UA / RU
Підтримати ZN.ua

Іракське послання: «повідець» чи нагадування

Підписання довгоочікуваної угоди про виведення американських військ з Іраку до 31 грудня 2011 року знаменує новий етап іраксько-американських відносин...

Автор: Віктор Каспрук

Підписання довгоочікуваної угоди про виведення американських військ з Іраку до 31 грудня 2011 року знаменує новий етап іраксько-американських відносин. Через вісім років після вторгнення з метою скинути диктаторський режим Саддама Хусейна в іракців з’явиться шанс перебрати керівництво країною до своїх рук. Крім того, такий крок американців — певний імпульс до пошуку шляхів примирення з Іраном, оскільки іранські лідери будуть зацікавленні у зміцненні іракського шиїтського уряду в Багдаді і стануть менше побоюватися, що іракська територія може перетворитися на плацдарм для вторгнення до Ірану.

З іншого боку, укладення цього пакту безпеки в поєднанні з обранням президентом Сполучених Штатів Барака Обами відкриває можливості до прямих, хоча й жорстких переговорів США з Багдадом щодо ядерних амбіцій Ірану та підтримки ним Хезболли і ХАМАСу. Про гіпотетичну готовність Ірану піти на певні поступки Америці свідчить той факт, що президент Ірану Махмуд Ахмадінеджад був єдиним лідером із «осі зла», який привітав Обаму з його перемогою 4 листопада. Ця угода може бути витлумачена і як оливкова гілка Тегерана. Що, своєю чергою, відкриває Америці можливість відновити власну репутацію серед мусульман, зіпсовану війнами в Іраку й Афганістані. Відносини з Іраном мають важливе значення, оскільки Іран — ідеологічний і політичний двигун для мусульман-шиїтів усього світу.

Крім того, реалізація угоди — важливий елемент для вирішення одного з найгостріших моментів напруження між світовою культурою Заходу і Сходом. І, хоча проблеми й напруженість всередині іракського парламенту, як і раніше, сильні, укладення цієї угоди можна вважати великим успіхом для уряду, очолюваного Нурі аль-Малікі.

Втім, хоч би яким привабливим здавалося збоку виведення військ, як сказав голова Об’єднаного комітету начальників штабів США адмірал Майкл Маллен, для спокійного й поетапного виведення близько 150 тисяч військовиків та техніки з Іраку, з дотриманням умов безпеки на місцях, знадобиться від двох до трьох років. Оскільки існують певні матеріально-технічні перешкоди для виведення американських військ впродовж фіксованого графіка. Майкл Маллен вважає, що, маючи в Іраку дуже багато обладнання і 150 тисяч військовиків, потрібно дотримуватися умов безпеки. Адже американські війська можуть залишити іракські у тому разі, якщо іракські збройні сили візьмуть на себе відповідальність за гарантування безпеки в різних провінціях.

Очевидно, що до думки авторитетного військового США мали б дослухатися, адже ейфорія від можливих політичних дивідендів від виведення не мусить заступати підводних рифів, здатних посадити на мілину корабель найкращих мирних намірів. Якщо у 2003 році президент Джордж Буш ухвалив поспішне й не до кінця продумане рішення, послуговуючись в основному своїми емоціями та ставленням до Саддама Хусейна, то не можна допустити, щоб у 2009 році президент Барак Обама також дозволив собі діяти емоційно і кон’юнктурно. У такому разі питання слід ставити так: незважаючи на політичну кон’юнктуру, терміни виведення американських військ у майбутньому можуть бути переглянуті залежно від умов безпеки. Адже поспішне виведення може зіштовхнути Ірак у болото, як це було з Афганістаном, і тоді доведеться повертати військові підрозділи до Іраку.

Проте, хоч би там як, підписання угоди — промінь надії в майбутньому Іраку. Позаяк, щоб зрушити ситуацію у позитивному напрямку, всім сторонам, задіяним у цьому конфлікті, доведеться піти на компроміс. Це дозволить країні перейти до таких питань державного будівництва, як регіональні вибори, що мають залучити в політичний процес більше сунітів, і укласти договір про розподіл доходів від нафти між релігійними угрупованнями та регіонами. Виведення військових сил з Іраку, своєю чергою, дозволить Сполученим Штатам відновити свій авторитет за кордоном і розпочати заліковувати рани, завдані цією війною, у себе вдома.

