Угода Ірану з "шісткою" великих світових держав щодо іранської ядерної програми спочатку викликає обережний оптимізм. Вона відкриває реальну перспективу для Ісламської держави повернутися до цивілізованого світу і потенційно несе багато позитивних наслідків для близькосхідного регіону.
Хоча режим іранських мулл навряд чи готовий змінити свою позицію непримиренних ісламістських "яструбів", але обнадійливим є факт, що на сьогодні більшість населення Ірану становить молодь. І ця угода створює добру основу для виходу мільйонів молодих іранців з-під впливу релігійного мракобісся та відкриває їм реальну можливість з'єднатися із Заходом.
Бо, як засвідчив увесь попередній досвід вирішення конфліктів на Близькому Сході, наслідки бомбувань не примусять людей відмовитися від середньовічного менталітету, а лише відкидають їх на багато десятиліть назад.
Водночас навряд чи слід впадати в ейфорію з приводу підписання цієї угоди. Адже насамперед потрібно звернути увагу на те, що зазначена угода - політична, а не юридично зобов'язуючий договір. А політичні угоди, за самою своєю природою, не мають обов'язкової сили. Вони покладаються виключно на добру волю сторін, які їх підписали.
При цьому угода не містить достатньо механізмів для того, щоб перешкодити Ірану і далі нести ядерну загрозу. Важелями впливу є лише санкції, котрі будуть поступово зменшуватись у разі досягнення чергового прогресу або збільшуватись - у разі невиконання домовленостей. Таким чином, схоже, виконання цієї угоди більше залежатиме від доброї волі Тегерану.
Тим часом ця угода ставить під питання продовження особливих відносин Сполучених Штатів з Ізраїлем, які тривали, фактично, від початку холодної війни. Адже певне охолодження між цими двома державами почалося тоді, коли ізраїльський прем'єр-міністр Беньямін Нетаньягу втратив нагоду цементувати особливі відносини Ізраїлю зі Сполученими Штатами на основі співробітництва та спільного бачення майбутнього.
Можливо, не слід поспішати з висновками, але дуже цікава в іранському питанні позиція Росії. Адже в Москві не можуть не розуміти, що одночасне викидання на продаж 30 млн барелів сирої нафти з іранських сховищ різко зіб'є ціну на нафту. Можна робити різні прогнози з цього приводу, проте якщо ціна опуститься навіть не до 5 чи 15 (як прогнозують найбільш песимістичні експерти), а до 20 дол. за барель, це матиме катастрофічні наслідки для російської економіки.
До того ж зниження ціни на нафту до критичного рівня автоматично викличе "вирівнювання" ціни на російський газ. У такому разі Москва почне втрачати важелі тиску і можливість продовжувати газовий шантаж не тільки Європейського союзу, а й України.
У чому ж тоді полягають приховані мотиви Кремля у підтримці цієї угоди? Адже важко повірити, що Путін вирішив стати політичним самовбивцею і тому вирішив розміняти короткотермінові для себе політичні дивіденди угоди з Іраном на економічний крах Російської Федерації.
Можна зробити припущення, що Путін поводиться так спокійно, бо знає щось таке, чого після підписання цієї угоди не озвучили публічно. Можна припустити, що існують ще якісь - не публічні й не запротокольовані - домовленості, про які можуть знати навіть не всі учасники підготовки угоди з Іраном.
Якщо це припущення правильне, то цілком може йтися про певний переділ, як мінімум, зон впливу на Близькому Сході та закріплення за певними державами негласного права ці зони контролювати. Залишається сподіватися, що Україна в цих домовленостях як один із об'єктів не фігурувала…
Можна погодитися, що угода з Іраном - недосконала й компромісна, але, окрім неї, у США було тільки два інших можливих варіанти: нічого не робити (відтак, Іран міг би отримати ядерну зброю впродовж року чи близько того) - або ж почати бомбити ядерні об'єкти на іранській території, чим узяти на себе відповідальність за створення чергового вогнища потужного конфлікту на Близькому Сході. Тому цілком зрозуміло, чому у Вашингтоні вирішили обрати дипломатичний шлях.
У цьому контексті важливо проаналізувати деякі пункти цієї угоди, щоб краще зрозуміти, що саме лягло в її основу. Звісно, це можна зробити лише вибірково, адже текст угоди викладений аж на 159 сторінках.
Так, 8 стор. угоди присвячена питанню переробки важкої води в Араку: "Іран перепроектує і відновить модернізований дослідний реактор на важкій воді в Араку на основі узгодженої розробки проекту системи, яка використовуватиме паливо, збагачене до 3.67%... На реакторі будуть проводитися мирні ядерні дослідження і радіоізотопне виробництво для медичних та промислових потреб. Перепроектований і перебудований реактор в Араку не вироблятиме збройового плутонію… Перепрофілювання та виробництво комплектуючих паливних збірок для переробленого реактора здійснюватимуться в Ірані. Усе відпрацьоване паливо з Араку буде вивозитися з Ірану впродовж усього терміну служби реактора".
