Дев’ятого лютого в Сенаті має розпочатися суд над Дональдом Трампом. Палата представників обвинуватила (за статтею про імпічмент) колишнього американського президента в тому, що 6 січня 2021 року він спровокував штурм Капітолію з метою зупинити процедуру, яка формально затверджувала перемогу Джо Байдена на виборах.
Сперечатися з цим обвинуваченням буде важко. У своєму виступі в день ритуального підрахунку голосів Трамп нацьковував багатотисячний натовп на захоплення влади силою, і, хоча суди понад шістдесят разів відхилили його позови про голосування, він продовжував стверджувати, що беззастережно виграв вибори. «Всі ми тут сьогодні не хочемо, щоб нашу перемогу на виборах украли нахабні й радикальні ліві демократи і фальшиві ЗМІ... Ми ніколи не здамося. Ми ніколи не поступимося», — запевняв президент. «Якщо ви не битиметеся щосили, у вас більше не буде країни», — звертався Трамп до багатотисячного натовпу прибічників. Він навіть обіцяв піти разом із натовпом до Капітолію: «Ми збираємося — ми йдемо по Пенсільванія-авеню, я люблю Пенсільванія-авеню, і ми йдемо в Капітолій… демократи безнадійні... але ми спробуємо навіяти нашим республіканцям, тим, котрі слабкі, бо сильним не потрібна наша допомога, ми постараємося вселити їм таку гордість і сміливість, яку вони мають повернути нашій країні».
На штурм Капітолію Трамп не пішов, а сховався в Білому домі, але навряд чи це применшує його роль у спробі перевороту. Трамп чудово розумів, що звертається не тільки до мирних пенсіонерів, які зібралися в будній день послухати президента, чи наївних жінок, які потрапили в полон його чарів, а й до озброєних людей, готових на бойові дії. Упродовж свого президентства він неодноразово заохочував воєнізованих правих радикалів.
Так, він відмовився критикувати неофашистів, чий виступ у Шарлотсвіллі у Вірджинії призвів до трагедії. У серпні 2017-го в це невелике університетське місто з усієї країни з'їхалися на «Марш правих сил» члени націоналістичних організацій. Несучи смолоскипи, неонацисти скандували гасла «Земля і кров», «Євреї нас не замінять», «Путін наш друг». Один із учасників маршу навмисне врізався на своїй машині в натовп місцевих жителів, які вийшли на контрпротест. Внаслідок чого багато людей отримали тяжкі поранення, а одна молода жінка загинула. Саме про ці події Трамп сказав на пресконференції: «Там були дуже хороші люди по обидва боки». Відтоді Трамп уперто захищав воєнізованих прибічників вищості білої раси. Навіть на президентських дебатах Трамп не поступився позиціями. Коли модератор запитав президента, чи готовий він засудити прибічників расизму, Трамп відповів, що скаже їм так: «Горді хлопці, відійдіть, але стійте поруч». («Горді хлопці» — назва екстремістської організації.) І хлопці почули президента.
Один із лідерів «Гордих хлопців» — ветеран армії США Д. Біггс очолив групу з близько ста людей, яких строєм повів на штурм Капітолію. Кількох членів цієї організації обвинувачують у підготовці змови про захоплення Конгресу. У штурмі брали участь й інші екстремістські угруповання. Серед інших, Капітолій громили члени групи «Три відсотки», яка спрямовує свій гнів на таких уявних ворогів як ліберали, мусульмани та іммігранти всіх мастей; «Хранителі клятви», яких ФБР описує як екстремістську «воєнізовану організацію, котра вважає, що федеральний уряд втягнутий у таємну змову і намагається позбавити американських громадян їхніх прав»; рядові неофашисти у майках з написами «Табір Освенцим».
Звідки взялися ці групи, і як вийшло, що вони стали відігравати таку важливу роль в американській політиці? Першим расистським угрупованням був Ку-клукс-клан. Ця організація сформувалася на Півдні невдовзі після закінчення громадянської воїни (1861–1865) та скасування рабства. Його члени в білих халатах і безглуздих білих ковпаках десятиліттями наганяли жах на чорношкіре населення, залякуючи і вбиваючи більш успішних афроамериканських фермерів та підприємців і піддаючи суду Лінча всіх, хто їм не догодив. Клан був таким потужним, що ще в 30-х роках ХХ ст. Ф.Д. Рузвельт не наважувався провести закон, який заборонив би лінчування.
Ку-клукс-клан існує досі, але з часом він втратив монополію на расизм і екстремізм, — на сьогодні у США налічується понад 800 схожих груп.
Деякі історики соціальних рухів дійшли висновку, що екстремістські групи активізуються в країнах після воєн. У США зростання кількості «груп ненависті» припало на кінець війни у В'єтнамі. Деякі ветерани, повернувшись із війни, продовжували ділити світ на своїх та чужих і могли жити тільки в умовах збройного конфлікту. Серед їхніх ворогів опинилися ліберали, афроамериканці та євреї. Врешті-решт, ворогом став і федеральний уряд Штатів. Війни США в Іраку й Афганістані продовжували постачати нових членів екстремістських громад. Не дивно, що (за підрахунками NPR) кожен п'ятий учасник штурму Капітолію мав військовий вишкіл.
