Прем’єр-міністр Держави Ізраїль Аріель Шарон народився 1928 року в єврейському поселенні Кфар Малалі в родині вихідців із Росії, котрі приїхали в Палестину 1921 року. Батьки були фермерами. Юнаком вступив у підпільну єврейську армію «Хагана». Учився на агронома. Перервав навчання 1948 року після проголошення Держави Ізраїль, коли почалася перша арабо-ізраїльська війна. Пішов на фронт. У 1949—1950 роках служив у розвідці.
Потім продовжив освіту в Єврейському університеті, де вивчав історію та проблеми Сходу. По завершенні навчання йому доручили сформувати й очолити спеціальний антитерористичний підрозділ — «частина 101».
1956 року під час Синайської кампанії командував парашутною бригадою. 1958 року його послали вчитися до Англії в командно-штабний коледж.
В наступні роки Шарон перебував у збройних силах. 1966 року прослухав курси юриспруденції в Тель-Авівському університеті. На початку 60-х років перейшов у бронетанкові війська. Під час червневої війни 1967 року командував бронетанковою дивізією. У 1969—1973 роках очолив Південний військовий округ країни. 1973 року звільнився в запас у званні генерал-майора, але повернувся на військову службу, коли в жовтні 1973 року Єгипет і Сирія почали військові дії проти Ізраїлю (війна Судного дня).
Шарон відзначився під час штурму Суецького каналу. У 1975—1976 роках був спеціальним радником прем’єр-міністра Іцхака Рабина з питань безпеки.
Шарон вступив у Ліберальну партію, на базі якої в союзі з іншими опозиційними угрупованнями було створено правий блок «Лікуд». З 1974 року — депутат кнесету (парламенту) від цього блоку. У 1989—1993 роках — голова ЦК «Лікуд». У вересні 1999 року обраний головою «Лікуда».
У 1977—1981 роках — міністр сільського господарства. Тоді ж він розробив 20-річний план створення єврейських поселень на окупованих арабських територіях.
З 1981 по лютий 1983 року — міністр оборони. З цієї посади йому довелося піти у відставку. Під час вторгнення ізраїльських військ у Ліван 1982 року в палестинських таборах Сабра й Шатіла в Західному Бейруті ліванські фалангісти влаштували різанину. Як з’ясувалося, цього можна було уникнути, якби військове відомство Ізраїлю діяло інакше. Спеціальна ізраїльська комісія з розслідування цих масових убивств визнала особисту відповідальність Шарона.
Після цих подій Шарон залишився у складі кабінету на посаді міністра без портфеля. З 1984 по 1990 рік — міністр торгівлі та промисловості, потім міністр житлового будівництва (1990—1992 рр.).
1996 року після перемоги Беньяміна Нетаніягу на прямих виборах прем’єр-міністра для Шарона створено нову посаду міністра національної інфраструктури. З жовтня 1998 року він став також міністром закордонних справ (по червень 1999 року).
Аріель Шарон був одружений двічі. Його перша дружина загинула в середині 60-х в автокатастрофі. Як і належить за законами іудаїзму, він узяв шлюб із її сестрою Лілі, яка померла в березні 2000 року у віці 63 років. Має двох синів. Власник ферми в пустелі Нєгєв.
Володіє англійською мовою та розуміє російську, любить російську музику.
Інтриги на дострокових ізраїльських виборах 2001 року не сталося. Задовго до їх проведення було відомо, хто переможе. Спостерігачів цікавив лише відрив переможця від його суперника, а також скільки ізраїльтян візьме участь у голосуванні. Нинішні вибори стали рекордними для Ізраїлю саме за цими двома показниками: такого великого розриву між переможцем і переможеним — майже 25% — і такої низької явки виборців — близько 62% — не пригадує ніхто.
Отже, за Аріеля Шарона проголосувало 62,6% ізраїльтян, за Ехуда Барака — 37,2%. Останній визнав свою поразку вже через кілька годин після завершення голосування, коли стали відомі його попередні результати. А трохи згодом новообраний прем’єр-міністр Ізраїлю виступив із телезверненням до народу країни. Він подякував усім, хто голосував за нього, і закликав до створення уряду національної єдності.
Ще як був лідером опозиції, нинішній прем’єр не раз говорив про бажання очолити уряд. За оцінками багатьох спостерігачів, Аріель Шарон розумний, напористий і відповідає даному йому прізвиську Бульдозер. Згадаємо, що саме демонстративна поява 28 вересня 2000 року Шарона на Храмовій горі на території мечеті Аль-Акса в Єрусалимі стало поштовхом до початку жорстоких палестино-ізраїльських сутичок, які не припиняються досі. Жертвами цієї останньої інтифади вже стали принаймні 400 чоловік — здебільшого палестинці. Як же сталося, що ізраїльський народ, зовсім недавно відмовившись від жорсткої політики, яку проводив стосовно палестинців Беньямін Нетаніягу, так швидко «передумав» і віддав перевагу не поміркованому лідерові лівих, а людині, котру заслужено називають справжнім «політиком-яструбом»?
Усе дуже просто — ізраїльтяни просто втомилися від невпевненої політики Барака щодо встановлення миру на Близькому Сході. Жителі Ізраїлю переважно не приховують розчарування тим, що влада так і не змогла домовитися з палестинцями. Дедалі частіше звучать твердження, що пропозиції Барака Арафату були занадто щедрими.
За Аріеля Шарона проголосували не лише ортодоксальні іудеї, а й значна частина громади вихідців із колишнього Радянського Союзу, серед яких багато хто— жителі ізраїльських поселень на Західному березі, тобто тих земель, які Барак так щедро обіцяв передати Арафату.
