Не буде перебільшенням сказати, що увагу всього світу до подій у Югославії значною мірою було прикуто до можливого завершення найцікавішої політичної інтриги: чи вдасться президентові Слободану Мілошевичу й цього разу втримати владу? Адже за тринадцять років перебування при владі в епоху «оксамитових революцій» йому не раз удавалося виходити переможцем із, здавалося б, безна- дійних ситуацій, які поставили хрест на кар’єрі багатьох політичних лідерів.
З 1986 року Мілошевич належав до політиків, котрі мали найбільший вплив на процеси на Балканах. З його ім’ям пов’язано конфлікт у Косові, крах Союзу комуністів Югославії, розпад СФРЮ, хорватська війна, міжнаціональна різня в Боснії, бомбардування Сербії військами НАТО.
Важко знайти політика, який викликав би настільки суперечливі оцінки. На Заході Мілошевич міцно закріпився в ряду одіозних особистостей ХХ століття. Його називали «балканським м’ясником», «Саддамом Хусейном Югославії», вважали воєнним злочинцем, винуватцем усіх лих на Балканах за останнє десятиліття. Інші скандували на площах зі стиснутими кулаками ім’я свого вождя: «Слобо! Слобо!», вбачаючи в ньому останню надію та опору нації.
Слободан Мілошевич зробив блискучу політичну кар’єру. Двічі, у 1990 і 1992 роках, його обирали президентом Сербії, 1997 року — президентом Югославії. Його характер досить специфічний. Мілошевич холодний, практично позбавлений емоцій, ніколи не підвищує голос і тим паче не кричить. Чудовий оратор. Його мова складається з коротких фраз, він використовує прості, зрозумілі народові слова, говорить повільно, надаючи значення кожному слову. Йому притаманна свідома замкнутість, відмова від частих публічних виступів. Хоча його нечасті зустрічі зі спільнотою переконують, що він блискучий полеміст.
За довгі роки, поки при владі був маршал Тіто, югослави звикли, щоб ними правила «тверда рука». Саме таким беззаперечним лідером, людиною з майже необмеженою владою став для них Слободан Мілошевич.
Сходження Мілошевича політичними щаблями почалося в середині 80-х років. Смерть Тіто застала його на малозначній посаді директора белградського банку й за сумісництвом керівника парторганізації одного з районів Белграда. У Сербії на той час відчувався дефіцит лідерів, чому неабияк посприяла кадрова політика Тіто. 1986 року Мілошевича обирають головою ЦК Союзу комуністів Сербії, і він стає другою людиною в республіці після голови президії Івана Стамболича.
Утім, на посаду голови ЦК Союзу комуністів Мілошевич пройшов лише з невеличкою перевагою, позаяк, очолюючи до того белградську партійну організацію, завів чимало політичних супротивників, причому не тільки серед «націоналістів, лібералів й інших контрреволюціонерів», як він тоді говорив. Тим часом твердість Мілошевича імпонувала тим партійним кадрам, котрі були прихильниками «твердої руки». Стамболич, який вважав Мілошевича своїм вірним другом, вів його за собою щаблями влади. Через півтора року, у вересні 1987 року, Мілошевич усунув Стамболича, ставши головою президії Сербії.
Спосіб усунення Стамболича від влади був типовий для того часу: несподівано скликаний пленум, нещадна критика, звинувачення і — відставка. Є всі підстави характеризувати його як путч. Проте прихід Мілошевича до одноосібної влади можна розцінювати і як віддзеркалення потреб часу. Адже нація висуває саме того лідера, який на даному етапі найбільше відповідає її настроям й інтересам.
Починаючи з 1981 року, коли в Косові спалахнули демонстрації албанців, серед сербів почав пробуджуватися націоналізм. 1986 року з’явився знаменитий меморандум сербської Академії наук з національного питання, у якому зокрема вказувалося на «гноблення сербів у Хорватії та в Косові». Керівництво Сербії, преса обрушилися з різкою критикою на меморандум, звинувативши його авторів у націоналізмі. Усі засуджували цей документ, крім С.Мілошевича, поведінка якого здавалася тоді незрозумілою. У результаті своїм мовчанням він переграв опонентів, підготувавши грунт для їх усунення, і здобув повагу значної частини сербської інтелігенції, хід думок якої дедалі більше набирав націоналістичного забарвлення. Згодом ідеї меморандуму стануть основою політики С.Мілошевича. Очевидно, він раніше від інших у Сербії зрозумів, що ідеї соціалізму та братерства народів уже не спрацьовують. І зробив вибір на користь сербського націоналізму.
