Те, що Рада керуючих Міжнародного агентства з атомної енергетики (МАГАТЕ) прийняла рішення передати іранські документи до Ради Безпеки ООН, ні для кого не стало несподіванкою. Іран тривалий час сам підштовхував міжнародну спільноту до цього рішення, свідомо провокуючи й загострюючи ситуацію навколо своїх ядерних досліджень. Рішення було прийняте 27 голосами «за», 3 представники голосували «проти» (Куба, Сирія і Венесуела), ще 5 — «утримались» (Алжир, Білорусь, Індонезія, Лівія і Південна Африка).
П’ять постійних членів Ради Безпеки ООН — США, Велика Британія, Франція, Китай і Росія — підготували спільно з Німеччиною текст, у якому виконавчому органу МАГАТЕ пропонується повідомити найвищій інстанції Організації Об’єднаних Націй про заходи, які вимагаються від Ірану, та про всі рішення, що вже прийняті МАГАТЕ з цього приводу. Найрізкіше з цього питання висловилась німецький канцлер Ангела Меркель. Вона порівняла ядерну програму Ірану із загрозою нацистів на початку 1930-х років, наголосивши: світ повинен діяти, щоб зупинити створення атомної бомби Тегераном.
Цілком очевидно, що іранське керівництво, розпочавши такі небезпечні ігри, свідомо наражає на небезпеку свій народ. Навіть іранська преса інколи схиляється до того, що позиція президента Махмуда Ахмадінеджада завела країну у глухий кут. «Переговори з європейцями в тупику, — зазначає іранська реформаторська щоденна газета Aftab-e Yazd, — після того, як міністри закордонних справ п’яти постійних членів Ради Безпеки ООН і Німеччини вирішили звернутися до міжнародної інстанції, щоб обговорити питання іранської ядерної енергетики. І хоча будь-які конкретні дії проти Тегерана виключаються до березня, але лещата замикаються».
Що стосується підтримки Росії і Китаю, країн, які досі захищали Іран від передачі іранської справи до Ради Безпеки, то Aftab-e Yazd турбує провокативна поведінка іранського президента. «Не можна й далі примушувати нас вірити, що все гаразд. Ситуація серйозніша, ніж нам кажуть. Європейці, американці і навіть росіяни критикують позицію іранської влади. Іранський народ мусить знати, що реально відбувається, і уряд повинен сказати правду. Рекламні виступи Махмуда Ахмадінеджада наражають народ на небезпеку, що суперечить національним інтересам країни. А врешті-решт саме народ за це заплатить», констатує газета Aftab-e Yazd.
Інша іранська газета, ультраконсервативна Jam-e Jam, навпаки, — підтримує наступальну позицію іранського президента і навіть вважає, що вона могла б бути жорсткішою. «За ці останніх три роки іранці спромоглися підтвердити свій запас міцності, — пише вона. — Досвід свідчить, що коли ми відступаємо, Захід просувається і в нас виривають більше поступок. Політичний світ — це бойовище. Захід, під впливом сіоністського лобі, використовує свої засоби інформації, щоб поширювати антиіранську пропаганду. Наша найбільша перевага полягає у тому, щоб голос Ірану був почутий, щоб бути присутніми у західних засобах масової інформації і доводити своє право на ядерну енергію».
Сьогодні західні експерти привертають увагу до того, що необхідно всерйоз сприймати риторику іранського президента Махмуда Ахмадінеджада щодо ядерних програм і руйнування Ізраїлю. Зруйнування Ізраїлю, на їхню думку, є наріжним каменем ідеології Ісламської республіки. Варто пригадати, що невдовзі після перемоги ісламської революції верховний керівник Ірану аятола Хомейні проголосив: «Кожен мусульманин зобов’язаний готувати себе до бою проти Ізраїлю». Тому недавні заклики президента Ахмадінеджада, що Ізраїль має бути «стертий з карти», відзначаються лише зміною риторичного стилю, а не ідеологічної суті.
