Італійському «чергуванню» у Євросоюзі залишилося від сили тижнів зо два. Так вважають у Брюсселі. У Римі дотримуються трохи іншої думки: у Берлусконі і Ко нагромадилося достатньо дипломатичного потенціалу, щоб впливати на прийняття рішень у ЄС і під час головування Ірландії. Крім того, італійський прем’єр налаштований і далі відстоювати в Брюсселі свій геополітичний проект. Ідеться про так звану Велику Європу, під якою слід розуміти членство в Євросоюзі Росії, України, Молдови й Ізраїлю.
Із вікон Парижа, Берліна і навіть Києва ця ідея може видатися черговим «спотиканням об язик» — так образно італійські експерти називають словесні витівки Берлусконі. Однак у Римі все виглядає трохи інакше. Виявляється, італійський прем’єр аж ніяк не самотній у своєму баченні «Великої Європи» — його повністю підтримують міністр закордонних справ Італії Франко Фраттіні та більшість парламентаріїв.
Потяг Берлусконі до гучних геополітичних проектів у Римі пояснюють по-різному. Багато хто списує це на... давню ворожнечу італійського прем’єра з нинішнім головою Єврокомісії Романо Проді. «Виношувана Берлусконі ідея «Великої Європи» уже давно почила б у бозі, якби це ж саме бачення майбутнього ЄС поділяв Проді або ще один особистий недруг прем’єра в Євросоюзі, він же заступник глави Європейського Конвенту Джуліано Амато. Очевидне прагнення Берлусконі стати головним посередником у діалозі між Росією та Євросоюзом», — доводилося чути від одного флорентійського політолога.
Слово «Росія» у зв’язці з італійським прем’єром звучить неспроста. Після пам’ятного скандалу в Євросоюзі, що отримав кодову назву «Берлусконі — адвокат Путіна» (нагадаємо: на недавній прес-конференції в Римі італійський прем’єр фактично схвалив розпочату Кремлем «боротьбу з олігархами», а проблеми з правами людини в Чечні зарахував до вигадок «ворожої преси»), європейські аналітики постійно цікавляться: звідки така любов до Білокам’яної? Причин кілька. По-перше, Берлусконі, що невтомно позиціює себе як войовничий антикомуніст, упевнений: Росії багато що можна вибачити тільки за те, що свого часу вона добровільно відмовилася від «згубної комуністичної ідеології» (чим нібито врятувала Європу від тоталітарної загрози) і «повернулася обличчям до Заходу». Можливо, комусь здаватиметься дивним, але Сільвіо Берлусконі досі вважає боротьбу з комунізмом актуальною. І навіть вбачає в ній одне з головних завдань свого прем’єрства. Хоча тому ж консьєржу в дешевому римському готелі зрозуміло, що лівоцентристська опозиція в парламенті Італії, яку прем’єр часто-густо називає «комуністичною», навряд чи сьогодні має щось спільне з цим визначенням.
По-друге, у Римі сьогодні як ніколи сильні настрої, що Італія може відігравати значно більшу роль на Європейському континенті, ніж та, яку їй намагаються відвести в Брюсселі. Постійні ремарки західних аналітиків про те, що Італія занадто сильна, аби її ігнорувати, і занадто специфічна, аби її інтегрувати, викликають серед італійських політиків неприховане роздратування. Зовнішньополітичний план Берлусконі, як його подало «ДТ» дипломатичне джерело в Римі, досить простий: орієнтація на «сильних». До «сильних» італійці зараховують Сполучені Штати й Росію. У беззастережній підтримці Вашингтона, вважають деякі експерти, таїться все те ж прагнення Рима «помститися» Франції та Німеччині за певне нехтування Італією в Євросоюзі. Причому йдеться не просто про декларативний одобрямс будь-якої ініціативи Білого дому: «помста» Берлусконі давно перейшла у практичну площину. Яскравий приклад — односторонні дії Рима в аерокосмічній сфері. Це й ухвалене урядом Берлусконі рішення про вихід із консорціуму зі створення військово-транспортного літака А400М після купівлі американських Super-Hercules; і відмова брати участь у створенні пасажирського лайнера Superjumbo, і взяття в лізинг американських F-16, не чекаючи європейського винищувача Eurofighter.