Більшість людей, що приєднуються до радикальних груп, походять із сільської місцевості і не мають вищої освіти. Вони вважають, що їх, білих чоловіків, затьмарює міська політика та культура — продукт, на їхню думку, коаліції іммігрантів, етнічних меншин та професіоналів із вищою освітою, включно з представниками провідних ЗМІ. (Білі жінки, згідно з екстремістською риторикою, заслуговують турботи й потребують захисту, але вони відіграють підсобну роль. Щоб збільшити кількість білих дітей, окремі угруповання навіть допускають багатоженство.)
Зазвичай ідейним групам потрібен міфотворчий текст, і таким для білих радикалів стала книжка Вільяма Пірса «Щоденники Тернера». Цей футурологічний роман описує боротьбу повстанців-націоналістів зі «зрадницьким» урядом США, який наполягає на мультикультуралізмі й загрожує, таким чином, білій расі. Роман завершується перемогою білих і знищенням решти. В Америці вистежують останніх небілих. Пуерторіканці, описані як «відразлива раса дворняг», знищені. Вбиті всі чорні жителі Африки. Після спроби Китаю вторгнутися в Росію американський білий «Орден» знищує Китай хімічною, радіологічною та біологічною зброєю, що робить увесь азійський континент непридатним для життя та переповненим «мутантами». Усе це подане як щасливий кінець і єдиний шлях виживання білого населення. У романі Пірс пропонує расистському руху діяти з допомогою осередків і не шукати до слушного часу єдиного лідера. «Безлідерний» рух, пише він, важче придушити.
Як зазначає Кетлін Белью у книжці Bring the War Home, радикальні угруповання США десятиліттями дотримувалися цього принципу і таким чином присипляли пильність суспільства. Щоразу, коли екстремісти скоювали акти насильства (нападали на синагоги, афроамериканські церкви чи вбивали поліцейських), їхні дії подавалися як безумні витівки психів-одинаків або ідеологічних маргіналів. Тим часом праворадикали планували великомасштабні дії. Так, 1983 року члени нацистської церкви в Арканзасі, яка проповідувала, що тільки білі люди достойні Божої милості, спробували підірвати газогін, який постачав Чикаго. Було це взимку, й екстремісти сподівалися, що вибух газопроводу викличе заворушення, а потім – і расову війну. Ця ж група 1988-го планувала підсипати 90 кг ціаніду у водопостачання Чикаго, Нью-Йорка або Вашингтона. Мета — повалити уряд США. За оцінками експертів, така атака ціанідом убила б півмільйона людей.
Одним із найтрагічніших прикладів екстремістського терору, натхненного ідеями Пірса й спрямованого проти федерального уряду, був теракт у державній будівлі Оклахома-Сіті, коли загинуло 168 людей, включно з 19 дітьми, — у будинку розміщувався дитячий садок. Цей теракт у 1995 році скоїв ветеран війни в Перській затоці Т. Маквей. Як і інші екстремісти США, він сподівався підняти повстання. Попри глибокі зв'язки Маквея з ультраправими угрупованнями, правоохоронні органи й ЗМІ представили його як екстреміста-одинака, що не має коріння в суспільстві.
За даними Sothern Poverty Law Center — організації, котра відстежує зростання екстремізму, найбільше зростання неонацистських асоціацій випало на роки президентства Барака Обами. До приходу в політику його наступника ці розрізнені угруповання трималися в тіні. Але расистська риторика президента Трампа, його ненависть до освіченого класу, вільної преси та відданість теоріям змов ультраправим сподобалися. Прийнявши лідерство Трампа, ці групи вийшли на світло і почали об’єднуватися з американськими консерваторами, які теж не жалують лібералів, іммігрантів, не підтримують рівноправ’я статей та не довіряють ЗМІ. Союз екстремістів і пересічних республіканців був наочно продемонстрований під час штурму Конгресу: звичайні американці, які голосували за Трампа, пліч-о-пліч із неонацистами намагалися насильницьким шляхом скасувати результати виборів.
Але повернімося до імпічменту. Перша команда юристів, яка мала представляти Трампа на суді, звільнилася. Трамп хотів, аби на суді його адвокати довели, що штурм Капітолія був виправданим, оскільки вибори виграв він, а не Байден. Для цього юристи мали процитувати брехливі заяви про фальсифікацію виборів. Брехня в суді могла вартувати їм кар'єри. Трамп найняв нових захисників. Швидше за все, ця нова команда доводитиме, що судити в Сенаті колишнього президента, тобто приватного громадянина, неконституційно. Але якщо країна хоче убезпечити себе від екстремізму, судити його необхідно.
Минулого тижня колишній директор Контртерористичного центру ЦРУ Роберт Греньє написав у New York Times: довести вину Трампа, що не дозволить йому ще раз балотуватися в президенти, потрібно для національної безпеки. «Я спостерігав, як розлючені натовпи на вулицях більшості арабських столиць танули, коли Саддам Хусейн зазнав поразки у війні в Перській затоці», — написав Греньє. «Масові демонстрації в Пакистані на підтримку Усами бін Ладена вщухли, коли він був вимушений ховатися після 11 вересня. Щоб призупинити екстремістів, необхідно придушити видимість непереможності пана Трампа».
Не дивно, що колишній чиновник ЦРУ порівнює прибічників Трампа з «розлюченим натовпом» у Пакистані, а колишнього президента США – з бін Ладеном і Хусейном. Бо сьогодні стало зрозуміло: у США екстремізм – більше не справа виключно маргіналів, і боротися з ним потрібно на всіх рівнях.
Усі статті авторки читайте тут.