Китай захоплює світ, країну за країною.
Ні, він не відправляє за моря ударні авіаносні групи, і китайські "ввічливі люди" не з'являються на вулицях міст сусідніх країн. Китайський вплив поширюється завдяки торгівлі й інвестиціям, інфраструктурним проектам і програмам допомоги. Натомість Китай має чимдалі більший вплив в усіх регіонах світу, зміцнює свій статус великої держави й дедалі дужче впливає на світову політику. Природно, що Пекін не міг залишити без уваги й Старий Світ. Нехай нинішня Європа й перестала бути одноособовим вершителем долі світу, але її роль у політиці й економіці все ще дуже велика. Сходження Китаю на вершину ієрархії неможливе, якщо не заручитися підтримкою або хоча б нейтралітетом європейців.
Від торгівлі до поглинань
Тривалий час Європа для КНР залишалася переважно економічним партнером. У 1970-х і 1980-х європейські інвестиції допомогли розпочати глибоку модернізацію економіки, в
1990-х і 2000-х ринок Європейського Союзу став другим за важливістю напрямком китайської зовнішньої торгівлі. Політичні проблеми й питання безпеки залишалися в європейській політиці Пекіна навіть не вторинними. Вони були епізодами - іноді значущими, як угода з британцями про повернення Гонконгу 1984-го або збройове ембарго ЄС у відповідь на розгін демонстрантів на площі Тяньанмень 1989-го, але не змінювали характеру відносин з Європою. Якщо й траплялися зіткнення інтересів Китаю і європейців, то вони обмежувалися відносинами з окремими країнами, які найчастіше займали проамериканські позиції. Відповідно, сутички ці сприймалися як частина китайсько-американських відносин, а не європейського вектора китайської політики.
Та в останнє десятиліття ситуація почала стрімко змінюватися. В економічній сфері дедалі більший інтерес для китайського капіталу почали становити купівля європейських компаній та інвестиції у власні проекти в Старому Світі. Результатом стало зростання ролі держави в економічних зв'язках з європейцями. Адже, з одного боку, заохочення інвестицій державних і приватних китайських компаній давно стало частиною політики офіційного Пекіна. А з другого - вихід на чітко регульований ринок Євросоюзу потребував політичної підтримки з боку китайської влади, певного лобізму по державних каналах. Фактично саме початок китайського інвестиційного буму в Європі визначив потребу сформувати повноцінну стратегію Пекіна на європейському континенті.
Активність китайців у Європі справляє враження. Якщо 2008-го обсяг китайських інвестицій у країни ЄС становив усього 840 млн дол., то 2016-го він досяг майже 43 млрд дол. Загальний обсяг китайських інвестицій уже перевищив 350 млрд дол. Хоча частка китайських інвестицій у ЄС усе ще невисока, всього близько 2,5%, темпи їх зростання - до 25% у найбільш вдалі для китайського капіталу роки - змушують уже зважати на них як на абсолютний чинник у європейській економіці.
Особливості розподілу цих інвестицій по країнах і галузях роблять їх іще більш значущим політичним чинником. Традиційно для Китаю купівля іноземних компаній є ключем для отримання доступу до технологій. Тому в переліку інтересів інвесторів лідирують високотехнологічні компанії - як молоді, що володіють цікавими патентами, але не мають достатніх власних коштів для розвитку виробництва, так і широко відомі великі гравці. Крім того, для китайців становить інтерес купівля популярних, розкручених брендів (згадаймо хоча б купівлю підрозділу Volvo, що виробляє легкові автомобілі, китайським автовиробником Geely), за допомогою яких можна спростити доступ на світові ринки власних товарів або ж поліпшити імідж своєї продукції на внутрішньому ринку Китаю. Вирішення цих двох завдань приводить китайських інвесторів у найбільш розвинені країни ЄС, де концентрація шуканих об'єктів вкладення коштів найбільша. В основному це країни Західної Європи, і тут обсяг китайських інвестицій найбільший - Велика Британія (понад 70 млрд дол.), Італія (близько 35 млрд дол.), Німеччина (майже 20 млрд дол.) і Франція (близько 15 млрд дол.).
Значно зросла китайська активність на цьому напрямку після того, як США істотно посилили політику щодо інвесторів з КНР. Ще в останні роки президентства Барака Обами перевірки компаній з КНР, які бажають придбати американські активи, стали помітно ретельнішими й тривалішими. І чимдалі частіше китайцям відмовляли в придбанні компаній у США, причому нерідко причиною називали інтереси національної безпеки. Хоча США й зараз залишаються головною країною для китайських інвестицій (трохи менше ніж 40% від їхнього загального обсягу), на тлі протидії з боку американської влади ЄС стає для Китаю дедалі важливішим джерелом сучасних технологій.
