Завдяки недавній трансформації московського антикорупційного активіста Олексія Навального у значиму постать сучасної російської історії світова увага до його біографії зросла. Однак пильне вивчення минулого Навального призвело до того, що багато спостерігачів почали скептично ставитися до російського опозиційного політика. Низка давніх явно націоналістичних висловлювань Навального стали часто згадуватися в журналістських розслідуваннях і політичних коментарях. В Україні, зокрема, нечітка позиція Навального щодо незалежності України, а також майбутнього Криму породила значний песимізм із приводу наслідків його можливого подальшого політичного підйому.
Не тільки в Києві, а й у багатьох західних столицях сьогодні є симпатія, але далеко не повна політична підтримка Навального. Він – така думка в багатьох – був би, безумовно, кращим російським президентом, ніж Путін. Однак, з огляду на амбівалентну політичну біографію Навального як колись затятого російського націоналіста, Росія під його можливим майбутнім правлінням може залишитися далекою від справжньої ліберальної демократії. Іноземна підтримка Навального, з цього погляду, може визначатися загальною стурбованістю правами політичної опозиції в Росії. Однак меншою мірою вона має живитися дальшими сподіваннями на принципово іншу Росію під правлінням Навального.
З урахуванням ранніх націоналістичних та імперських висловлювань Навального, є справді вагомі підстави сприймати його з обачністю. В Україні широко відоме давнє політичне прислів'я, яке говорить, що «російський лібералізм закінчується там, де починається незалежність України». Багато російських політиків та інтелектуалів виступають за демократію і свободу для російського народу. Однак у них меншає терпимості, коли йдеться про права та свободи інших націй у Росії й навколо неї. Коли доходило до роздоріжжя (такий гіркий урок російської історії), імперія часто переважала над свободою — як у внутрішніх, так і в зовнішніх справах Кремля.
На цьому тлі загальний скептицизм стосовно не тільки Навального, а й усієї російської опозиції, мабуть, доречний. Однак така обачність може знижувати сприйняття безпосереднього політичного значення феномена Навального. Поки що незрозуміло, правда, яким саме буде його політичне майбутнє. У гіршому разі, він може померти у в'язниці, а в кращому — стати наступним президентом Росії або кимсь посередині цих полярних доль. Проте недавнє зростання його популярності, в усіх можливих майбутніх траєкторіях, більш чи менш руйнівно впливає на нинішній російський політичний режим. Надмірна прискіпливість до ідеології російської опозиції йде в парі з недооцінкою: а) ролі контексту; б) потенціалу еволюції та в) перетворюючої сили феномена Навального в рамках путінської Росії.
По-перше, тоді як низка шовіністських заяв Навального (наприклад, стосовно грузинів) — непростимі, інші висловлювання слід розглядати в контексті спотвореного публічного дискурсу РФ останніх років. Наприклад, відмова Навального від ідеї негайного повернення Криму під контроль Києва, якщо він стане президентом Росії, неприйнятна для багатьох українців. Однак контекстом таких заяв є міфи, широко розповсюджені серед багатьох росіян внаслідок путінської пропаганди останніх двадцяти років.
Відразу ж після російської окупації Криму Навальний 19 березня 2014 року у статті для газети The New York Times заявив, що «Путін цинічно підняв націоналістичний запал до краю; імперіалістична анексія є [його] стратегічним ходом, щоб підтримати виживання свого режиму». Пропозиція Навального провести другий референдум щодо Криму про майбутнє півострова – неприйнятна для Києва. Однак сама артикуляція такого плану підриває легітимність захоплення українського півострова Москвою 2014 року, оскільки воно було обґрунтоване фальшивими результатами псевдореферендуму стосовно Криму, проведеного кремлівськими сатрапами в березні того ж року. Ідея Навального про ще один, припустимо – реальний референдум у специфічно російському політичному контексті є блюзнірством. Інші амбівалентні заяви Навального теж можуть здатися менш тривожними, якщо їх належним чином контекстуалізувати на тлі сучасного російського офіційного дискурсу.
По-друге, Навальний упродовж багатьох років проходить і, можливо, досі переживає особисту еволюцію від простого активіста до національного лідера РФ. Хоча важко сказати, яким чином та як далеко він, зрештою, буде розвиватися як політик, Навальний може, в результаті, стати більш зрілим, поміркованим і збалансованим. Тоді як його різні ранні націоналістичні висловлювання мають викликати тривогу в Заходу, траєкторія його політичної еволюції все-таки може не дати йому стати другим Путіним чи Лукашенком, якщо колись йому судилося російське президентство. Якщо перебування Путіна у Східній Німеччині в 1985–1990 роках не допомогло майбутньому президентові стати політичним лібералом, то вимушене перебування Навального в об'єднаній Німеччині 2020-го, можливо, матиме інший результат. Оскільки він бачить Росію як частину європейського, а не євразійського простору, можна очікувати, що майбутня політична позиція Навального — якщо він колись підніметься на високу посаду — опиниться під впливом норм і стандартів ЄС.
По-третє, найважливіший політично аспект феномена Навального — це не так його конкретний ідеологічний зміст, як його руйнівні ефекти для специфічної путінської системи політичної влади, особистого покровительства, публічного домінування та суспільного впливу. Підйом Навального останніх місяців створив зароджуваний альтернативний політичний центр, який не має стосунку до всюдисущих патронажних зв'язків у путінському режимі. Натомість Навальний заручався значною підтримкою народу, прийшовши з-поза урядових структур, паралельно з правлячою елітою, і повністю незалежний від Путіна.
Таким чином, «злет» Навального — це зовсім інша історія, ніж паліативне президентство Дмітрія Мєдвєдєва у 2008— 2012 роках. Хоча Навальний жорстко атакував Мєдвєдєва, політичні погляди двох політиків на майбутнє Росії як європейської, сучасної і демократичної країни, по суті, мало різняться. Хоча Мєдвєдєв теж реформатор, він, однак, продукт і заручник путінської системи, що не дозволила йому вийти за її рамки. Натомість позасистемний феномен Навального — потенційно смертельний вірус для путінської системи, навіть якщо Навальний ніколи не стане президентом.
Підточуючи логіку путінської піраміди влади і методів суспільного контролю, феномен Навального приносить шанс відродити змістовий плюралізм у партійному ландшафті, засобах масової інформації та політичному житті Росії загалом. Важливість такої трансформації російських державно-суспільних відносин важко переоцінити. Щойно національні телеканали, наприклад, знову стануть майданчиками змістовних журналістських розслідувань і політичних дебатів, багато ключових епізодів біографії та правління Путіна стануть предметом нової пильної уваги — від його початкового підйому наприкінці 1990-х років до його закордонних ескапад в останні п'ятнадцять років.
Обачність стосовно Навального стане доречною, якщо він колись вийде з в'язниці і посяде державний пост. Однак сьогодні його публічний підйом і зароджуваний рух функціонують як криголами всередині корумпованої російської політичної системи загалом і стосовно дедалі репресивнішого путінського авторитарного правління, зокрема. Більш плюралістична й демократична російська держава зробить і поміркованішою внутрішню й зовнішню поведінку будь-якого майбутнього російського керівництва — у тому числі й уряду, очолюваного самим Навальним.
Без —принаймні поки що —якогось альтернативного шляху до глибоких реформ у РФ Навальний заслуговує не тільки риторичних симпатій. Він і його зароджуваний загальнонаціональний опозиційний рух мусять мати повну політичну підтримку всіх, хто сподівається на нову російську демократизацію.
Більше статей Андреаса Умланда читайте за посиланням.