Нинішнє літо для іранських реформ виявилося критичним. Недосвідченість реформаторів і вправність консерваторів, надзвичайно складна політична система ісламської республіки, обережність Заходу і несприятливі погодні умови — усе це причини, що змусили президента країни Мохаммада Хатамі, з ім’ям якого пов’язувалися надії на зміни в Ірані, відступити.
Це стало очевидним після того, як Алі Акбара Мохташамі, постать якого прямо пов’язували з діяльністю іранських клерикалів з експорту ісламського фундаменталізму в інші мусульманські країни, обрали спікером меджлісу (парламенту) Ірану. Сам собою цей факт навряд чи можна було б вважати сенсаційним, якби не особливості структури сучасного законодавчого органу країни. Здається, зовсім недавно світова преса з захопленням писала про переконливу перемогу на парламентських виборах в Ірані прихильників президента Хатамі, на яких той мав спиратися при подальшому проведенні іранської перебудови. Представники табору реформаторів сьогодні мають у меджлісі 180 місць із 290 і в змозі проводити через нього, практично, будь-які рішення.
Проте вже перше голосування в парламенті дало дуже несподівані результати. За іронією долі, реформаторами в законодавчому органі Ірану керуватиме один із найзатятіших консерваторів. На думку експертів, такий вибір іранських парламентерів став результатом компромісу між президентом Хатамі й верховним лідером країни аятоллою Хаменеї. При цьому Мохташамі став не єдиним консерватором, що з’явився на іранському владному олімпі. Схожі призначення було зроблено й в інших сферах державного управління країни.
Швидше за все, така тенденція пояснюється передусім обопільним бажанням і президента- реформатора, і консервативно налаштованого духівництва приглушити дедалі запекліші суперечки в Ірані про доцільність продовження в країні політичних та економічних перетворень. Після таких перестановок у структурах влади іранська еліта може приховати від спільноти свої розбіжності та дискусії, не дозволивши їм вирватися на вулиці, — народні бунти не потрібні сьогодні ні реформаторам, ні консерваторам.
Проте Хатамі, наважившись піти на поступки своїм опонентам, поставив під серйозний удар задумані ним реформи. Річ у тому, що Мохташамі не просто непримиренний ісламіст, він затятий ворог Сполучених Штатів. Тож його призначення неминуче підірве всі зусилля президента з налагодження відносин Ірану зі Сполученими Штатами. І Хатамі залишається сподіватися на активність європейських державних та комерційних структур, які поквапляться зайняти місця західних партнерів Тегерана, що призначалися американцям.
Різко негативне ставлення Вашингтона до Мохташамі цілком зрозуміле. За даними авторитетного британського видання Jane’s Intelligence Review, цей діяч, обіймаючи з 1980 по 1985 рік посаду посла Ірану в Сирії, відігравав ключову роль у становленні сумнозвісного ліванського збройного шиїтського угруповання «Хезболла», яке опісля боролося проти ізраїльської окупації Південного Лівану та стало однією з головних перешкод успішного перебігу процесу близькосхідного мирного врегулювання. За п’ять років, проведених у Сирії, Мохташамі не раз особисто брав участь в організації доставки зброї та грошей ісламським бойовикам.
Нинішній глава іранського парламенту свого часу мав міцні зв’язки і з організацією «Ісламський джихад», терористичним крилом «Хезболла», яка не раз брала на себе відповідальність за викрадення західних громадян у Лівані в період з 1984 по 1989 рік. Американські спецслужби мають у своєму розпорядженні дані і про те, що Мохташамі фінансував терористичний акт, внаслідок якого над шотландським містечком Локербі вибухнув «боїнг» авіакомпанії «Пан Америкен», поклавши на вівтар «священної війни проти невірних» життя 270 ні в чому не винних людей.
Поступаючись Вашингтонові, колишній президент Ірану Хашемі Рафсанжані 1992 року вивів Мохташамі з владних структур країни. Проте через три роки той знову змусив заговорити про себе, заявивши про наявність у нього документів, які засвідчують непорядність США й Ізраїлю в розслідуванні ними теракту над Локербі. А ще через три роки Мохташамі повернувся у велику політику, висунувши свою кандидатуру на парламентських виборах в Ірані.
Одіозний діяч очолив іранський парламент у нелегкі для країни часи. Боротьба між реформаторами, які виступають за необхідність істотних політичних змін і лібералізацію торгових відносин із Заходом, та консерваторами, які побоюються, що це може призвести до нового, цього разу контрреволюційного, перевороту в країні, досягла свого апогею. Судячи з усього, перемогли в ній прихильники твердої лінії. Після трьох років розчарувань і невдач реформатори та їхній лідер Хатамі змушені йти на компроміс зі своїми опонентами, а прихильники секуляризації так і не змогли знайти достатньої підтримки в суспільстві.