З точністю до години можна назвати дату, коли Мілошевич остаточно зробив вибір на користь націоналізму, — 25 квітня 1987 року о 6-й годині ранку. Напередодні ввечері Мілошевич прибув у Косово, де йшли демонстрації сербів і чорногорців проти албанців. Вийшовши заспокоїти натовп, він піднявся на трибуну та проголосив стислу промову, що згодом стала знаменитою, з обіцянкою захистити сербів. Вислухавши скарги на утиски з боку албанської влади, о шостій ранку Мілошевич вимовив ще одну фразу: «Албанські сепаратисти й націоналісти повинні знати: тиранії більше не буде!»
Старі керівники намагалися заспокоїти сербів у Косові. Вони боялися сербського націоналізму. Косовським сербам був потрібен лідер, котрий захистив би їх і повів за собою. Таким лідером став Слободан Мілошевич. 1989 року він спровокував у Косові надзвичайний стан та ліквідував автономію краю. Підтримку нації після цього було йому забезпечено: він, а не «белградські партократи», пішов у народ і став на захист «сербських братів». Саме на хвилі національної сербської ідеї він піднявся на посаду президента Сербії. Проте, як показав час, ліквідація автономії Косова стала грубою політичною помилкою Мілошевича, яка призвела до косовської війни, сербської революції та його відставки.
Мілошевич був однією з ключових фігур у ситуації навколо розпаду Югославії. Багато хто схильний думати, що саме його політична лінія значною мірою сприяла розвалу держави. Правда, Мілошевич жодного разу не зрікся ідеї єдиної Югославії. Але такої Югославії, яку він намагався створити 1990 року, не хотіли інші республіки. Прибічники сербського президента називали запропоновану ним модель федеративною та демократичною, його супротивники — унітарною та просербською. Єдиним рішенням, яке могло тоді задовольнити всіх, була асиметрична федерація, де кожна республіка сама визначала б ступінь сталості своїх зв’язків з іншими. Мілошевич, визнавши таку ідею недієспроможною, відкинув її. А коли стало очевидно, що розпаду Югославії не уникнути, він висунув тезу: усі серби повинні зібратися в одній державі. Але на той час у низці югославських республік до влади прийшли настільки ж націоналістично орієнтовані лідери. У таких умовах ідею сербського президента можна було реалізувати лише воєнним шляхом.
Заведено вважати, що саме з приходом Мілошевича до влади почалася югославська трагедія. Про нього писали: «Мілошевич є, на нещастя для Балкан, утіленням і похідною войовничого сербського націоналізму й політичного режиму авторитарної етнократії, головною метою яких є створення «Великої Сербії». Цей тип лідера створено всією попередньою історією сербського народу».
Міжнародний суд у Гаазі визнав С.Мілошевича воєнним злочинцем. Хоча він і не вів завойовницьких воєн проти сусідніх народів, але все-таки заплямував себе кров’ю. Воєнізованим сербським загонам він допомагав зброєю і цим підтримував масові вбивства мусульман у Боснії. Він відповідає за етнічні чистки, вигнання з рідних місць сотень тисяч цивільних осіб. На терор сепа- ратистської Визвольної армії Косова він реагував жорсткими заходами, жертвами яких стало багато невинних.
Проте всі роки югославської кризи у світі виходили з того, що ключовою фігурою на Балканах є саме Мілошевич. Відносини з ним будувалися за принципом: не любимо, але незамінний. Міжнародні посередники знали: головне — домовитися з Мілошевичем, а решту він забезпечить. Саме на цій основі було побудовано всю конструкцію Дейтонських угод щодо Боснії.