Водночас три чверті ізраїльських арабів, чисельність яких, за окремими оцінками, перевищує мільйон (близько 12,5% ізраїльського електорату), утрималися від участі в голосуванні. Так вони висловили своє обурення кількістю жертв серед представників своєї громади. Тоді як на попередніх виборах вони практично одностайно підтримали Барака.
Цікаво, що голосувати за Шарона арабів закликали лідери екстремістського угруповання «Хамас». Глава політбюро цієї організації Халед Мешаль пояснив цей заклик тим, що, на його думку, Ізраїль при Шароні може втратити західну підтримку, а проведенням жорсткішої політики об’єднає всіх противників Ізраїлю. Лідер екстремістів у цьому зв’язку пророчить підвищення активності свого угруповання й інших воєнізованих палестинських організацій.
Справді, Аріель Шарон вважає, що коли Ізраїль хоче покласти край сьогоднішньому протистоянню, то уряд в жодному разі не повинен робити великих поступок палестинцям. «Мій уряд не вестиме ніяких переговорів до припинення вогню, — сказав він. — Тільки після того, як закінчаться заворушення, ми сядемо за один стіл із палестинцями».
Під час виборчої кампанії Шарон майже не займався власним «розкручуванням». Водночас він щосили намагався змінити свій імідж «генерала-яструба» і шукав можливості показати себе виборцям людиною м’якою та миролюбною. Та, попри це, його противники не переставали нагадувати ізраїльтянам про роль, яку Шарон відіграв у подіях 1982 року в Сабрі й Шатілі. Під час тієї різанини він був одним із найвищих ізраїльських воєначальників, а комісія з розслідування тих масових убивств визнала особисту відповідальність Шарона за те, що сталося. І тепер представники палестинців побоюються, що після приходу Шарона до влади кількість жертв збільшиться. Принаймні так вважає міністр інформації Палестини Абед Раббо.
Проте Шарон у своїй передвиборній програмі обіцяв негайно розпочати переговори з палестинцями, якщо вони припинять насильство й напади на ізраїльтян. А вже після виборів він заявив у телезверненні до народу Ізраїлю, що має намір добиватися підписання «справжнього» мирного договору — тобто прагнути того, досягти чого не вдалося його попередникові — Ехуду Бараку.
Проте, на відміну від Барака, Шарон діятиме значно жорсткішими методами. Він уже заявив, що для владнання конфлікту Ізраїль і Палестинська автономія муситимуть піти на істотні поступки. Як зазначають аналітики, Шарон, швидше за все, має на увазі відмову палестинського керівництва від претензій на Єрусалим і частину Західного берега.
Успіх політики нового ізраїльського керівництва щодо мирного врегулювання близькосхідної проблеми значною мірою залежатиме від участі в її втіленні Сполучених Штатів. Хоча держсекретар США Колін Пауелл заявив, що Вашингтон робитиме все можливе для «задоволення законних прагнень палестинського народу», ніхто з вашингтонських оглядачів усерйоз не допускає, що при Буші американці відмовляться від проізраїльських позицій або почнуть підігравати Арафатові. Навпаки, не виключено, що адміністрація нового президента США підтримає намір Шарона розмовляти з Арафатом із позиції сили. Коли наприкінці січня вождь палестинців уподібнив ізраїльтян фашистам, він одержав різку відповідь від бушівського держдепартаменту.
Хоча мало хто сумнівався, що під час передвиборної кампанії в Ізраїлі Джордж Буш уболівав за Аріеля Шарона, нова адміністрація США намагалася не виявляти, кому вона симпатизує. Проте американські дипломати швидко побачать, що новий ізраїльський прем’єр — це не Ехуд Барак.
Хоча Шарон налаштований далеко не антиамериканськи, він часто критикував своїх попередників за те, що вони, на його думку, занадто залежали від Америки. Проте сам Шарон, перш ніж прийняти рішення про введення військ у Ліван, літав у Вашингтон пояснити свої дії Білому дому й американській пресі, хоча й підкреслював повсюдно, що приїхав аж ніяк не по американський дозвіл. Зважаючи на все, Білому дому доведеться ще помучитися з новим ізраїльським прем’єром. Адже на нього практично неможливо буде тиснути так, як це часто робила Мадлен Олбрайт щодо його попередників — Нетаніягу й Барака.
Водночас новий президент США не одноразово давав зрозуміти, що не збирається, як Клінтон, чаклувати над ізраїльськими й палестинськими переговорниками, а братиме участь у переговорному процесі лише в разі крайньої потреби — тільки тоді, коли його результат явно залежатиме від американського посередництва.
Але все це — справа майбутнього. А перші кроки нового ізраїльського прем’єра будуть пов’язані з формуванням уряду. У новий кабінет, на думку Шарона, повинні ввійти представники якнайбільшої кількості партій і громадських організацій країни. Запропоновано обійняти міністерську посаду й колишньому прем’єру Ізраїлю Ехуду Бараку, який уже заявив, що погодиться працювати з Шароном лише за умови розробки спільного підходу до розв’язання основних проблем регіону.
Аналогічну пропозицію зроблено й лідерові ізраїльської Партії праці, колишньому прем’єр-міністру Шимону Пересу. Той заявив, що залишається противником ряду ідей нового прем’єра, але готовий ввійти в коаліційний уряд заради інтересів країни. Аріель Шарон, очевидно, розуміє, що він не зможе довго протриматися при владі, якщо сформує уряд тільки з правих партій, тож іде на створення коаліційного кабінету. Можливо, саме це стане головною запорукою успіху його діяльності на вищій посаді у державі.