Із Союзу в Союз

«Нам ли весить замы­сел Господний?»

М.Волошин

18 листопада 2011 року президенти Росії, Казахстану і Білорусі Д.Мед­ведєв, Н.Назарбаєв та О.Лукашенко підписали в Кремлі декларацію про євразійську економічну інтеграцію і Договір про євразійську економічну комісію. Розпочалася практична реалізація підходів, сформульованих у програмній статті національного лідера Російської Федерації Володимира Путіна, опублікованій 3 жовтня 2011 року в газеті «Известия». І в цілому підтриманих у статтях О.Лукашенка 17.10.2011 р. та Н.Назарбаєва 25 жовтня. Процес формування Євразійського союзу (ЄАС) пішов.

Що ж підштовхнуло трьох президентів досить різних країн до підписання цих документів? У кожного з них свої мотиви.

З Росією все більш-менш зрозуміло. На носі парламентські (2011), а не за горами і президентські (2012) вибори. Треба демонструвати успіх політики. І якщо з вирішенням внутрішніх проблем традиційно не складається, то на зовнішньополітичному фронті можна продемонструвати справжній — або схожий на нього — прорив. Тим більше що російська історія свідчить про традиційність такого підходу. Зовнішнім порядком денним часто намагалися заслонити внутрішній. Щоправда, раніше якось більше говорили про «маленьку переможну вій­ну», а не про економічну інтеграцію. Однак часи змінюються (як же все-таки хочеться у це вірити).

У Н.Назарбаєва підхід трохи інший. Казахстанський правитель, вирішуючи завдання національної консолідації в країні, розділеній приблизно порівну між двома громадами, «слов’ян» і казахів, не міг пройти повз євразійську ідеологію, що проголошувала братерство саме цих спільнот. Звідси його зовнішньополітичний коник — ідея інтеграції на пострадянсь­кому просторі. Саме євразійство знач­ною мірою становить ідеологічну базу казахстанського режиму. Тому відступати Нурсултану Абішевичу особливо нікуди, та й сили вже далеко не ті, що раніше, контроль над країною відчутно слабшає. Не до різких розворотів. Утім, довічний президент страхується — і в назві Союзу з’яв­ляється слово «економічний». Як підкреслив президент Білорусі, це відбулося на настійне прохання казахів.

О.Лукашенко. Ну тут усе досить просто. Після грудня 2010 року Олександр Григорович готовий чіплятися за будь-яку соломинку в надії на зовнішню підтримку. А інтеграція з РФ здавна була його улюбленим прийо­мом. Тим більше що шлях на Захід закритий досить щільно.

Спільне для всіх трьох президентів — пошук інструментів зовнішньої підтримки в умовах ускладнення міжнародної економічної та внутрішньополітичної ситуації.

Що ж відрізняє проект Євразійсь­кого Союзу від інших форм інтеграції на пострадянському просторі? Аби відповісти на це запитання, насамперед нагадаємо історію об’єднавчих спроб, до яких вдавалася Росія впродовж останніх 20 років.

Співдружність незалежних держав (1991 рік), більш-менш успішно виконавши завдання цивілізованого розлучення, вже десятиліття перебуває в летаргічному сні. Економічний Союз (1993 рік) так і не почав працювати через відсутність реального інтересу учасників. Митний союз Росії, Казахстану, Білорусі, Киргизстану (1995 рік) у 2000-му перетворений на Євразійське економічне співтоварист­во. У 2010 році розпочалося реальне оформлення Митного союзу РФ, Казахстану і Білорусі. Єдиний економічний простір Росії, України, Казахстану і Білорусі (2003 рік): ратифікований, у тому числі й Києвом, договір діє, але не має поки що практично жодних реальних наслідків. Союзна держава Росії і Білорусі (1997 рік) — результат відомий усім.

Принциповою проблемою всіх пост­радянських об’єднань під незмінною егідою Росії була різновекторність інтересів їх учасників і переважно політичний характер проектів.

ЄАС (у викладі В.Путіна) має стати новою, вищою формою інтеграції на пострадянському просторі, розвинувши досягнення Єдиного економічного простору, який має запрацювати з 1 січня 2012 року. Йдеться про створення «потужного наднаціонального об’єднання, здатного стати одним із полюсів сучасного світу і при цьому відігравати роль ефективної «зв’язки» між Європою та динамічним Азіатсько-Тихоокеанським регіоном». На думку російського прем’єра, потрібно створити «повноцінний економічний союз». Активність РФ на тлі успіхів Митного союзу і Єдиного економічного простору, які мають стати основою ЄАС, підтверджує: цього разу все серйозно. На ЄАС зроблено важливу ставку.

Прем’єр-міністр Росії особливо підкреслив, що Євразійський Союз формується у контексті домовленості Росії і ЄС про чотири спільні простори. Московськими інтеграторами взято на озброєння досвід Європейського Союзу, а також його вплив. Це видається абсолютно логічним кроком, оскільки ЄС, попри всі нинішні проблеми, залишається найбільш успішним інтеграційним об’єднанням у світі. Є й ще одна причина відсилань до ЄС. Утім, давно відомо, що між кремлівськими деклараціями і справжнім станом речей дистанція велетенського розміру. У даному разі цей розмір визначається такими основними відмінностями.