Зростанню інтересу до технологічних лідерів з боку китайського капіталу сприяла також урядова програма "Зроблено в Китаї-2025". Цей план ухвалено 2015 року з подачі прем'єра Лі Кецяна як один з найважливіших елементів середньострокового державного планування. Програма ставить перед Китаєм завдання досягти технологічного лідерства в низці найважливіших галузей - IT-індустрії, авіабудуванні, виробництві медобладнання, енергетиці, роботобудуванні тощо. Сам китайський прем'єр визнає: досягти поставлених завдань не вийде, якщо покладатися тільки на власні розробки. Отже, отримати західні технології, бажано легально (щоб не мати проблем із реалізацією продукції на ринках третіх країн) - стратегічна мета державної політики.
Не дивно, що найбільші (й значущі, з погляду технологічних можливостей або частки на ринку) покупки або зроблені державними китайськими компаніями, або профінансовані державними банками. Тут варто згадати найбільші угоди з європейськими активами - купівлю 2016 року державною Китайською національною хімічною корпорацією швейцарського виробника пестицидів Syngenta AG (угода обсягом 43,6 млрд дол.), а також купівлю великого оператора нерухомості Logicor Europe за 13,8 млрд дол. і німецького виробника роботизованих систем Kuka AG - за 4 млрд дол.
Порти чи бази?
Трохи інший підхід Китай використовує до країн Південної Європи. Тут зручний випадок нагодився для китайських інвесторів після світової фінансової кризи. Ослаблені більше за своїх північних сусідів економіки Греції, Португалії та Іспанії з великою готовністю впускають іноземні інвестиції - незалежно від їхніх джерел. І хоча ці країни менш цікаві як джерела сучасних технологій, для забезпечення доступу на європейський ринок і виходу китайських товарів на ринки інших країн (скажімо, США) під європейською вивіскою вони досить перспективні. Відповідно, номенклатура об'єктів інвестування на півдні Європи значно ширша - від сільського господарства й харчової промисловості до енергетики й аеропортів.
У південноєвропейської складової китайської експансії є ще одна характерна риса: особливу увагу на півдні Європи китайці приділяють інвестиціям в інфраструктурні проекти - морські порти, аеропорти, залізниці, трубопроводи й розподільні електромережі. Подібні інтереси є в них і в інших частинах континенту. Китайському капіталу належить 35-відсоткова частка в порту Роттердама і п'ята частина - в антверпенському порту, а в Гамбургу китайці будують новий термінал. Також у Німеччині було кілька спроб придбати компанії з продажу електроенергії кінцевим споживачам.
Та саме в Південній Європі китайські компанії супроводжував найбільший успіх у здобутті контролю над такими активами, навіть у тих випадках, коли об'єкти інфраструктури визнавалися стратегічними, або ж коли були серйозні заперечення з боку профспілок або громадських організацій. Термінали в портах Валенсії та Більбао, численні активи на енергоринку Португалії та Греції, плани придбати контроль над низкою регіональних аеропортів у Греції й Іспанії, купівля найбільшої страхової компанії в Португалії - ось лише найбільш значущі кроки китайських інвесторів у регіоні.
Флагманом цих проектів є грецький порт Пірей, найбільший пасажирський і один з найбільших контейнерних портів Європи. 2009 року державній Китайській компанії океанських перевезень (COSCO Group) в оренду було передано два з трьох терміналів порту (розмір щорічної оренди становить 1000 млн дол.). Крім того, китайська компанія придбала 51% акцій оператора порту. За кілька років COSCO Group провела модернізацію порту і значно збільшила його пропускну здатність. Нині цей порт Китай розглядає як один з найважливіших транспортних вузлів у рамках ініціативи "Один пояс - один шлях". Порт Пірей став для китайських компаній своєрідними воротами на ринок ЄС. Ефект від його використання був уже в середині цього десятиліття, коли розширені можливості порту дозволили китайським постачальникам скоротити строк доставки своїх товарів у Європу в середньому на один тиждень.
Здобуття контролю над кількома портами по всій Європі й плани будувати нові - це ґрунт для нових побоювань у Європі і за її межами. Політики й експерти переймаються запитанням: чи не створює Китай портову інфраструктуру подвійного призначення, яку зможуть використовувати не тільки китайські контейнеровози, а й бойові кораблі Піднебесної? Запитання не нове, спекуляції на цю тему були популярні ще в 2000-х, коли КНР реалізовувала перші проекти морських портів в Азії й Африці. Але тепер ідеться не про "задвірки світу", а про Євросоюз.
