Ні, не слід було Біллу Клінтону вибирати для палестино-ізраїльських консультацій на вищому рівні свою літню заміську резиденцію в мальовничому куточку Меріленда. Звичайно, він хотів як краще, до того ж йому не давали спокою лаври головного близькосхідного миротворця Джиммі Картера, за посередництвом якого двадцять два роки тому саме тут прем’єр Ізраїлю Бегін і президент Єгипту Садат підписали документи, що визначили долю Близького Сходу на наступні десятки років. Тоді Радянський Союз втратив свою єгипетську опору в регіоні, а американці отримали можливість використовувати територію Єгипту як плацдарм для розгортання сил швидкого реагування. Одночасно у вигідному для Вашингтона і Тель-Авіва ключі була вирішена й палестинська проблема. Палестинцям надали обмежене самоврядування на Західному березі річки Йордан і секторі Газа, залишивши фактичний ізраїльський контроль над цими територіями.
Проте результат спроби вдруге ввійти в ту ж саму річку відомий заздалегідь, тому Кемп-Девід не став щасливим талісманом для президента США, і Клінтон у такий спосіб не зміг «застовпити» собі місце в американській історії як політичний діяч, який розв’язав проблему співіснування палестинців і ізраїльтян і під завісу свого правління став «повитухою» близькосхідного врегулювання.
На початку липня американський лідер, сподіваючись домогтися укладення перманентного мирного договору між ізраїльтянами і палестинцями, зважився на відчайдушний крок і запропонував провести вирішальний тристоронній саміт. Його підтримав і прем’єр Ізраїлю Ехуд Барак, зрозумівши, що відступати вже нікуди. Ізраїльсько-палестинські переговори і так безнадійно відстали від графіка, відповідно до якого, мирна угода має підписуватися у вересні нинішнього року. Проте вже в момент оголошення рішення про проведення саміту мало хто дивився на його майбутній результат з оптимізмом — адже розв’язання найголовніших і найскладніших питань — таких, як статус Єрусалима, майбутнє єврейських поселень, кордон і доля палестинських біженців, — довго перебувало на точці замерзання. Ще в червні адміністрація Клінтона визнавала, що палестинці та ізраїльтяни поки що не готові остаточно вирішити конфлікт, що розділяє їх 52 роки, а один офіційний американський представник оцінив можливість успіху на саміті всього в 30 відсотків.
Ситуацію ускладнювало й те, що уряд Барака щойно ледь втримався на ногах, а головний переговорник ізраїльтян міністр закордонних справ Давід Леві відмовився їхати з делегацією до Вашингтона. Тим часом палестинці даремно часу не тратили. Їхній лідер Ясір Арафат знову заявив, що якщо до вересня вони миру не досягнуть, то його народ намагатиметься заснувати незалежну державу на самоврядних територіях, які він отримав відповідно до досягнутих раніше в тому ж Кемп-Девіді домовленостей, і пригрозив знову почати інтифаду.
Арафатові саміти були не потрібні. Ізраїльський прем’єр і так запропонував палестинцям безпрецедентні умови укладання угоди, які ще рік тому неможливо було навіть уявити. Натомість він просив лише гарантій, що в палестинської держави більше не буде претензій до Ізраїлю.
Проте Арафатові цього було замало. Він уже відчув слабкість партнера з переговорів і очікував, що той остаточно загрузне у внутрішніх політичних чварах. Тоді палестинський лідер в односторонньому порядку швиденько б оголосив про створення своєї держави, щодо визнання якої він уже домовився з Європейським союзом й арабським світом. Через це палестинці до останнього моменту і відкидали думку про проведення тристоронньої зустрічі, аргументуючи свою позицію відсутністю прогресу в спробах згладити протиріччя в підходах до ключових питань близькосхідного врегулювання.
Намагатися домовлятися про мир за таких умов було просто наївно, і не було б нічого страшного, якби Клінтон почекав із самітом хоча б доти, поки ізраїльський уряд не оговтається від потрясіння і не забезпечить собі підтримку в країні. Але президент США, який перебував у цейтноті, не міг чекати і був надзвичайно наполегливий. Він таки вмовив Арафата, натякнувши йому, що можливі додаткові поступки з боку ізраїльтян.
Чи вирішальним стало це, чи палестинський лідер просто вирішив поступитися натиску американського президента, заздалегідь знаючи результат переговорів, сказати важко. Але саміт розпочався 11 липня, як і було заплановано.
Того дня більшість телекомпаній світу у випусках новин безперервно показували зворушливу сцену — Барак і Арафат прогулюються алеями Кемп-Девіда, а потім потішно штовхаються в дверях котеджу: один намагається пропустити другого вперед, а той не дається, пропонуючи ввійти першому, поки нарешті Клінтон, регочучи, не розчиняє двері ширше, щоб вони могли протиснутися разом.
Все це мало цілком дружелюбний вигляд і могло розцінюватися як ознака оптимізму, проте тверезі голови аналітиків відразу ж опустили оптимістів на землю, зазначивши, що якщо ізраїльтянин і палестинець не змогли домовитися навіть про таку дрібницю, то у важливіших питаннях вони тим більше не знайдуть спільної мови. Підтвердженням цьому служив і той факт, що за кілька хвилин до цього Барак і Арафат відмовилися обмінятися рукостисканням.
