Створення коаліції між ізраїльськими партіями «Лікуд» і «Наш дім Ізраїль» може вплинути на вирішення проблем економічної кризи в Ізраїлі й на ухвалення жорстких заходів щодо палестинського вогню по Ізраїлю. Проте виникають сумніви у стабільності такого уряду. Хоча наразі досить важко сказати, чи буде утворено таку коаліцію взагалі. По суті, з Біньяміном Нетаньягу навесні 2009-го відбувається те ж саме, що з Ціпі Лівні восени 2008-го: бракує реальних партнерів для створення коаліції.
Саме тому Біньямін Нетаньягу попросив президента Шимона Переса, щоб той допоміг йому сформувати уряд національної єдності. Біньямін Нетаньягу не зміг завершити формування уряду цього тижня, й тому мусив просити у президента держави ще 14 днів, передбачених законом, для продовження переговорів. Власне, Нетаньягу просить Переса вдруге підіграти йому. Вперше це було тоді, коли президент Ізраїлю запропонував Нетаньягу, а не Лівні, сформувати уряд. Хоча партія Біньяміна Нетаньягу «Лікуд» мала на один депутатський мандат менше, ніж партія «Кадіма» Ціпі Лівні.
Не можна сказати, що Нетаньягу не намагався порозумітися з Ціпі Лівні. Так, уночі, напередодні свого звернення до президента, Нетаньягу зустрічався з нею, проте каменем спотикання вкотре стала рішуча позиція пані Лівні щодо проголошення двох держав. Як зазначає ізраїльська газета Maariv: «Немає іншого рішення, крім як створення двох держав для двох народів. Якщо є два народи, то це означає, що мають бути дві держави. І хто сказав, що це непопулярна ідея? Ціпі Лівні пішла з нею на вибори й перемогла Нетаньягу».
Проте коаліційна угода, підписана між «Лікуд» та «Наш дім Ізраїль» (НДІ), не лише робить лідера цієї партії Авігдора Лібермана міністром іноземних справ Ізраїлю, а й загрожує стратегічному діалогу Ізраїлю зі США у таких питаннях як Іран. Крім того, ультранаціоналістична риторика Лібермана викликає тривогу серед арабів і в міжнародного співтовариства, на що мав би звернути увагу Нетаньягу. Якщо недипломатичний Авігдор Ліберман справді буде затверджений на найвищу дипломатичну посаду, то це може ускладнити відносини Ізраїлю з іншими країнами.
Зрозуміло, що антидипломат Ліберман на посаді міністра іноземних справ здатен привнести великі незручності у стосунки з двома арабськими країнами — Єгиптом і Йорданією, з якими Ізраїль підтримує дипломатичні відносини. До речі, Каїр кілька років тому дуже розлютила заява Авігдора Лібермана, що на випадок атаки арабських країн на Ізраїль виправданою відповіддю Ізраїлю, серед інших мішеней, буде бомбардування Асуанської греблі в Єгипті. Єгипет був розлючений і тоді, коли у своєму виступі в Кнесеті в жовтні 2008 року Ліберман публічно заявив, що президент Єгипту Хосні Мубарак «може йти к чорту».
По суті, Ліберман — персона нон ґрата в Єгипті, адже він перший з-поміж ізраїльських політиків після підписання мирного договору між двома країнами відкрито озвучив політичні загрози Єгипту. Авігдор Ліберман — один із тих правих політичних діячів Ізраїлю, котрі просто не хочуть брати участі в нормалізації відносин із арабами. Так, коли у 2004 році Лібермана, який обіймав посаду міністра інфраструктури, було запрошено до Катару для роботи в конференції, що мала там відбутися, його відповідь була — Ізраїль не потребує таких конференцій.
Втім, хоч як би нині «ліберманило» Ізраїль, слід усе ж таки визнати: не можна повністю ототожнювати політичну персону, яка прагне до влади, і її ж, але вже в ролі відповідального політика на другій за рангом посаді. Так, в інтерв’ю американському журналу Newsweek Ліберман не видавався вже таким суперкатегоричним, як доти. А на пряме запитання, чи продовжуватиме він мирний процес, якщо приєднається до уряду прем’єр-міністра Біньяміна Нетаньягу, Ліберман запевнив у своїй прихильності до справи миру, але наголосив, що поступовість дій — важить багато. «Ви не можете розпочати з Єрусалиму й евакуації поселень. Ви повинні почати з безпеки й економіки. Ви повинні зміцнювати Палестинську адміністрацію».