Аргументи тих, хто побоюється, що китайські порти можуть перетворитися на військові бази, часом здаються смішними. Так, деякі експерти наводять приклад Джибуті, де Китай почав з будівництва залізниці й аеропорту, а за кілька років створив першу закордонну військово-морську базу (звичайно, насправді тут є поки що лише пункт постачання, але однаково - військово-морський). На їхню думку, такий самий шлях може пройти Китай і в Європі. Незрозуміло, щоправда, як буде отримано згоду на створення чужих військових баз у країнах-членах НАТО, але звучать такі прогнози однак загрозливо.
Та є в цих побоювань і значно предметніша, хоча й не така мальовнича, основа. Споруджуючи або реконструюючи порти й термінали, китайські компанії оснащують їх різним навігаційним устаткуванням, системами зв'язку й моніторингу морського та повітряного простору. Таке обладнання можна легко використати з розвідувальною метою, навіть якщо в номенклатурі встановлених систем будуть всуціль дозволені законом цивільні моделі. Про те, що такі проекти несуть загрозу для військово-морських сил західних країн, інформацію про переміщення яких отримуватимуть китайці, американці заговорили ще кілька років тому, коли китайські компанії домагалися дозволу на будівництво терміналів у портах ізраїльських Ашдода й Хайфи. Розташовуючи свої порти і термінали по всьому периметру Європи (серед останніх планів - порт у Швеції), китайські військові справді можуть отримати безцінне джерело інформації про можливого противника.
Китайський форпост
Особливе місце в європейській політиці Китаю займають країни колишнього соціалістичного табору. Відносно бідні, з менш досконалими інститутами, ці держави зі значно більшою готовністю, ніж їхні західні сусіди, відкривають шлях китайським інвестиціям. У зоні інтересів Пекіна як країни, що вже стали членами Євросоюзу, так і ті, кого Брюссель розглядає як найближчих кандидатів на вступ в об'єднання.
Головним інструментом китайської політики в цьому регіоні виступає ініціатива "16+1". Пекін запустив спеціальний формат співробітництва з країнами Центральної і Східної Європи ще 2012 року. Хоча, порівняно з обсягом інвестицій у провідні країни ЄС, партнери в рамках ініціативи "16+1" отримують небагато (на всіх її європейських учасників припадає близько 10 млрд дол.), у рамках їхніх порівняно невеликих економік приплив китайських інвестицій більш ніж помітний. Відносно більше дістається кандидатам - Македонії, Сербії, Чорногорії. У цих країнах іще не діють регулювання Євросоюзу, що дозволяє китайським інвесторам почуватися вільніше, а Пекіну - забезпечити міцніші позиції в цих країнах до моменту, коли вони стануть членами ЄС.
Китай надає перевагу значним стратегічним проектам, зазвичай інфраструктурним і в галузі енергетики, таким, які посядуть помітне (якщо не визначальне) місце в структурі національних економік. Тут і придбання аеропорту в албанській столиці Тирані, і термінал у порту румунської Констанци, а також плани спорудження ядерних реакторів у Болгарії та Румунії, кілька великих мостів і транспортних розв'язок у Хорватії. У цьому ж ряду можна згадати найбільший на сьогодні проект у регіоні - залізницю, яка має зв'язати Белград із Будапештом. Проект залізниці вартістю майже 3 млрд дол. Китай позиціює як один з елементів "Одного пояса - одного шляху". Проект викликав протести з боку Євросоюзу, який звинуватив владу Угорщини (Сербія не входить до об'єднання, тож формальних приводів для претензій до неї не було) у порушенні низки норм ЄС - щодо проведення тендерів, оцінки фінансової спроможності проекту, екологічних, соціальних тощо. Під тиском критики Будапешт провів наприкінці 2017 року тендер, однак його організація і непрозорість лише переконали Брюссель у тому, що проект не відповідає інтересам ЄС.
У Центральній і Східній Європі Пекін намагається використати й свою "м'яку силу" - підходи, яких у Західній і Південній Європі поки що не побачиш: у боротьбі за симпатії східних європейців Китай використовує освітні проекти, гранти на наукові дослідження, численні культурні заходи. Пекін створив у країнах регіону мережу лобістських структур - від експертно-аналітичних центрів, на кшталт празького Інституту нового Шовкового шляху, до численних спільних бізнес-асоціацій і торговельних палат.