Все це звучить так гарно й переконливо, що дуже хочеться повірити в раптове перетворення режиму іранських мулл на янголів із білими крильцями. Хоча чомусь раптово згадується, що в Ірані неодноразово виявляли "незадекларовані" підземні фабрики зі збагачення урану. Тож чи не є підписання цієї угоди просто дипломатичною завісою, основна мета якої - заспокоїти наївне західне співтовариство і цим виграти час, необхідний для створення іранської ядерної зброї?
Можна припустити й інший варіант: якщо навіть ядерна програма Ірану тимчасово буде заморожена, то ті сотні мільярдів доларів, які Тегеран отримає у результаті скасування санкцій, будуть спрямовані на підтримку тероризму в регіоні і на зміцнення потужності та боєздатності іранської армії. А це зовсім не знімає з порядку денного спроби отримати ядерну зброю і намагання розширити іранське регіональне домінування.
Не менш цікава 39 стор. угоди - "Сучасні технології і довгострокова присутність МАГАТЕ". Варто навести декілька цитат із 67-го параграфа договору, який стосується безпосереднього контролю над іранськими ядерними розробками.
Зокрема, в ньому відзначається: "Іран дозволить інспекторам Міжнародного агентства з атомної енергії збирати інформацію на ядерних об'єктах в автоматичному режимі з допомогою найпередовіших технологій". Але тут відразу ж виникає маленьке "але". На яких конкретно об'єктах дозволяється така "довгострокова присутність МАГАТЕ"? Це Анарак, Ерак, Ардакан чи Бушер?
Невизначеність, прописана в цій угоді, дає іранській стороні, у разі необхідності, великі можливості для бюрократичних маневрів та викрутасів. Адже у такому разі завжди можна послатися на те, що в угоді немає жодного слова про той або інший конкретний об'єкт.
Втім, це не єдиний приклад дивної "забудькуватості". Далі в угоді прописано: "Іран вживатиме необхідних заходів, щоб дозволити інспекторам МАГАТЕ тривале перебування в країні, включно з довгостроковими візами і достойними умовами роботи - в безпосередній близькості від ядерних об'єктів".
Коли повірити, що Тегеран "виправився" і тепер там уже не будуть відверто затягувати час, - то залишиться сподіватися, що міжнародних інспекторів розмітять у п'ятизіркових готелях, від яких усього двадцять хвилин їхати до об'єкта перевірки.
Та тут відразу згадується досвід минулих перевірок, коли інспекторам МАГАТЕ було надано умови проживання не кращі, ніж у середньостатистичного іранця, а їх самих розмістили за сотні кілометрів від об'єктів, які вони мали перевіряти.
Далі, на 40 стор. читаємо: "Іран дозволить МАГАТЕ контролювати впродовж 25 років, узгоджуючи заходи спостереження, всі концентрати уранової руди, що виробляються в Ірані або отримані з будь-якого іншого джерела".
Це цілком можна записати у явний позитив. Відкривається широке і безмежне поле для контролю МАГАТЕ аж на 25 років. Та відразу ж насторожує, що цей контроль неможливо проводити без попереднього узгодження з іранською стороною.
Таким чином, це може виглядати приблизно так. Інспектори МАГАТЕ мусять подавати попередню заявку на контроль того чи іншого об'єкта, на якому розміщуються концентрати уранової руди. З огляду ж на неповороткість і забюрократизованість іранської державної машини, отримувати такий дозвіл доведеться в багатьох інстанціях. Що забере чимало часу, чим дається велика фора для тих, хто захоче щось приховати від міжнародних інспекторів.
Ефективність такої інспекції втрачає будь-який сенс, якщо її неможливо провести раптово, без попередження. Тому постає питання: чи це чийсь недогляд при підготовці тексту угоди, чи навмисне закладена міна, яка, по суті, перекреслює будь-яку можливість отримати реальні дані про вміст концентрату уранової руди. Адже, перш ніж приїдуть перевіряльники, все можна буде кілька разів замінити під необхідні для позитивних результатів перевірки параметри.
Ймовірно, держсекретар США Джон Керрі в умовах, що склалися, не міг отримати кращої пропозиції на переговорах з Іраном. Але не варто забувати, що свого часу і Північна Корея вже зіграла у схожу "гру" із Заходом. Північні корейці використали свою угоду для того, щоб досягти прориву в просуванні до ядерної зброї. А іранці, так само, як і корейці, відверто висловили свою рішучість за будь-яку ціну стати ядерною державою.
Та на той випадок, якщо іранці почнуть порушувати умови угоди і ставитиметься питання поновлення санкцій, по-перше, треба буде довести, що цих порушень припустилися (що буде нелегко, бо доведеться провести хитромудрі процедури, на які погодився Керрі), а потім ще й отримати згоду Росії і Китаю на відновлення санкцій. Держав, які відкрито підтримують усі "вибрики" Ірану.
Втім, в арабів є прислів'я: не чекай спокою від давнього ворога. Укладена з Іраном угода має усі шанси бути перевіреною в дії. Нині на кін поставлено так багато, що навіть незначне покращення сприйматиметься як перемога дипломатії над грубою силою.