Візити перших осіб держав завжди стають подією номер один у політичній хроніці. На тлі українських реалій, обтяжених «кольчужним» скандалом, візит президента Ірану — країни, яка має непрості відносини зі США, набуває двозначного характеру. Українські чиновники, які коментували збіг візиту з роботою американсько-британської комісії експертів, стурбовано зазначали, що він може бути інтерпретований як черговий реверанс Києва у бік країн-ізгоїв. Слід зазначити, що рішення про час візиту іранського президента прийняли задовго до початку нинішнього скандалу — у травні 2002 року (доти його неодноразово переносили ще з 1993 р.). За деякими даними, Київ зондував можливість чергового перенесення термінів візиту, та іранська сторона м’яко, але рішуче наполягала на виконанні досягнутих раніше домовленостей. Причину такої непоступливості слід, напевно, шукати в сукупності зовнішньо- і внутрішньополітичних чинників, які загострили і так непросту ситуацію в Ірані.
У коментарях українських чиновників стосовно досягнутих домовленостей між Україною та Іраном можна помітити певне дистанціювання від партнерів, яке підкреслює насамперед іранську зацікавленість у подальшому розвитку співробітництва. Це найкраще видно з коментарів міністра закордонних справ України Анатолія Зленка: «Ми зрозуміли, що іранська сторона демонструє зацікавленість продовжити співробітництво в цьому напрямі»; «Україна готова для того, щоб транспортувати через свою територію іранський газ до країн Європейського Союзу» (УНІАН).
Події останніх років свідчать, що тривалий період, коли Іран котився на хвилі революційного ентузіазму, яким багато що можна було виправдати — репресії проти інакомислення, обмеження свободи слова та економічні проблеми, — залишився позаду. Після «воєнного комунізму» перших років країна швидко пішла по відцентровій спіралі на кшталт горбачовської перебудови. Проте поки що дуже скромні успіхи президента Ірану Сейеда Мохаммада Хаттамі, який двічі переміг на виборах, і той факт, що студентські демонстрації та інші форми протесту не привели до яких-небудь істотних змін, свідчать, що реальна влада в Ірані, як і раніше, залишається в руках клерикальної верхівки. Хаменеї та його оточення впоралися з м’якою внутрішньою опозицією і навіть певною мірою навчилися використовувати її в інтересах поліпшення зовнішньополітичного іміджу. Тому реальна загроза режиму в нинішній момент може йти лише ззовні. Підтвердженням серйозності цієї загрози служать слова американського президента про «вісь зла».
Іранська зовнішня політика переживає зараз складний час. Країна теоретично може стати наступною після Іраку в черзі на збройне вторгнення. І якщо можливість такого повороту подій оцінюється як досить низька, то ускладнення стратегічної ситуації для Тегерана в Перській затоці після початку нової війни проглядається досить чітко. Іранові терміново потрібні якщо не союзники, то хоча б позитивний нейтралітет якомога більшої кількості держав. На тлі цього особливе значення мають будь-які двосторонні контакти, які хоч якоюсь мірою можна було б подати як позитивні й дружні, незалежно від їх реального економічного й політичного наповнення.
Слід також зазначити, що візит Хаттамі відбувається на тлі провалів зовнішньополітичної доктрини в Каспійському регіоні. Для Ірану Каспій в економічному плані не має ключового значення. Чого не скажеш про політичні мотиви. Каспій належить до найважливіших зовнішньополітичних пріоритетів. Саме в цьому регіоні Тегеран розраховував продемонструвати всім, і собі насамперед, що держава може успішно діяти на зовнішньополітичній арені. Скандал в Ірані вибухнув після підписання двосторонньої російсько-азербайджанської угоди про розмежування вод Каспію і вже викликав вимоги відставки міністра закордонних справ Харразі. Двосторонній російсько-азербайджанський договір істотно підірвав зусилля Ірану, спрямовані на закріплення свого особливого статусу на Каспії, зробивши нереальними претензії на половину (як максимальна вимога) і навіть на п’яту частину вод цієї найбільш закритої водойми світу. Удар виявився ще боліснішим тому, що його завдала Росія, яку в Ірані останнім часом розглядали як важливого, а за деякими напрямами — найважливішого партнера.
Справа не обмежилася одним напрямом, услід за каспійським провалом жорсткій критиці було піддано й інші «вектори» зовнішньої політики. Зокрема критики з різних сторін нагадують про неврегульовані відносини з Вашингтоном, про затягування нормалізації з ЄС, про підозріле ставлення арабських сусідів. В умовах панування в країні загальної підозрілості іранські й іноземні експерти вже інтерпретували критику зовнішньополітичних ходів уряду з боку парламенту як чергове загострення жорстокого протистояння між групами реформаторів та муллократів. У результаті зовнішня політика стала місцем з’ясування стосунків між двома непримиренними групами іранського істеблішменту. І в цій ситуації перенесення візиту президента Ірану або будь-який інший новий зовнішньополітичний збій, мабуть, став би причиною нового, ще жорстокішого витка протистояння.