Очевидним є прагнення Пекіна створити в Центральній і Східній Європі плацдарм, що дозволить зміцнити китайські позиції всередині ЄС, дозволить впливати на ухвалення політичних рішень Євросоюзом - і не тільки в економічній, а й політичній сфері. Саме тому в рамках формату Пекін зібрав лише ті країни, що входять до ЄС або мають реальні шанси стати його членами в найближчому майбутньому (і це, мабуть, головна причина, чому там немає України). Результати китайських зусиль можна побачити вже зараз. В останні роки низка учасників ініціативи "16+1" (і до них нерідко приєднується Греція) регулярно займають при голосуваннях у рамках Євросоюзу позицію, вигідну для Пекіна. В останні три роки ці країни кілька разів змушували ЄС суттєво пом'якшувати остаточні тексти спільних заяв про порушення прав людини в КНР, про надмірне застосування сили в Сінцзяні й про китайські дії в Південно-Китайському морі. Кожне нове таке голосування змушує ЄС чимдалі серйозніше ставитися до дій Пекіна в східній частині об'єднання.
Формат "16+1" став першим прямим викликом, кинутим Китаєм Європейському Союзу. Адже сам Євросоюз ніяк не представлений на зустрічах Китаю з країнами Центральної і Східної Європи. Порушено принцип колективного вироблення позиції з важливих міжнародних питань; члени ЄС, що входять до групи, разом із китайськими партнерами ухвалюють рішення стосовно цілей регіонального розвитку, що прямо входить у протиріччя з повноваженнями Єврокомісії та інших органів ЄС.
Хід у відповідь
Експансія Пекіна викликає зростаюче невдоволення і в політиків, і в бізнесу в Євросоюзі, причому настільки, що в останні роки європейці почали реагувати відкрито. Головною мішенню для критики очікувано виявилося співробітництво КНР зі східноєвропейськими країнами-членами ЄС і кандидатами на вступ до об'єднання. 2017 року тодішній міністр закордонних справ Німеччини Зігмар Габріель назвав політику Пекіна в Європі загрозою єдності Євросоюзу. Він закликав розробити єдину стратегію ЄС щодо китайських кроків на континенті й визначити заходи у відповідь, щоб не допустити внутрішнього розколу з "китайського питання". Заяви Габріеля викликали бурхливу реакцію з боку КНР. Але, що важливо, Пекін не став спростовувати прагнення налагодити діалог зі східноєвропейськими країнами в обхід Брюсселя. Офіційна відповідь китайського МЗС на слова Габріеля була такою: "Ми вважаємо Євросоюз об'єднанням суверенних держав, а не суверенною державою", а отже, в Пекіні не бачать перешкод для діалогу з окремими країнами, навіть якщо обговорювані питання підриватимуть єдність Євросоюзу.
Європейські політики віддають належне загрозі з боку Пекіна і вживають заходів у відповідь. Ще влітку 2017 року французький президент Емманюель Макрон закликав розробити жорсткіші правила контролю з боку ЄС за іноземними інвестиціями, особливо коли йдеться про стратегічно значимі активи. Макрон прямо вказував на китайські інвестиції як на предмет найбільших побоювань. Його підтримали канцлер Німеччини Ангела Меркель і голова Єврокомісії Жан-Клод Юнкер. Євросоюз почав розробляти загальну позицію щодо китайських інвестицій. Поки що така стратегія так і не з'явилася - не в останню чергу через протидію деяких партнерів КНР у ЦСЄ та Південній Європі. Але низку кроків було зроблено на національному рівні. Уряди Німеччини, Франції, Нідерландів запровадили особливі процедури моніторингу й видачі дозволів на придбання активів китайськими інвесторами.
Тривалий час єдина Європа була вигідна для Китаю. Доступ до величезного єдиного ринку без внутрішніх митних бар'єрів і консолідована економічна політика, спрямована на співробітництво з КНР, - прекрасні умови для модернізації й економічного зростання Піднебесної. Але сходження Китаю на вершину світової системи змінило цілі китайського керівництва. Тепер для Пекіна важливіше отримати важелі впливу на партнерів, забезпечити їхню лояльність або зменшити потенційну загрозу з їхнього боку. Єдина Європа може стати перешкодою на шляху таких планів, і в цьому разі Пекіну треба мати засоби для усунення перешкоди.
Усвідомлення "китайської загрози" - нова сторінка у відносинах Пекіна і Євросоюзу. Жодної конфронтації поки що немає, бажання уникнути конфлікту очевидне з обох сторін. Настільки, що ЄС не пішов на повідку в адміністрації Дональда Трампа, коли американський президент закликав європейців приєднатися до нього в торговельній війні проти КНР. Причому не підтримали цієї ідеї навіть найпослідовніші критики Пекіна - Німеччина і Франція. Однак майбутнє відносин не безхмарне, і протистояння, що нині намітилося, неминуче набиратиме обертів у найближчому майбутньому.