«Балканські війни» не були успішними для Мілошевича. Зрештою, він втратив усі землі, які розраховував приєднати до «Великої Сербії». Проте під час хорватської та боснійської воєн сербський президент продемонстрував рідкісне вміння робити важливі несподівані ходи буквально в останній момент. 1992 року таким ходом стала згода на передачу сербських районів Хорватії під контроль військ ООН, хоча напередодні всі керівники в Хорватії навіть чути про це не хотіли. Мілошевич точно розрахував, що міжнародний контроль над сербськими районами Хорватії — максимум, чого можна домогтися в ситуації, що склалася. І наступні події підтвердили слушність його розрахунків.
Ще несподіваніший хід Мілошевич зробив у «боснійській партії». Під час конференції в Женеві він на очах усього світового загалу натис на лідера боснійських сербів Радована Караджича та змусив його погодитися з планом міжнародного врегулювання, хоча це, по суті, означало відмову Мілошевича від ідеї «Великої Сербії».
Уміння пристосовуватися — важлива якість Мілошевича. Не випадково його називали «новим Тіто». Мілошевич краще від усіх засвоїв спадщину маршала, політичне довголіття якого трималося на реалізмі та гнучкості — для нього не було догм, принципових ідей, заради яких треба було жертвувати всім іншим. Тіто шантажував СРСР вступом до НАТО — і одержував радянську нафту, загрожував США союзом з Москвою — і домагався американських кредитів. Мілошевич діяв так само: то загравав із Клінтоном, виторговуючи скасування економічних санкцій, то переконував Кремль, що вірнішого союзника на Балканах йому не знайти. Загалом, він досить успішно маніпулював політиками, народами, країнами.
Поширена думка західних аналітиків: єдиний принцип, якому вірний Мілошевич, — це те, що не слід бути вірним нічому. У нього немає раз і назавжди визначеної позиції, він сповідає ті ідеї, які актуальні. Секрет політичного довголіття С.Мілошевича можна простежити за схемою: спочатку — комуніст, згодом — націоналіст, пізніше — соціаліст, котрий відроджує братерський союз республік (Сербії та Чорногорії), після виборів 1997 року — реформатор.
Наслідуючи тітовський принцип: немає догм, нічого немає святого, Мілошевич, коли це було вигідно, підтримав створення хорватськими сербами самопроголошеної республіки Сербської Країни. Але в серпні 1995 року, коли Туджман направив у Країну танки, він нічого не зробив, аби допомогти побратимам. Коли 1994-го треба було покарати за непослух лідера боснійських сербів Караджича, який відмовлявся укласти мир із хорватами й мусульманами, Мілошевич ввів блокаду Республіки Сербської (РС), залишивши своїх учорашніх союзників напризволяще. Він, нарешті, буквально викрутив руки керівництву боснійських сербів, підписавши 1995-го вкрай болісний для сербів Дейтонський мир, погодившись на значні територіальні втрати.
До сильних сторін С.Мілошевича належить його вміння робити правильний вибір, будучи затиснутим у кут. Така ситуація склалася, приміром, 1997 року напередодні президентських виборів. Тоді здавалося, що владі Мілошевича настав край.
Восени 96-го року в Югославії пройшли вибори до місцевих органів влади. У багатьох містах перемогли представники опозиційного блоку «Заєдно». Власті не визнали результатів муніципальних виборів, і прибічники опозиції організували масові мітинги й демонстрації протесту, які тривали три місяці. Лідери опозиції провокували уряд на заборону демонстрацій, аби звинуватити владу в застосуванні силових методів. Проявивши залізну витримку й дивовижну холоднокровність, Мілошевич на цей непопулярний крок не пішов, а навпаки, сприяв ухваленню парламентом закону, що надав опозиції муніципальну владу.
Визнання сербським президентом перемоги представників опозиції на муніципальних виборах було розцінено як фактичну здачу ним своїх позицій. ЗМІ писали, що повна бездіяльність Мілошевича перед обличчям кризи настільки підірвала його позиції всередині країни, що чекати успіху на виборах було б просто божевіллям. І хоча багато спостерігачів поквапилися «поховати» цього лідера старої формації, він, зрештою, вийшов переможцем.
У критичній ситуації дії Мілошевича були дуже раціональні. Він виконав частину вимог студентів, після чого відправив їх на канікули. Виправдався й інший розрахунок: лідери опозиції перегризлися на грунті конкуренції на посаду президента. А стосовно конституційної заборони втретє балотуватися на президентську посаду в Сербії, то Мілошевич розв’язав цю проблему, виставивши свою кандидатуру на посаду президента Союзної Республіки Югославія. Хоча за конституцією пост президента СРЮ малозначущий, за словами Мілошевича, «байдуже, яку посаду я обіймаю. Для сербів я — свого роду Хомейні».
