Аналізувати ситуацію в зоні грузинсько-осетинського конфлікту, а тим більше давати якісь прогнози вкрай складно. У кожної зі сторін серпневі події знаходять діаметрально протилежне тлумачення. Тим часом запланована на початок вересня зустріч прем’єр-міністра Грузії Давида Жванія та лідера невизнаної Південно-Осетинської Республіки Едуарда Кокойти дає підстави сподіватися, що найгостріша стадія «розмороженого» конфлікту вже позаду.
Свого часу піхота однієї зі східних країн використовувала в бою своєрідну тактику — два кроки вперед, один крок назад. Це дозволяло не лише ефективно вести бойові дії, а й справляло значний психологічний вплив на супротивника. Щось подібне відбувається нині й у зоні грузинсько-осетинського конфлікту. Прикладом такої тактики може служити блискавичне захоплення грузинськими підрозділами пануючих висот, з яких обстрілювали грузинські села. При цьому тактичний успіх Тбілісі був закріплений негайним відходом із них і передачею висот під контроль миротворчого контингенту. Результати не забарилися позначитися — от уже кілька днів у зоні конфлікту панує давно забута тиша. Практично операція висвітила всі болючі точки й, передусім, нездатність миротворців припиняти провокації так званої третьої сторони, котра насправді виявилася російськими найманцями. Актуалізувався обмін думками про можливу інтернаціоналізацію конфлікту, проведення міжнародної конференції й, в остаточному підсумку, про введення в зону конфлікту міжнародного миротворчого контингенту. Президент Путін, який тривалий час намагався обходити у своїх виступах тему Південної Осетії, останнім часом зробив низку заяв, що можуть гідно доповнити його крилате «мочити в сортирах».
Заворушилися козаки й промосковські чеченці. Щоправда, син покійного президента Чечні Рамзан Кадиров стверджує, що його фразу про можливість приходу в Цхінвалі п’яти тисяч чеченців не так зрозуміли й перекрутили. Однак після того як її інтерпретували й тиражували саме в цьому ключі, його виправдання вже не мають жодного значення. На додаток росіяни вирішили провести «давно заплановані військові навчання в Північній Осетії». За цим прозвучали заяви президента Грузії Михайла Саакашвілі про можливу війну між Грузією та Росією за Південну Осетію.
Можна критикувати Михайла Саакашвілі за революційну нетерплячку, схильність до необдуманих і зайво конфронтаційних заяв і спонтанних дій. Але не можна не бачити, що кожен із компонентів південноосетинської стратегії Тбілісі легітимний і раціональний.
Ось деякі з них. Грузинська влада здійснила заходи, спрямовані на позбавлення цхінвальського режиму доходів від контрабанди. Було зроблено кроки щодо зміцнення довіри осетинського населення до нової грузинської влади, здійснена гуманітарна інтервенція. Було збільшено військову присутність у регіоні: повністю заповнено грузинську квоту миротворчого контингенту. Щоправда, кількість грузинських підрозділів, уведених у зону конфлікту, перевищила її. Цей крок Тбілісі мотивує потребою боротися з контрабандою. Грузія почала спроби переконати керівництво Росії в тому, що мати на її кордонах незалежну, але дружню Грузію в стократ ліпше, ніж корумпований, маріонетковий режим у Цхінвалі. На міжнародному рівні грузини активно переконували міжнародну спільноту, що потрібно вирішити проблеми сепаратистських утворень, які становлять головну перешкоду на шляху Грузії до ефективної, сучасної, демократичної держави. І що Грузія готова вирішувати ці проблеми мирним шляхом, без етнічних чисток, дотримуючись законності.
Тією чи іншою мірою кожен із компонентів цієї стратегії продовжує успішно реалізовуватися. За всім цим простежується фірмовий стиль Саакашвілі. На думку відомого грузинського політолога, голови Кавказького інституту миру, демократії та розвитку Гії Нодія, ігри Саакашвілі на межі фолу є частиною продуманої стратегії, а аж ніяк не проявом горезвісного кавказького темпераменту. Чітке усвідомлення мети, вміння зберегти ясну голову й не переступати цю межу фолу (а коли переступати, то тільки трішечки) у найбільш критичних і зовні хаотичних ситуаціях становлять секрет його успіху досі.