По-перше, від самого початку визначені позахмарні цілі та казкові темпи формування структури — Союз за чотири (або навіть два) роки — чіткий симптом суто політичного мотивування процесу. Відтак, якості економічних документів надається далеко не визначальне значення. Показово, що приєднання Киргизстану до процесу зайняло один вечір, тоді як ретельність і, відповідно, тривалість процедур ЄС уже стала притчею во язицех.

По-друге, очевидна однополюсність євразійського об’єднання: Росії по праву належить переважна більшість голосів у будь-якому наднаціональному органі, — маємо чергову структуру «Росія плюс». Це підтверджує і призначення російського представника Віктора Христенка керівником створюваного наднаціонального органу.

По-третє, архітектори ЄАС не підкреслюють єдність цінностей як базу для інтеграції (швидше, йдеться про спільну історію та інтерес Росії). Однак такі цінності, якщо не в народів, то в еліт відповідних держав, безумовно, є. Йдеться про авторитарний характер політичних режимів, а також про олігархічний соціальний устрій. Негайне визначення статусу євразійських комісарів на рівні федеральних міністрів РФ — ще один симптом елітного характеру процесу.

Не важко знайти й інші відмінності, однак і першої з наведених достатньо, аби стверджувати: досвід Євросоюзу став джерелом ідей щодо форми для процесу побудови Євразійського Союзу. А що стосується змісту, в архітекторів ЄАС є два основні джерела натхнення: Радянський Союз і Соціалістична співдружність (СС), інституйована у Варшавському договорі та Раді економічної взаємодопомоги.

Певна річ, модель Радянського Союзу, як звична і зрозуміла, федеральна за формою й унітарна за змістом структура, у принципі, Москву більше влаштовує. Однак для її реалізації необхідно ліквідувати нинішні місцеві еліти. А надворі вже не 1920—1930-ті, та й Йосипа Віссаріоновича, дякувати богу, не видно на обрії.

Тому Євразійський Союз рухатиметься в напрямку скоригованої моделі соцтабору. Суть цієї корекції в тому, що коли сенсом існування СС були ідеологічні і стратегічні резони, то сенс ЄАС полягає в одержанні економічних вигод, специфічному російсь­кому неоімперіалізмі.

Цікаво й те, що ЄАС обіцяє бути досить скандальним проектом: супе­речності між реальними інтересами учасників призводитимуть до постійних перепалок, щоправда, не завжди публічних. Багато в чому силовий характер формування Євразійського Союзу також визначає його майбутню долю. Послаблення залізних обій­мів Москви, яке колись станеться, призведе до чергового «розлучення» «навіки з’єднаних» республік і «розривання зв’язків по живому». Події 1989—1991 років пам’ятні всім.

Наслідки запуску ідеї Євразійського Союзу для України не такі очевидні, як це здається на перший погляд. За словами Федора Лук’янова, головного редактора журналу «Россия в глобальной политике», основна мета цього проекту — залучення Києва в російське інтеграційне поле. Про це свідчать і прямі відсилання у статті В.Путіна, і наполегливі заяви багатьох російських політиків та експертів про те, що без України ЄАС не почне працювати. Аналітики американської Stratfor вважають, що це досить імовірний сценарій. Однак позиція офіційного Києва поки що залишається незмінною: питання про вступ України до ЄАС не стоїть на порядку денному.

На вирішення завдання приручення України кинуто всі сили. І ось уже відомий своєю чутливістю до північно-східного вітру народний депутат Валерій Коновалюк створює міжфракційне об’єднання у Верховній Раді, а в Луганську на місцевому телебаченні починають рекламувати новий союз. У київських медіа розгортається антиєвропейська кампанія. Про її характер можна судити бодай зі статті «Тевтонський марш» у відомому інтернет-виданні.

Втім, гра тільки починається, і що буде в результаті, наразі незрозуміло. Але вже очевидно: якщо не забиваєш ти, забивають тобі. У листопадовому Києві ця давня істина часто спадає на думку.

Оптимальним сценарієм відносин із ЄАС було б формування зони вільної торгівлі і взаємовигідної секторальної інтеграції між Євразійським Союзом та Україною. Потенціал для співробітництва є, і чималий. На жаль, коли йдеться про цінності, тим більше цінності еліт, раціональні докази не працюють. А отже, тиск зростатиме…

Втім, здається, що російський успіх у цій грі, навіть якщо він прийде, виявиться досить ефемерним. Моделлю для євразійської України буде Польська народна республіка 1960—1970-х років — найвеселіший барак соцтабору й infant terrible Кремля. А чергова зміна влади в Києві приведе до тих самих наслідків для ЄАС, що й круглий стіл у Варшаві для соціалістичного табору.

Зрештою, навіть найбільш негативний сценарій розвитку подій на пост­радянському просторі означатиме не кінець проекту «Україна», який давно вже набрав нездоланної інерції, а лише завершення задовгої, сумної і страшної казки, відомої під назвою «УРСР».