Сталося те, що мало статися. Минулого четверга президент США Джордж Буш офіційно попередив, що наступного року його країна вийде з договору про протиракетну оборону. За умовами підписаного 1972 року документа, із цього моменту починається відлік останніх шести місяців терміну чинності договору, тобто угода щодо ПРО піде в історію 13 червня 2002 року. Того дня перестане існувати стратегічна рівновага між США й Росією, що зберігалася майже тридцять років.
Сполучені Штати вперше в новітній історії вийшли з великого договору про обмеження озброєнь, і це було зроблено попри заперечення двох ядерних держав — Росії і Китаю. Президент Буш назвав угоду щодо ПРО пережитком «холодної війни», заявивши, що як головнокомандувач збройних сил він не може допустити, щоб Сполучені Штати залишалися учасниками договору, який заважає його країні «розвивати ефективні системи самозахисту».
Вихід Сполучених Штатів із договору (журналісти вже встигнули охрестити його «ПРОклятим») ні для кого не став несподіванкою. Джерела цього кроку лежать у глибинах американського національного характеру та світогляду. Хоча американці самі свого часу придумали концепцію гарантованого взаємного знищення й переконали в її логічності росіян, у душі вони ніколи не могли змиритися з думкою, що саме існування їхньої країни може цілком залежати від міри чужого здорового глузду.
Події 11 вересня остаточно переконали жителів США, що в світі є сила, на розсудливість якої покладатися не варто. Коли маєш справу з супротивником, позбавленим інстинкту самозбереження, стара добра доктрина взаємного стримування, успадкована від «холодної війни», виявляється безсилою. Саме тому американці створять, якщо, звісно, зуміють, свій протиракетний щит — подобається це Європі, Росії і Китаю чи ні. Зрештою спроможність завжди захистити себе самостійно й незалежно ні від кого є невід’ємною частиною американської мрії.
Обидва головні опоненти американських планів — Росія і Китай — дуже обережно відреагували на заяву президента Буша. Москва і Пекін віддали перевагу не дипломатичній риториці, а так званій реальній політиці. Крім того, Буш якнайкраще вибрав час для своєї заяви. Китай, що вступив минулого тижня до Світової торговельної організації, зайнятий переважно проблемами розвитку торговельних зв’язків, а Росія розраховує на підвищення власного статусу в європейській системі безпеки й на нові відносини з НАТО. Можна вважати, що загалом стримана реакція Росії і Китаю в протиракетному питанні є результатом майстерної дипломатії Вашингтона, якому вдалося втримати всіх причетних до цієї проблеми, як то кажуть, «в одному човні».
Ясна річ, російський чинник у цьому питанні є визначальним. Загалом-то в Росії була можливість досягнення компромісу, який зберіг би договір про ПРО. Це можна було зробити, коли при владі у Вашингтоні була адміністрація Клінтона. Але тоді російська сторона, очевидно, вирішила, що в неї можуть бути кращі шанси на успіх переговорів із новим президентом, однак це виявилося помилкою. Відмова Володимира Путіна йти на компроміс зараз була, зважаючи на все, результатом тверезого політичного розрахунку. Під час останніх зустрічей із Джорджем Бушем він усвідомив, що бажаних для нього поступок від американської адміністрації він не одержить і, очевидно, вирішив, що в його політичних інтересах дати Сполученим Штатам розірвати договір. Путін сподівався, що США в такому випадку напевно стали б об’єктом міжнародної критики, а сам він уникнув би підозр і критики і з боку китайців, і з боку своїх російських опонентів.
Утім, така, здавалося б, серйозна розбіжність між США й Росією в принциповому питанні аж ніяк не стала катастрофічною для двосторонніх відносин подією, якою вона могла б стати лише рік тому. У відповідь на одностороннє рішення США президент Росії назвав цей крок помилковим — але він не думає, що його результатом стане виникнення нових загроз для безпеки Росії. Мало того, в інтерв’ю британській газеті «Файненшл таймс» Путін відзначив, що США мали право вийти з договору про ПРО. А побоювання російського президента стосовно можливого початку гонки озброєнь у космосі навряд чи можна вважати серйозно обгрунтованими. Путін вважає Джорджа Буша «надійним партнером» і розраховує на продовження російсько-американського співробітництва в різних сферах.
