Рішуча налаштованість Михаїла Саакашвілі відновити територіальну цілісність Грузії передалася, очевидно, й азербайджанському президентові. Ільхам Алієв допіру висловив готовність повернути Нагірний Карабах воєнним шляхом, якщо мирний себе не виправдає. Така різка заява офіційного Баку спровокувала кавказьке турне співголів Мінської групи ОБСЄ — Стівена Манна, Юрія Мерзлякова й Анрі Жаколена, а коли бути ще точнішим, то заяву її російського представника про те, що «Карабах і окуповані території — різні речі».
В азербайджанській столиці словесний випад Мерзлякова розцінили як спробу «трійки» нав’язати Баку свій варіант мирного договору. Із дотриманням у ньому інтересів Єревана. «Цього разу інтереси США, Росії і Франції, які уособлюють Мінську групу ОБСЄ, збіглися», — констатують послідовники ідей Гейдара Алієва.
На перший погляд таке безапеляційне судження звучить досить дивно: ані Франція, ані тим паче США ніколи не були затятими прибічниками «молодої держави, котра домагається свого міжнародного визнання» (цитата з офіційного сайта міністерства закордонних справ Нагірно-Карабахської Республіки). Скоріше навпаки: після підписання 1994 року так званого «контракту століття» Вашингтон неодноразово обвинувачували в проштовхуванні азербайджанської позиції по Карабаху. Утім, воно й зрозуміло: у Єревана був свій «опікун». Проросійська орієнтація нібито націленої на ЄС Вірменії досі залишається головоломкою для західних столиць.
Правда, це зовсім не заважає заокеанським стратегам протестувати російсько-вірменський тандем на міцність. Що вони, по суті, роблять сьогодні. Напередодні палата представників Конгресу США більшістю голосів прийняла постанову про виділення однакової суми військово-фінансової допомоги як для Азербайджану, так і для Вірменії. Одне слово, коли раніше Баку міг розраховувати на суму у вісім мільйонів, а Єреван задовольнявся лише двома, то нині обидві держави поповнять свій бюджет п’ятьма мільйонами. Стільки ж — правда, у вигляді гуманітарної допомоги — вирішено виділити й Карабаху. Крім того, конгресмени підтримали ініціативу надати Вірменії ще 65 мільйонів доларів наступного року.
Інший делікатний момент — спроби, до яких вдаються США для примирення Єревана з Анкарою. Ходять чутки, нібито останнім часом американські дипломати намагаються домогтися від Туреччини згоди на відкриття кордону з Вірменією. Американцям підіграє і Роберт Кочарян: на знак протесту проти закриття кордону він демонстративно проігнорував запрошення відвідати стамбульський саміт НАТО. Ясна річ, такі миротворчі зусилля Вашингтона в Азербайджані не заохочують. У Баку побоюються: щойно вірменсько-турецький кордон буде відкрито, досягнення компромісу з Єреваном стосовно статусу Нагірного Карабаху унеможливиться.
Але хто ж усе-таки стоїть за таким раптовим бажанням Білого дому підсобити вірному союзнику Москви? У експертів з цього приводу одна відповідь: вірменське лобі в США. Так, авторство законопроекту про однакову фінансову допомогу Єревану й Баку належить затятому поборнику вірменських інтересів у Сполучених Штатах Френку Паллоне. У Азербайджані це чудово розуміють. «Вірмени, котрі є громадянами Сполучених Штатів, ще в 70-ті роки проходили стажування в американському Конгресі. Ми лише зараз намагаємося навести мости», — доводилося чути від тамтешніх політиків.
Правда, сьогодні погляди вірменської діаспори звернені вже не до Конгресу. На носі президентські вибори, і вірменам важливо, аби головний пост у США дістався кандидату від Демократичної партії. «Джон Керрі завжди відзначався, скажемо так, провірменськими настроями», — досить часто за останній час лунало в інтерв’ю окремих американських сенаторів, помічених у зв’язках із вірменською общиною США.
Тим часом експерти не виключають: нотки недовіри в діалозі Вашингтона з Баку — не що інше, як результат зовнішньополітичних хитань нового азербайджанського керівництва. У аналітичних колах США вже напевно встигли «зафіксувати» кількість візитів російських політиків, котрі навідуються «у гості до Ільхама». Лише за останній місяць їх засвітилося у Баку не менш як десять.