І призначення Мохташамі стало не єдиною поступкою Мохаммада Хатамі. В останні тижні табір іранських реформаторів зазнав ще кількох серйозних ударів. Найбільш прикрим виявився завданий аятоллою Хаменеї не без допомоги нового керівника іранського меджлісу. Духовний лідер країни наказав реформаторській більшості в парламенті припинити обговорення поправок до закону про пресу.
Реформаторам довелося змиритися з закриттям більше двох десятків ліберально налаштованих друкованих видань й арештом багатьох відомих журналістів. Але за цих обставин не міг не сказати свого слова сам президент. І він його сказав, — правда, з характерними застереженнями, — у своєму першому за минулі два роки великому інтерв’ю для державного телебачення. Останнє, до речі, саме по собі — сенсація, позаяк телебачення в Ірані залишається опорою виключно консервативних сил.
Мохаммад Хатамі висловив рішучий протест з приводу закриття мало не всіх газет, які на початку його президентського терміну підтримували необхідність широкомасштабних реформ у країні, назвавши масове закриття газет й арешти журналістів неприпустимими речами. При цьому він додав, що позиції ісламської релігії і без того досить міцні, щоб захищати їх заборонними заходами.
Президент також покритикував тенденційний характер судових розслідувань справ дворічної давнини — про вбивство цілої низки інакомислячих письменників-інтелектуалів і збройного захоплення силами поліції студентського гуртожитку, яке призвело до вуличних заворушень.
Усе це — факти насильства та сваволі, жертвами якої стали прихильники Хатамі. Але й тепер, висловлюючи їм свою підтримку, президент був змушений зробити істотне застереження. Він визнав, що його можливості як керівника обмежені й він не має права контролювати процеси громадського життя, регульовані ісламом. Відповідно до законів країни, він не має права безпосередньо втручатись у компетенцію судових та ісламських інститутів. Тож Хатамі заявив — усе, що він може зробити, це докласти максимум зусиль, щоб змінити чинні закони, або подати у відставку. Але виконати першу частину цієї обіцянки, маючи керівником парламенту Акбара Мохташамі, йому буде дуже непросто.
Проте розв’язання проблеми свободи слова — не єдине завдання Хатамі. Гостре ідеологічне протистояння в стані правлячої еліти Ірану дедалі більше позначається на погіршенні економічного становища країни. І суперечки між консерваторами та реформаторами точаться вже не про те, чи потрібен Іранові ісламський уряд, а про те, чи повинні ісламські норми превалювати над економікою і якщо так, то до якої межі. Президент силкується переконати своїх опонентів у тому, що його реформи не означають вибір західного шляху розвитку, а потрібні лише для того, щоб привабити у країну західний капітал і дістати політичну підтримку розвинених держав світу.
Для президента-реформатора поліпшення інвестиційного клімату в країні й залучення іноземного капіталу в іранську економіку є першорядним завданням. Йому просто необхідно дати народові відчути позитивні зміни, які сталися в період його правління, адже на побутовому рівні вони найкраще помітні саме в економічній царині. Без цього він ризикує швидко втратити кредит народної довіри й позбутися влади. Недавній спалах в Ірані «водяних бунтів» довів, наскільки непевні нинішні позиції Хатамі. Та й сумний досвід першого президента колишнього Радянського Союзу дає йому поживу для роздумів про долю, що чекає реформатора, який задовольняється напівзаходами.
Останні тегеранські події також свідчать, що Хатамі йде на дедалі більші поступки клерикалам і в нього залишається дедалі менше шансів успішно завершити «перебудову» в Ірані. Погодившись на обрання Мохташамі, президент, швидше за все, спробував знайти спільну мову з духовним лідером Ірану, давши тому зрозуміти, що відмовляється від планів амбіційних перетворень у країні, обмежуючись лише економічною та соціальною сферами.
Однак при цьому на налагодження ділових контактів зі США Хатамі може вже не розраховувати. Аж надто неприйнятною постаттю для Вашингтона є керівник іранського меджлісу. Цілком можливо, що відмова від нормалізації відносин з «Великим сатаною» належала до поступок, яких зажадали від президента ортодоксальні мулли. Не випадково ж наступного дня після призначення Мохташамі аятолла Хаменеї поспішив заявити, що питання відновлення зв’язків Ірану зі Сполученими Штатами остаточно знімається з порядку денного.
Як уже зазначалося вище, Хатамі, очевидно, розраховує обійтися без Вашингтона та знайти економічних партнерів серед європейських держав, для яких суть ісламського правління в Ірані не така важлива. Вдавалося ж Тегерану в минулому укладати вигідні контракти з французами чи росіянами, навіть попри протести американців.
Однак усе це буде вже зовсім не те. Слід визнати, що сміливі прогнози експертів щодо райдужних перспектив іранських реформ виявилися передчасними. Консерватори в Ірані сьогодні більше схожі на переможців, а реформаторам доведеться задовольнятися лише тими перетвореннями, які їм дозволять проводити мулли.