Проте для того, щоб таке співробітництво справді тривало, російському президентові доведеться вирішити дуже непросте завдання — змусити генералітет своєї країни змінити звичний спосіб мислення. Хоч як крути, але вищому військовому командуванню Росії досі притаманний «совковий» менталітет, і російські генерали звикли вбачати в НАТО кревного ворога. І те, що джентльменська угода Буша з Путіним про скорочення ядерних боєголовок дозволяє заощадити значну частку бюджетних коштів, є для них слабким аргументом. До того ж президенту Росії навряд чи подарували й те, що у внутрішньоросійській конкуренції між ракетними військами та звичайними озброєннями він зробив вибір не на користь ракетників.
Та все може бути набагато простішим. Адже за спокійною реакцією Москви може таїтися прихована загроза прискорити розгортання ракет із боєголовками, що розділяються. Звісно, це забороняє договір СНО-2, проте його так і не було ратифіковано, і Росія після кроків США має право діяти в односторонньому порядку. Але такий сценарій виглядає малоймовірним, передусім через явні проблеми з фінансуванням російської ракетної програми.
Тепер усе залежатиме від того, чи буде взято американсько-російську домовленість про скорочення стратегічних ядерних озброєнь у рамки формальної угоди. Путін фактично зажадав від США зафіксувати всі останні ініціативи в царині роззброєння в новому договорі. Тепер слово за Вашингтоном.
Декілька слів про китайський чинник. Початкова стримана реакція Москви й Пекіна на односторонній крок США не виключила шквал критики на адресу Вашингтона в світовій пресі й у виступах відомих експертів, зокрема й у самих Сполучених Штатах. Попри шквал емоцій, найсильнішим серед аргументів опонентів Білого дому стало попередження про те, що відмова від договору підірве систему міжнародної безпеки. Найчастіше демонструвався такий ланцюжок — у відповідь на американські дії починає нарощувати свою ядерну могутність Китай. Це, у свою чергу, не може залишити байдужою Індію, слідом за діями якої почнеться активізація ядерних зусиль Пакистану.
Відмова Білого дому від договору ПРО потенційно може призвести до такого результату. Проте реально це навряд чи станеться. Очевидно, що все тут залежатиме від реакції Китаю на події. Адже в чисто практичному плані саме КНР із її мінімальним ядерним арсеналом може почуватися стороною, що програла в результаті створення протиракетної оборони, втративши значною мірою можливість загрожувати Америці ядерним ударом. І тільки якщо Китай почне нарощувати арсенал, його шляхом можуть піти Індія, Пакистан і навіть Японія. Чудово це розуміючи, американці, здається, докладуть усіх зусиль, аби переконати Пекін відмовитися від необачних вчинків. У Вашингтона завжди під рукою традиційний набір засобів у вигляді батога та пряника.
Стосовно України, то вихід Вашингтона з договору про ПРО — як один із можливих варіантів розвитку подій — не виключався Києвом і раніше. І українське керівництво спробувало скористатися своїм правом на радянську спадщину в юридичній сфері контролю над стратегічними озброєннями для одержання політичних і матеріальних дивідендів. Але безрезультатно. Оскільки нью-йоркські домовленості 1997 року про правонаступництво колишніх радянських республік за договором про ПРО не було ратифіковано США, Україна так і не стала повноправною учасницею цього договору.
Після приходу в Білий дім адміністрації Джорджа Буша, відчуваючи, що смерть багатостраждального договору не за горами, українські політики пішли ва-банк. Принаймні саме в такому ключі слід розцінювати зроблену з півроку тому заяву голови комісії з питань ОПК України В.Горбуліна про готовність України приєднатися до створення європейської регіональної ПРО і про спроможність Києва за п’ять-шість років створити власну ядерну зброю. Справді, сьогодні Україна в кооперації з російськими фірмами в змозі виготовляти елементи систем С-300 й С-400 для регіональної ПРО. В Україні за часів СРСР виготовлялися й заобрійні радіолокаційні станції, спроможні виявляти пуски балістичних ракет на інших континентах. До того ж, такі станції розгорнуто в нас у Мукачеві й Севастополі. Немає сумніву й у тому, що наша країна має достатній науковий, технологічний і сировинний потенціал, аби виготовити свою атомну бомбу.
Тоді ця явна спроба Києва продемонструвати американцям свої технологічні можливості в надії змусити їх запросити й українців за стіл можливих переговорів залишилася без уваги. Але говорити, що все втрачено, було б передчасним. Принаймні недавня заява заступника помічника держсекретаря США Стівена Пайфера про наявність у нашої країни потенціалу для участі в роботах зі створення як Євро-ПРО, так і ПРО США виглядають обнадійливо. Надія вмирає останньою, до того ж ми з американцями начебто стратегічні партнери!