Натовські бомбардування Югославії президент також використовував для зміцнення своєї влади. Бомби ще не почали падати на затверджені в Брюсселі 180 стратегічних об’єктів у Сербії, а Мілошевич уже одержав абсолютну незаперечність власної влади й напівнадзвичайний стан у країні. Такої підтримки в Мілошевича не було, мабуть, навіть 1987 року. Нація згуртувалася, його вороги стали союзниками. Як заявляв під час бомбардувань один із супротивників президента: «Ми підтримуємо Мілошевича не тому, що ми його любимо, а тому, що ми серби».
Аналітики висловлювали припущення, що Мілошевич не був зацікавлений у тому, щоб уникнути повітряних ударів НАТО. Він бачив неможливість розв’язання косовської проблеми й намагався спровокувати ситуацію, коли серби самі дійшли б думки про необхідність пожертвувати Косовим. Мала місце і протилежна думка, а саме: Косово — остання козирна карта Мілошевича, якщо він втратить Косово, він втратить усе.
Так і сталося. Хоча Мілошевич і виторгував деякі пункти в угоді з НАТО про виведення югославських військ із Косова (резолюція Ради Безпеки ООН, спільне командування ООН над збройним контингентом у Косові), аби зберегти своє обличчя, та насправді йому довелося прийняти умови угоди в Рамбуйє, відкинуті напередодні натовських бомбардувань.
«Найдивовижніше в ньому те, що навіть усе втративши, він виглядає переможцем», — говорили про Мілошевича західні дипломати. Це стало ясно вже тоді, коли для політичного виживання потрібно було відмовитися від ідеї Великої Сербії, як свого часу від ідеї «комунізму з югославським обличчям». Після фактичної втрати Косова Мілошевич також заявив про перемогу, підкресливши, що єдність Югославії збережено, бо тепер ООН братиме участь у ліквідації кризи. Проте сербське суспільство розцінило угоду щодо Косова інакше: «Переміг президент Мілошевич, а народ Сербії зазнав нищівної поразки».
Як то кажуть, від любові до ненависті один крок. Чому загальна підтримка Мілошевича сербами в період натовських бомбардувань менш як через півтора року переросла в революцію?
Проблема Косова, очевидно, стала для Мілошевича фатальною. Адже він був передусім серб- ським лідером, орієнтованим на захист сербських національних і геополітичних інтересів. Його блискуча політична кар’єра, що розпочалася із проголошення підтримки косовських сербів, зрештою розбилася об Косово, коли стало очевидно, що свої обіцянки президент виконати не може. Після введення в Косово міжнародного військового контингенту саме косовським сербам (а не албанцям) довелося залишити свої рідні місця. Вони несли в собі потужне джерело невдоволення провалом політики Мілошевича в Косові. Значно похитнувся авторитет президента в армії, невдоволеної результатами війни. Як і слід було чекати, невдовзі скінчилася й одностайна, викликана умовами воєнного часу, підтримка Мілошевича з боку всього сербського народу.
На результати президентських виборів вплинула й позиція Заходу, який пообіцяв змученій війною та руїною країні міжнародну допомогу в разі «демократичного вибору».
Далеко не останню роль у відставці Мілошевича відіграло об’єднання сил опозиції та висунення нею нового лідера. Кілька попередніх спроб опозиції усунути Мілошевича від влади завершилися безрезультатно через фатальну неспроможність її лідерів домовитися та їхню політичну несумісність. Але ще торік восени серед лідерів опозиції, можливих спадкоємців Мілошевича, Воїслава Коштуніцу не називали.
А можливо, просто сербське суспільство стало іншим, і нові часи породили необхідність нового лідера. Що б там не було, сьогодні Югославія без Мілошевича інакша. Але проблеми залишаються ті самі. Яким чином зможе розв’язати їх президент Коштуніца — зав’язка нової балканської інтриги. Але історики ще мають оцінити політичну геніальність Слободана Мілошевича, однієї з найсуперечливіших особистостей світової політики ХХ століття.