Проте залишаються такі критичні для майбутнього Іраку питання, як закон про енергетику, розподіл від прибутків нафти і адміністративна приналежність провінційного міста Кіркук. Звісно, добре, що новий президент США планує зосередити всю свою увагу в регіоні на Афганістані, проте незавершена операція американців у Іраку здатна обернутися для них у майбутньому новими проблемами. Стратегічні питання не можна вирішити, заплющивши на них очі.

Тим часом угода, укладена між урядами Сполучених Штатів і Іраку, про виведення військ до 31 грудня 2011 року, має набагато цікавішу структуру і фундаментальніші наслідки, ніж може здатися на перший погляд. А той факт, що угода, укладена попереднім керівництвом США, діятиме протягом каденції президента Барака Обами, свідчить уже про те, що наступному президентові задано дуже чіткі рамки його можливих дій. Як ми пам’ятаємо, Обама обіцяв вивести війська з Іраку протягом 16 місяців, а тепер видно, що виведення триватиме, якщо рахувати від сьогоднішнього дня, 37 місяців. А це свідчить про те, що бюрократія (особливо — військова бюрократія) Сполучених Штатів не просто задає наступному президентові чіткі рамки обмежень, а натягує «повідець» президента, щоб він відчув його довжину.

Популістські заяви Барака Обами, можливо, дуже корисні для досягнення політичних успіхів усередині США й у світі, але слід рахуватися з реаліями та — особливо — з наслідками, до яких вони можуть привести. Обамі вже сьогодні нагадують, що технічних можливостей для безпечного виведення військ протягом терміну меншого, ніж три роки, фактично немає, а також про те, що війська мусять завершити поставлені перед ними завдання. І це все жодним чином не стосується емоцій та бажань наступного президента, за всієї поваги до нього.

Безперечно, це — надзвичайно важливий момент, адже великі надії, які покладають на Обаму (особливо в країнах третього світу — від світу ісламу й Африки до держав Латинської Америки), через рік-два обернуться таким неприємним для Барака Обами розчаруванням. Оскільки за жодних обставин він не зміг би задовольнити сподівань тих, хто сьогодні у світі на нього ставить. І це, мабуть, найбільший виклик із тих, на які змушені будуть відповісти президент Обама та його адміністрація протягом цього часу. І від цього, мабуть, залежить і перший термін його президентства, та, ймовірно, і другий термін, якщо такий буде.

Очевидно, це закономірний результат того, що Барак Обама є президентом усіх американців, як він проголошував раніше. Тобто не тільки тих, котрі прагнуть від нього популістських кроків, а й тих, хто вимагає виваженої і реальної політики. Політики конструктивної і в межах технологічних можливостей, які закладено в сьогоднішній і навіть у майбутній модернізованій системі управління США. На мій погляд, тут дуже важливе питання — чи не повториться, певною мірою, ефект, який ми недавно побачили в Ізраїлі. Коли на майбутній уряд Ціпі Лівні покладали величезні сподівання і вона сама, і її оточення — а новий перспективний лідер «спікся» дуже й дуже скоро.

Хоча, сподіватимемося, з Бараком Обамою такого не станеться, але сигнали, котрі йому надходять із боку реальних сил Сполучених Штатів, — важливі. І якщо він до них дослухатиметься (а, як свідчить досвід останніх тижнів, він таки дослухається), успіх його правління залежатиме більшою мірою від цього, ніж від чогось іншого.

Якщо проводити паралелі з діяльністю інших політиків, то тут можна згадати і Михайла Горбачова, який також хотів здійснити великі реформи, бути хорошим для багатьох, але без реалістичних планів і можливостей він, великою мірою, завів у глухий кут не лише свою програму та своїх однодумців, а й країну в цілому. Відповідно, більш прагматичні й реалістичні еліти США не хочуть такого результату і вже тепер починають не лише нагадувати, а, фактично, допомагати президентові не завести ані себе, ані країну у глухий кут.