Власне, прорахунком демократичної Європи виявилася ілюзія, що коли Іран намагатиметься запозичити модель економічного розвитку Китаю, то можна буде використати торгівлю як своєрідний каталізатор політичної лібералізації. Причиною такої омани стало збільшення майже втричі з 2000 по 2005 рік обсягу торгівлі між Європейським Союзом та Іраном. Однак іранська влада використала тверду валюту для нарощення своєї військової потуги. Тоді як президент США Джордж Буш і його європейські союзники переносять проблему Ірану до Ради Безпеки ООН, традиційна дипломатія не має шансів спрацювати з простої причини: пошуки в Ірані ядерної зброї лише є однією зі складових цього протистояння. Криза з Тегераном — швидше ідеологічна, ніж політична. Релігійна нетерпимість клерикального іранського керівництва до будь-якої інакшості, замішана на релігійному фанатизмі його лідерів, не дає йому можливості поступитися принципами навіть у заздалегідь програшній для режиму ситуації.
Загалом, можна зробити припущення, що вся ця метушня навколо ядерної програми, затіяна Іраном, — не що інше, як дублювання тією чи іншою мірою сумнівного досвіду Північної Кореї. Але якщо Пхеньян таким чином намагався привернути до себе увагу світової спільноти й «виторгувати», відповідно, якомога більшу продовольчу допомогу в Заходу, то Тегеран, вступаючи у відкрите протистояння із західним світом, своїм демаршем намагається підвищити власний статус у мусульманському світі. Хоча, загалом, амбіції іранців сягають набагато далі. Іран, вступаючи у відверте протистояння із США та їхніми союзниками й невпинно намагаючись розширювати свої впливи на інші мусульманські країни, вочевидь претендує на роль лідера якщо не всього ісламського світу, то принаймні близькосхідного регіону. Саме задля реалізації цієї ролі керівники Ірану займаються ядерним шантажем, блефуючи й нагнітаючи обстановку і пристрасті навколо себе.
Те, що це справді так, підтверджує реакція президента Ахмадінеджада на рішення
МАГАТЕ. «Ви можете приймати стільки таких рішень, скільки захочете, — наголосив він, — але ви не можете перешкодити руху Ірану вперед. Ви знаєте, що не можете нічого зробити, тому що епоха залякування скінчилася, і ви мусите прийняти це як реальність нинішнього світу». Як своєрідна помста прозвучало повідомлення президента, що Іран припиняє дію додаткового протоколу до «Договору про роззброєння», який дозволяє контроль МАГАТЕ за його ядерною програмою. «Вони хочуть відвідати наші військові об’єкти від імені МАГАТЕ, — зазначив президент Ірану, — щоб більше довідатися про наші оборонні можливості, але ми їм цього не дозволимо». Схоже, чим довше говорив Махмуд Ахмадінеджад, тим більше сам себе розпалював. «Наші вороги не можуть обвинувачувати нас. Ми не маємо потреби у вас взагалі. Але ви маєте потребу в іранській нації».
До нагнітання обстановки підключилася й іранська преса. Так, консервативна Tehran Times стверджує: «...стало цілком очевидно, що продовження дотримання правил, які розтоптують права нації, призвело б лише до капітуляції, чого й домагаються, залякуючи, іноземні сили». А ультраконсервативна газета Kayhan проголошує: «...якщо право Тегерана розвивати мирні ядерні технології ігнорується, то саме час вийти з «Договору про нерозповсюдження ядерної зброї». Водночас Iran News намагається пояснити, чому керівництву країни необхідно діяти більш зважено. «Уряд жодним чином не повинен заохочувати конфронтацію із Заходом. Ядерне питання — більше не технічне чи юридичне питання, а політична проблема. Тому великі потенційні можливості країн, котрі протистоять Ірану, мають бути враховані».