Загалом, песимісти мали рацію. Незважаючи на інформаційну блокаду зустрічей Арафата, Барака та їхньої делегації, до зовнішнього світу просочувалися дані про те, що переговори тривають удень і вночі, а сторони залишаються на попередніх позиціях. Американці, проте, намагалися утримати учасників за столом переговорів, майже не залишаючи ні ізраїльтянам, ні палестинцям вільного часу, постійно завантажуючи їх роботою.
Найголовнішим каменем спотикання в досягненні компромісу став вибір схеми передачі земель палестинцям. За деякими відомостями, Барак був готовий зголоситися, що їм відійде до 80—90 відсотків територій Західного берега, але наполягав на тому, що кілька великих єврейських поселень із населенням близько 130 тисяч чоловік там залишаться. Арафат же, посилаючись на резолюції ООН, вимагав звільнити всі землі. Проте насправді він розумів, що цю вимогу на практиці виконати не вдасться, тому за збереження ізраїльської присутності на окупованих землях запропонував передати палестинцям частину власне ізраїльської землі. Ізраїльський прем’єр не погоджувався, будучи впевненим, що це становитиме надто велику загрозу безпеці його країни.
Ще складніше сторонам було досягти компромісу з приводу Єрусалима. Будь-яка схема, запропонована однією стороною, повністю відхилялася другою. Американські пропозиції з надання палестинцям часткового суверенітету над деякими районами міста знайшли розуміння в ізраїльтян, але були відразу відкинуті делегацією Арафата. Навіть папа Іоанн Павло II, бажаючи допомогти учасникам переговорів, які зайшли у безвихідь, під час своєї чергової проповіді у Ватикані запропонував закріпити за Єрусалимом особливий міжнародний статус центру трьох найвпливовіших світових релігій, проте його не почули.
Переговори ускладнювалися ще й тим, що окремі їхні подробиці просочувалися до Близько- східного регіону й викликали бурхливу реакцію серед ізраїльтян і палестинців. Ізраїльські поселенці обвинувачували Барака в зраді, організовуючи численні акції протесту проти поступок, які, на їхню думку, готовий зробити Барак.
Проте і в автономії запропонований компроміс влаштовує далеко не всіх. Тисячі палестинців виходили на вулиці, намагаючись дати Арафатові зрозуміти, що він нізащо не повинний відступати від намічених термінів і цілей, головними з яких є статус Єрусалима і повернення палестинських біженців.
Зневіреному Клінтону довелося залишити ізраїльського і палестинського лідерів на три дні і вилетіти на зустріч «великої вісімки». А повернувшись з Окінави, він змушений був констатувати, що його «підопічні» ще більше віддалилися один від одного. Ізраїльська і палестинська делегації сиділи в окремих будиночках і зустрічалися віч-на-віч лише зрідка на організованих американцями бенкетах.
Останніми днями в успіх переговорів уже не вірив ніхто, суперечки велися тільки про остаточні терміни їх завершення. І ось минулого вівторка надійшло офіційне повідомлення про те, що саміт у Кемп-Девіді, який тривав два тижні, закінчився безрезультатно.
Хто від цього виграв? Сказати важко. Однією з головних жертв невдалого саміту став, як вважають, його хазяїн — Білл Клінтон. Він сподівався врятувати переговори за рахунок заповзятливості та сили волі. І те, й друге виручало його не раз, приміром, в епізоді з імпічментом, коли він встояв, незважаючи ні на що. Проте цього разу така тактика успіху йому не принесла, і сподівання американського президента ввійти в історію вдалим модератором знову здаються далекими як ніколи. До того ж, вочевидь провальна діяльність на зовнішньополітичній арені адміністрації демократів, яка вважала головним успіхом у цій сфері саме свої посередницькі зусилля на Близькому Сході, ще більш ускладнила позиції кандидата від Демократичної партії на президентських виборах у листопаді цього року.
Для Барака й Арафата провал переговорів означає, що ніхто з них не домігся своєї головної мети: Арафат — створення палестинської держави, а Барак — міцного миру.
А в ізраїльського прем’єра є й інша причина для занепокоєння — тепер опозиція «повісить на нього всіх собак», заявляючи, що він зробив палестинцям величезні поступки, а натомість отримав пшик.
Арафат, зі свого боку, не був помічений в особливій поступливості. За контрастом, палестинський керівник навіть удостоївся похвали за жорсткість позиції та незгоду з пропозиціями відмовитися від домагань на Східний Єрусалим. Тому побоюється він тепер гніву не своїх прибічників, а адміністрації Клінтона, що перетворила його з терориста в партнера з мирних переговорів і тепер здатна перекласти на нього провину за їхній провал.
Якщо палестинці у вересні все ж проголосять незалежність своєї держави, то, незважаючи на свою миролюбність, Барак, який перебуває під сильним пресом опозиції, буде змушений відповісти на це жорсткими заходами, що позбавлять Арафата важкого і ризикованого обов’язку переконувати свій народ у необхідності компромісу.
Вочевидь, загострення обстановки на палестинських землях неминуче. Тому американські дипломати, безумовно, й надалі намагатимуться зблизити позиції лідерів. На Близький Схід найближчими днями, мабуть, вирушить черговий посланець США. Проте, якщо врахувати, що Барак і Арафат не змогли домовитися на переговорах віч-на-віч за, практично, примусових умов, ймовірність успіху нової місії видається дуже незначною.