Ну а цілковитим сюрпризом для усіх став візит до Азербайджану посла Росії в Україні Віктора Черномирдіна. Журналістам Віктор Степанович відрапортував скоромовкою, що заїхав у Баку на шляху до Німеччини «разом із дружиною з приватним візитом у рамках своєї відпустки, на запрошення друзів». Проте після таємничої появи Черномирдіна на берегах Каспію відразу поповзли чутки про його можливе призначення на посаду посла РФ в Азербайджані (незабаром минає термін перебування на цій посаді нинішнього глави дипломатичної місії РФ Миколи Рябова). Наскільки це відповідає дійсності — судити поки що рано. Проте вже нині в кулуарах азербайджанських профільних відомств стверджують: кращого куратора в нафтовому бізнесі й посередника в карабахському врегулюванні, ніж Черномирдін, Путіну просто не знайти.
Можливо, у колі російських «друзів сім’ї Алієвих» азербайджанська влада шукає відповідь на запитання: як бути з двома мільйонами їхніх співвітчизників (а це чверть усього населення республіки), котре на сьогодні мешкає у Росії? А можливо, через кремлівських емісарів вони намагаються з’ясувати, що ж насправді мав на увазі співголова Мінської групи ОБСЄ Юрій Мерзляков під «серйозними, майже революційними змінами», які можуть статися у вірмено-азербайджанських відносинах вже в найближчому майбутньому.
Навряд чи російський дипломат мав на увазі прориви в переговорному процесі. Яке може бути дипломатичне диво, коли азербайджанська влада відмовляється видавати в’їзні візи вірменським представникам для участі в семінарі НАТО; Вірменія блокує план, який дозволив би відкрити залізничне сполучення через Нахічевань до Єревана в обмін на звільнення окупованих навколо Карабаху районів; азербайджанський офіцер убиває свого вірменського колегу на міжнародній конференції в Будапешті, а на кордоні двох республік навіть у мирний час у результаті перестрілок і куль снайперів щороку гине 200—250 чоловік?
І поки все це відбувається, Нагірно-Карабахська Республіка обростає усе новими атрибутами державності. На черзі — запровадження власної валюти. Якщо вірити азербайджанській газеті «Луна», то карабахська влада вже почала її друкувати. Причому не де-небудь, а в Австрійській державній друкарні, яка виграла конкурс на кращий дизайн євро. Доводилося чути й інше: завдяки старанням вірменської діаспори Степанакерт сьогодні в деяких питаннях навіть випереджає Єреван (це, приміром, стосується комп’ютеризації шкіл). Невизнаній республіці також вдалося відкрити свої представництва в дев’яти країнах світу.
За такого бурхливого розвитку владі Нагірного Карабаху, очевидно, просто ніколи вникати в миротворчі плани, дедалі частіше пропоновані ззовні. Один із них — використання так званої аландської моделі. Як відомо, Аланди — це вісім тисяч невеликих і зовсім маленьких островів у складі Фінляндії, населених шведомовним населенням. Це воно, надихнувшись 1917 року «розлученням» Хельсінкі з Москвою, вирішило скористатися правом на самовизначення і приєднатися до Швеції. Конфлікт було вичерпано 1921 року, коли Ліга Націй ухвалила рішення територіально закріпити ці острови за Фінляндією, одночасно надавши їм модель самоврядування, яка жодного разу відтоді так і не застосовувалася.
Згаданий варіант розв’язання карабахської проблеми уже спливав на поверхню в середині дев’яностих. Дипломатам про це нагадує розхожий жарт, як, перебуваючи на Аландах, нинішній президент і тодішній міністр закордонних справ НКР Аркадій Гукасян сказав своєму азербайджанському колезі: «Модель чудова, але ви ж не фіни». Тофік Зульфугаров, колишній глава зовнішньополітичного відомства Азербайджану, не розгубився: «Так, звісно, але й ви не шведи, товариші вірмени».
Сьогодні аландська модель — предмет обговорення в Європейському Союзі. Із подачі доповідача по Південному Кавказу Пера Гартона дискусії із цього приводу відбулися в Європарламенті. Далі — слово за представниками Мінської групи ОБСЄ і рішення за Алієвим і Кочаряном.