Налаштовуватися на американську хвилю Берлусконі нескладно: його зовнішньополітичні пріоритети поділяє навіть непримиренна у внутрішньополітичних справах опозиція. Особливо чітко це виявляється в іракських питаннях. Після недавньої загибелі в Іраку 14 італійських солдатів жоден депутатський голос не прозвучав за те, щоб участь Італії в близькосхідній операції було переглянуто. Не розколов лав парламентаріїв і той факт, що ще 17 італійців в Іраку наклали на себе руки (про це в Римі воліють взагалі говорити пошепки). Відголос антивоєнних настроїв, під які Берлусконі довелося приймати рішення про відправку в Перську затоку
2500 (!) військових, сьогодні зайшов своє вираження хіба що на стінах старих римських будинків у вигляді невигадливих написів «США — агресор №1», «Ні — Америці, ні — ісламу».
З іншого боку (тут і починаються нестиковки), Берлусконі бореться за сильну Європу. Здатну протистояти Китаєві, що нарощує геополітичні м’язи, і ... США. А сильною, на думку італійського політика, Європа буде лише тоді, коли членом ЄС стане Росія. «Втягнути» Москву в Євросоюз важливо італійському прем’єру і з іншої причини: довести реально, що кращого посередника, ніж Італія (читай — Берлусконі), важко знайти на всьому Європейському континенті. У Римі автору не раз доводилося чути, що в самому менталітеті італійського народу закладено небувалий потенціал до посередництва, а зараз саме час проявити його в повному обсязі. Щоправда, недавні спроби Берлусконі примирити Німеччину зі США (так само, як під час «кольчужного» скандалу Кучму із Заходом) заслужили високої оцінки хіба що з вуст ... самого Берлусконі. «На світовій сцені немає нікого, хто міг би зі мною зрівнятися», «Найкращий політичний лідер Європи і світу», «Правильна людина на правильному місці», «Я відчував, що мушу врятувати Італію від лівих», — постійно звучить із контрольованих ним телеканалів.
Є ще в Берлусконі претензії й на регіональне опікування (тими, кому Італія в будь-який момент готова підставити плече в Брюсселі) — це держави Північної Африки та Балканські країни (усе та ж Албанія). Хоча майже кожен римлянин вам «по секрету» скаже, що в житті не зустрічав албанця, якому можна було б доручити навіть звичайну роботу в домі.
До геополітичних пристрастей керівництва італійці взагалі ставляться з добрячою часткою іронії. У будь-якому туристичному місці, поруч із диском Берлусконі (прем’єру належить авторство любовних пісень, виконаних під гітару відомим неаполітанським співаком Маріано Апічелою), можна купити футболку, кружку чи звичайну закладку, на якій у гумористичній формі викладено італійське бачення об’єднаної Європи. Точніше навіть двох: одна з них існує в раю, друга — у пеклі. У першому, ідеальному, варіанті в ролі поліцейських виступають англійці, у ролі кухарів — французи, банкірами трудяться бельгійці, танцюють іспанці, коханці — італійці, і весь цей «рай» організований німцями. У другому «спільному домі» (тому, що в пеклі) поліцейські — французи, кухарі — англійці, банкіри — іспанці, коханці — німці і на чолі всього цього стоять італійці.
Та й справді: хіба можна всерйоз сприймати посередницькі амбіції країни—члена Євросоюзу, на території якої досі ухвалюються закони «pro domo sua» — виключно на особисту користь (яскравий приклад — закон, що звільняє від судового переслідування носіїв п’яти вищих державних посад). Медіа чітко розподілені між головними політичними силами. А суспільне явище, уже охрещене італійськими журналістами як «берлусконізм», ще, мабуть, не раз викликатиме щось на кшталт культурного шоку у заїжджих євробюрократів: обиватель живе в будинку, спорудженому компанією Берлусконі, обідає в ресторанах і купує в супермаркетах, що належать прем’єру, дивиться телеканали й читає газети, якими володіє глава уряду, голосує за блок «Форца Італія!», очолюваний Сільвіо Берлусконі, а потім вирушає уболівати за улюблене дітище прем’єра — футбольний клуб «Мілан».