Іран — одна з небагатьох, якщо не єдина з близькосхідних країн, які активно розвивають відносини з пострадянським простором. Причому це співробітництво має досить багатоплановий характер і не замикається лише в політичній і торгово-економічній площині, торкаючись гуманітарних та науково-технічних проблем. Безумовно, пріоритетними для Ірану є відносини з Росією і сусідами на Кавказі й у Центральній Азії. Останнім часом спостерігачі відзначають помітне пожвавлення співробітництва з Білоруссю. Проте навіть на тлі більш ніж активних контактів із найближчими північними сусідами (досить сказати, що тільки цього року Хаттамі зустрічався з усіма центральноазіатськими лідерами та президентом Гейдаром Алієвим) відносини з Україною в Ірану дотепер розвивалися досить динамічно.
Тактика Ірану на пострадянському просторі частково нагадує трохи модифікований і добре відомий українським дипломатам варіант іракської стратегії пряника, коли отримання вигідних контрактів (до речі, як і у випадку з Іраком, не таке вже й гарантоване) обумовлюється політичною підтримкою Тегерана. Звичайно, Іран не Ірак. На відміну від прямолінійної політики останнього, яку двома словами можна назвати «політика в обмін на економіку», Іран демонструє більшу розмаїтість зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних підходів.
Тоді як порядок денний іракської дипломатії протягом десяти років зводився до одного питання — прориву економічної блокади та політичної ізоляції, больова точка іранської зовнішньої політики перебуває у сфері прав людини і матеріалізується в голосуваннях з цього питання в ООН. Досить сказати, що саме права людини стали каменем спотикання в переговорах про торгово-економічні відносини між Іраном та ЄС, і зрештою ця проблема загальмувала укладення необхідної Тегерану угоди. Наскільки можна судити, іранська сторона могла запропонувати Києву — в обмін на негативне голосування з резолюції ООН — розширення співробітництва в нафтогазовому секторі.
За оцінками експертів, статистичні показники торгівлі між Україною та Іраном не відбивають реальної ситуації. Простежується вже звична для наших контактів із Близьким Сходом картина, коли значну частину української конкурентоспроможної продукції (особливо метали й продукцію машинобудування) постачають в Іран через треті країни, які мають більш сталі й налагоджені зв’язки зі споживачами (серед таких посередників зазвичай виступають Азербайджан, ОАЕ, РФ, Туркменістан і навіть ряд європейських держав, зокрема Австрія, ФРН та Італія). Напевно, цим і пояснюються показники, які не відповідають потенційним можливостям товарообігу між двома країнами: за перше півріччя 2002 р. становлять лише 46,9 млн. дол. Збереження практики виходу на цей загалом чималий ринок через посередників позбавляє вітчизняних підприємців не лише значної частини прибутку, а й надійних перспектив закріпитися на ринку. Попри все це, багатьма в Україні Іран розглядається як один із найперспективніших економічних партнерів, у кожному разі на Близькому Сході. У зв’язку з цим показова значна активізація вже в нинішньому році контактів у сфері науково-технічного співробітництва, чому неабияк сприяли контракти в галузі авіабудування. На черзі машинобудування, енергетика, нафтогазова промисловість, хімія, нафтохімія, транспорт і сільське господарство.
Газова тема присутня під час контактів України з Іраном практично на всіх рівнях. Проте багато експертів зазначають ефемерність планів будівництва газопроводу з Ірану через Україну з виходом на європейські ринки. Постійно підтримуючи український інтерес до цієї теми, Іран, очевидно, просто зондує ситуацію. Потенційний вихід на газовий ринок ЄС — один із безумовних пріоритетів іранської енергетичної стратегії. Тому іранська дипломатія використовує будь-які доступні можливості для одержання свіжої інформації з цього питання.
Потенційно найбільш певним зовнішньоекономічним козирем України на іранському ринку могло б бути ВТС. Проте можливість такого ходу для Києва повністю виключена. Більше того, Україна як одна з країн засновників Вассенаарських домовленостей узяла на себе зобов’язання не проводити військово-технічного співробітництва з Іраном. І, як стверджують офіційні українські джерела, такого співробітництва між двома країнами немає і бути не може.
Відносини з такими країнами, як Іран, для України визначаються кількома суперечливими обставинами. З одного боку, сама можливість закріпитися на іранському ринку значною мірою обумовлена саме певною ізольованістю цієї держави від зовнішнього світу. З другого боку, занадто інтенсивні темпи розвитку економічних контактів із країною-ізгоєм таять небезпеку переграти, зайти задалеко і таким чином самим опинитися в списку міжнародних паріїв. Тому зовнішньополітична активність України на іранському напрямі скидається на балансування по канаті або, інакше кажучи, навігацію в горезвісній старогрецькій протоці — між Сциллою експортних апетитів і Харибдою війни з терором, що розкручується Заходом.