Можна зробити припущення, що ядерне протистояння Ірану — це також наслідування російського досвіду останніх років, коли Росія, не маючи на це достатніх підстав, робить спроби конвертувати свої надмірні геополітичні амбіції у реальні міжнародні впливи. Спроби Російської Федерації видавати себе за наддержаву, чиї впливи у світі тотожні впливові Сполучених Штатів, по-своєму пробує копіювати й іранське керівництво, яке нині явно намагається претендувати на роль лідера близькосхідного регіону. Власне, цим можна пояснити непримиренну публічну антиізраїльську риторику Ірану та силкування взяти під свій ідеологічний контроль шиїтську більшість у Іраку. Прагнення режиму аятол весь час ховатися за спину Москви, яка, з одного боку, начебто публічно відмежовується від «тегеранських мудреців», а з іншого — тихцем підіграє їм, є прямим свідченням інтуїтивного пошуку режимом політичного «старшого брата».
Країна, що розкинулася в регіоні, де зосереджено 70% світових запасів нафти і газу, і, до того ж, сама володіє значними покладами їх, — Іран максимально використовує таке своє стратегічне положення, намагаючись розширювати свою роль від Перської затоки до Центральної Азії. Хоч інколи західні дипломати заявляють, що іранці переоцінюють свої стратегічні можливості, факт залишається фактом: Іран таки починає посилювати свої впливи в регіоні. Власне, цілі Тегерана і Кремля на Близькому Сході багато в чому збігаються. Іран домагається статусу близькосхідного лідера, а Росія щосили прагне поновити свої впливи у цьому стратегічному регіоні, воліючи відновити свій авторитет і вплив на тому ж самому рівні, який свого часу мав в арабському світі Радянський Союз.
Варто пригадати, що ще 1993 року було сформульовано американську політику «подвійного стримування» Ірану й Іраку, націлену на протидію поширенню іранського впливу. Ще тоді Вашингтон обвинувачував Тегеран у прагненні роздобути ядерну бомбу і в підтримці тероризму. Однак статус Ірану в регіоні і досі доволі специфічний. Більшість арабських країн Перської затоки остерігаються Ірану, як «забіяки», що прагне експортувати ісламську революцію назовні.
Президент Махмуд Ахмадінеджад, який, будучи представником молодшого покоління активістів антишахської революції, починав як революціонер, тепер висміюється своїми політичними конкурентами як релігійний фанатик. Щойно він прийшов до влади, як відразу ж почав нагнітати ситуацію в країні. Пошук ворогів не забрав у нього багато часу. Вони традиційні: Ізраїль, США і західний світ. При цьому слід віддати належне президенту Ірану. Він вправно грає на ностальгії за війною серед певної частини іранського керівництва, і навіть серед молоді. Ахмадінеджад вживлює в суспільну свідомість тугу за конфронтацією й переконаність у тому, що коли чверть століття тому революційний Іран був готовий кинути виклик усьому світові й посилав незліченні когорти молодих солдатів на мученицьку боротьбу проти Іраку часів Саддама Хусейна, витримував ракетні удари по своїх містах, використання отруйного газу проти своїх військ, — то в ті дні режим аятол був чистішим, шляхетнішим, популярнішим і, в остаточному підсумку, — сильнішим.
Схоже на те, що президент Ірану щосили намагається повторити помилку Саддама Хусейна. Той також вважав, що ніхто й за жодних обставин не зможе усунути його від влади. Можливо, у Сполучених Штатів і немає нині достатньої кількості вільних військ, щоб здійснити вторгнення в Іран, аналогічне іракському, але у них вдосталь військово-повітряних сил, щоб за лічені хвилини розбомбити ключові військові, адміністративні і промислові іранські об’єкти, а потім тривалий час вести масовану повітряну війну на території противника. Очевидно, що Махмуд Ахмадінеджад грається з вогнем, від трагічних наслідків якого, на жаль, може постраждати іранський народ...