…На вироблення східного виміру ЄС Берлусконі поки що не претендує. Але євроінтеграційними рецептами з Києвом ділиться охоче: благо їх у нього вистачає на всі дипломатичні заходи. Так, за наявними даними, одного разу на переговорах із українськими колегами італійський прем’єр порадив: «спочатку визначтеся, коли зможете адаптувати своє законодавство під європейське, від цієї цифри відніміть два роки й отримаєте дату вступу України в ЄС». Щоправда, ті українські дипломати, котрим доводиться часто мати справу зі своїми італійськими колегами, визнають: далі римських кабінетів підтримка євросоюзівських прагнень Києва зазвичай не йде.
Однак особливі сантименти до України відчуває італійський бізнес. Хоч підживлює їх усе та ж Росія. «Формула успіху», укотре запропонована Києву, проста й примітивна: чим вищий товарообіг між Італією й Росією, тим помітніша роль надійного транзитера. Із трьох разів угадайте, про кого йдеться. Хоча той-таки багатостраждальний 5-й транспортний коридор Трієст—Любляна—Будапешт—Київ, і тим більше реконструкцію автотраси Київ—Одеса (у лютому 2004 року італійці мають виділити 420 млн. євро безвідсоткового кредиту) в українській столиці воліють називати «самодостатніми» проектами.
Приваблюючи італійських інвесторів в Україну, Київ активно експлуатує гасло: «Італія — країна малих і середніх підприємств». Італійці виходять із того самого, але авіаквитки замовляють в іншому напрямку. Скажімо, до Бухареста. Якщо в реєстрі спільних українсько-італійських підприємств значиться цифра «200», у Румунії на сьогодні зафіксовано 10 тис. спільних з італійцями підприємств. Експерти пояснюють це новими законодавчими ініціативами Бухареста: у закордонного підприємця йде рівно тиждень на підготовку всіх необхідних для «бізнес-запуску» документів.
Можливо, італійських підприємців заохотять документальні фільми, що їх, як нам повідали в урядових колах, заходилися знімати в Україні римські тележурналісти. Ідея зйомок належить особисто Берлусконі. Причому озвучена вона була ще в листопаді минулого року під час пам’ятного візиту української делегації до Риму (коли Берлусконі на очах у отетерілого Кучми протер білим носовичком взуття Андрію Шевченку — нібито на знак вдячності за забитий у ворота «Реалу» гол). Усього італійці планують відзняти три або чотири фільми. Які саме об’єкти мають фігурувати на плівці — остаточно невідомо. Бо ще під час складання програми зйомок у італійців виникли деякі розбіжності з приймаючою стороною: гостей передусім цікавило, як «прижилися» в Україні спільні українсько-італійські підприємства. Наприклад, СП у Житомирській області, що виготовляє й успішно експортує аксесуари для домашніх тварин (нашийники тощо). Або ж підприємства, які спеціалізуються в Україні на пошитті італійського взуття. Організаторам із нашого боку це здалося не найкращим представленням України на Апеннінському півострові, і вони запропонували свій список: у ньому старанно рекомендувалося відвідати об’єкти на кшталт заводу імені Антонова.
Піарити переваги італійського ринку праці в Україні потреби немає: 94 тисячі українців працюють сьогодні в Італії офіційно. Ще 120 тисяч (а насправді значно більше) — поповнили численну армію тих, хто перебуває на заробітках у цій країні нелегально. Попри постійні МЗСівські консультації, законодавчо оформити працю наших співвітчизників (як було у випадку з Португалією) поки що не вдається: угоду про працевлаштування Рим жорстко погоджує з укладанням угоди про реадмісію між Україною та Євросоюзом. Втім, навіть законодавчі прогалини у відносинах Києва та Рима не завадили українцям зажити в Італії слави «найкращих хатніх робітників». Щоправда, в одній компанії з філіппінцями.