Чи може ситуація змінитися кардинально? Так, якщо Росія прямо втягнеться у війну в Південній Осетії, що вкрай малоймовірно. Демонстрація сили — це одне, а от повномасштабне вторгнення й як результат війна з Грузією Росії непотрібна. Одна справа виступати в ролі миротворців, нехай і з вельми підмоченою репутацією, аргументуючи це захистом цивільного населення Південної Осетії, інше — воювати за відторгнення частини грузинської території, цілісність якої Росія де-юре визнає. На думку більшості аналітиків, Москву повністю влаштовує варіант «замороженого конфлікту» ще з десяток років. Це в остаточному підсумку дозволить знайти формулу, за допомогою якої Росія зможе де-юре анексувати Південну Осетію й Абхазію або ж постійно підтримувати ситуацію керованого конфлікту, зміцнюючи свої позиції на Південному Кавказі в протиборстві з посиленням у цьому регіоні позицій США. Але проблема й полягає в тому, що Грузії не потрібен керований або заморожений конфлікт. Тбілісі хоче вирішити проблему раз і назавжди.
У цьому контексті не можна не торкнутися політики Росії щодо Грузії. Впадає в око зайва емоційність російської політики, відсутність єдиної, консолідованої позиції з цього, безумовно, дуже важливого для Москви питання, котре безпосередньо впливає на всю кавказьку політику нашого північного сусіда. Криза в Цхінвальському регіоні ще раз продемонструвала відсутність у російського керівництва якоїсь довгострокової стратегії та позитивної програми. Розкид думок російських політологів ще більший: від гіпертрофованих страхів до абсолютизації нинішньої Грузії та Саакашвілі як головного ворога Росії. Їхніми зусиллями ця країна перетворилася у якийсь світовий «залаштунок». Боротьба з Грузією часів Саакашвілі на шпальтах російських газет підноситься як продовження «холодної війни» із Заходом, де місце Вашингтона займає Тбілісі. З іншого боку, усіляко демонструється зневага й небажання бачити в Грузії рівноправного партнера.
Хоч як парадоксально це звучить, але загострення ситуації в Цхінвальському районі дає шанс для керівництва Південної Осетії утриматися при владі ще якийсь час. Південна Осетія, котра являє собою найменш успішний сепаратистський проект порівняно з Карабахом і Абхазією, так і не стала державним утворенням. По суті, ця територія представляла донедавна кримінальний офшор, що забезпечує хороші доходи для вузького кола особливо наближених до Е.Кокойти осіб (за деякими даними, їх близько ста). Позбавлений контролю над контрабандними потоками, президент Південної Осетії стає потенційно слабкою постаттю, але це, у свою чергу, змушує його активно домагатися гарантій для збереження своєї влади, передусім із боку Росії.
Не можна залишити без уваги активізацію ЄС, особливо Німеччини та Франції, у грузинських подіях. Уже тепер президент Франції Жак Ширак і канцлер Німеччини Герхард Шредер заявляють про пріоритетність осетинського питання на переговорах із президентом Росії Володимиром Путіним. Південноосетинський конфлікт уже став однією з головних турбот для ОБСЄ. За розвитком ситуації уважно стежать у НАТО. Швидше за все, цю тему включать у порядок денний осінніх засідань міністрів закордонних справ і оборони Північноатлантичного альянсу. І хоча більшість експертів упевнені, що пряме втручання НАТО в цей конфлікт малоймовірне, політичний тиск Заходу на Росію може суттєво вплинути на прийняття остаточного рішення.
Прогнози ситуації навколо Південної Осетії вирізняються різким розкидом думок залежно від політичної заангажованості їхніх авторів, і найчастіше виражають інтереси політичних або фінансово-промислових груп, що стоять за ними.
Конфлікт навколо південноосетинської проблеми набув стійкого напруженого характеру, свідомо ініційованого грузинською стороною, котрий збережеться в недалекому майбутньому. Швидше за все, ще більше загостриться інформаційна війна між конфліктуючими таборами, котрі намагаються із самісінького початку використовувати найменші «проколи» противника. Позиційне протистояння час від часу може перериватися окремими силовими акціями як з одного, так і з іншого боку для підтримання, так би мовити, загального рівня напруженості. Паралельно вестимуть запеклий політичний торг. У разі згоди Росії на проведення міжнародної конференції по Південній Осетії Москва буде змушена запропонувати якийсь план урегулювання, що забезпечить її інтереси. Як можливий варіант можна розглядати несподівану ідею про спільний протекторат Росії та Грузії над Південною Осетією.
Події навколо Південної Осетії, а також зміни, що відбуваються в цілому на Південному Кавказі, мали б підштовхнути політичну та ділову еліту нашої країни до усвідомлення своїх інтересів і тактики політичної поведінки в аналізованому геоекономічному просторі. Цьому мають сприяти як відкриття перспективи при нормалізації ситуації, так і загрози, що виходять від сепаратистських «чорних дір», котрі перетворилися на перевалочні бази для наркодилерів і контрабандистів.
Нарешті, найголовніше полягає в тому, що в цей регіон потрібно приходити зі своєю чіткою стратегією, котра забезпечує наші національні інтереси. Без розуміння цього Україна не зможе посісти належне місце на Кавказі й буде змушена грати в чужі ігри. А ціну їм ми вже знаємо.