що вона хоче стати частиною ФРН. Гельмут Коль, який від початку своєї боннської кар’єри перечитав кілька дюжин біографій державних діячів, сам стає фігурою для історичного твору. Його плетений джемпер, у якому він був під час переговорів з Михайлом Горбачовим на Кавказі, як і його потертий портфель знайдуть своє місце у Боннському музеї післявоєнної історії, в Будинку історії.