А в інтерв’ю, опублікованому в газеті The Washington Post, Ліберман заявив, що готовий залишити свій будинок у поселенні Нокдім в Іудейській пустелі, якщо буде досягнуто мирного договору з палестинцями про утворення двох держав. Водночас у цьому ж інтерв’ю він наголосив, що, на його думку, палестинці не підтримують дводержавного рішення і зацікавлені в однодержавному рішенні для палестинців — від річки Йордан до Середземного моря.
Тим часом слід наголосити, що Авігдор Ліберман усього лише має мужність публічно проголошувати те, про що думають багато ізраїльтян. А в такому разі можна сказати, що він є не екстремістом, а тільки політичним реалістом. Адже, хоч би на які, навіть дуже великі, поступки навколишнім арабським країнам ішов Ізраїль, мета палестинців — за будь-яку ціну дочекатися того часу, коли «біологічна бомба» народжуваності арабів в Ізраїлі спрацює, і вони там становитимуть арифметичну більшість. З іншого боку, чомусь стало дуже важко переконати ізраїльтян у тому, що вісім років обстрілу Ізраїлю ракетами «Касам» — це дружні акції, які закликають партнерів із мирних переговорів до миру.
І хоча в ізраїльській політичній сатирі Лібермана називають політичним ротвейлером або «ізраїльським Володимиром Путіним», він — патріот своєї держави. Деякі єврейські релігійні лідери називають його «дияволом» за те, що він має намір ухвалити низку світських законів, таких як цивільний шлюб, проти чого виступає рабинат.
Дуже часто світова спільнота під впливом палестинських опусів розглядає Ізраїль як агресора. Але ж Ізраїль — батьківщина всіх євреїв після двох тисяч років вигнання, аж до Освенціма. По-друге, він — єдина демократична країна на Близькому Сході, і, по-третє, Ізраїль — це перша лінія оборони західної цивілізації від ісламістів. Ця крихітна країна перебуває на лінії джихаду й постійно розчаровує джихадистів тим, що ніяк не дає себе знищити. Ізраїль стоїть на передній лінії джихаду, як і Кашмір, Косово, Дарфур у Судані чи Ліван. Ізраїль — точно такий самий, як Західний Берлін у часи холодної війни.
Війна ісламістів проти Ізраїлю — це не лише війна проти нього самого. Це війна проти Заходу, це джихад. Ізраїль просто отримує удари, призначені для нас усіх. І якби не було Ізраїлю, то ісламський імперіалізм знайшов би собі інші точки прикладання агресії, щоб вивільнити енергію і прагнення до завоювання. Нині багато хто в Європі готовий відмовитися від Ізраїлю, тільки б ублажити невдоволення мусульманських меншин. Але якщо Ізраїль не витримає тиску ісламістів, це не принесе жодного зиску Заходу. Бо це не означатиме, що європейські мусульманські меншини раптово змінять свою поведінку і визнають західні цінності. Навпаки: поразка Ізраїлю гарантувала б величезну підтримку силам ісламу. Для них це було б сигналом, що Захід безсилий і приречений.
Для Європи ліквідація Ізраїлю означала б не кінець її проблем, пов’язаних із ісламом, а лише початок. Це означало б початок завершальної битви за світове панування ісламістів. Сьогодні на демократію чатує значно більша небезпека, ніж терористичні напади на Америку 11 вересня 2001 року. Оскільки ісламізація Європи означатиме Європу без свободи і демократії, перетворену на економічний пустир та інтелектуальний кошмар. А недавні союзники США перетворяться на ворогів, які володітимуть атомними бомбами.
Безперечно, Авігдор Ліберман — крайній правий політик, але він — патріот своєї країни, і було б досить дивно, якби він замість інтересів Ізраїлю кинувся енергійно відстоювати інтереси арабів. Цей політик справді відомий своєю суперечливою риторикою, проте його намагання осмислити, як можна вирішити питання з 20% арабського населення Ізраїлю, не слід сприймати як ксенофобію. Бо якщо про це не думати тепер, то через 20 років буде безнадійно пізно. Сьогодні дедалі більше людей у державі Ізраїль розуміють, що араби, які живуть в Ізраїлі, не хочуть і не бажають адаптуватися й жити в умовах демократії. Причому арабські нелояльність і ненависть до ізраїльтян передаються з покоління в покоління.