Американська окупація Іраку започаткувала новий етап розвитку міжнародних відносин, який характеризується посиленням однополярного світового порядку під верховенством США. Уперше в новітній історії Сполучені Штати кинули виклик світовій спільноті, включно навіть зі своїми найближчими союзниками по НАТО, і вдалися до одноосібних дій із метою зміни правлячого режиму в суверенній країні. Окупацією Іраку Вашингтон хотів показати, хто у світі господар. На наш погляд, це була основна мета іракської кампанії США, порівняно з якою всі інші — встановлення стратегічного контролю над близькосхідним регіоном, усунення режиму С.Хусейна, запровадження на Близькому Сході демократії в американському розумінні — видаються другорядними. Що стосується боротьби з міжнародним тероризмом і загрози застосування саддамівським Іраком зброї масового ураження — то це виглядає більше як привід і засіб реалізації основної мети: досягнення панівного становища США як на Близькому Сході, так і в усьому світі. Тема нафти посідає важливе місце у контексті війни в Іраку. Однак іракська нафта — це супутня мета, хоча й дуже важлива для США у перспективному вимірі.
З окупацією Іраку закінчився період, який розпочався після розвалу Радянського Союзу і соціалістичного табору. На жаль, цей період не став початком епохи порозуміння та злагоди у світі, на що можна було сподіватися після припинення «холодної війни». Протистояння капіталістичного й комуністичного таборів закінчилось, але світ не став безпечнішим та стабільнішим, оскільки, як і раніше, примат сили превалює над розумом і доброю волею. Боротьба за перерозподіл природних ресурсів та сфер впливу у світі триває й набирає нових форм.
Для демонстрації сили Ірак був обраний американською адміністрацією дуже вдало. Схоже, починаючи з 1991 року, США утримували Ірак у лещатах міжнародних санкцій саме для цієї ролі. Одіозність режиму С.Хусейна, його деспотичний характер, безглузді військові авантюри проти Ірану й Кувейту значною мірою послабили арабський і міжнародний опір американським планам щодо Іраку.
Як усе починалося...
Рішення про усунення режиму С.Хусейна було прийняте адміністрацією Дж. Буша-молодшого практично в перші дні її появи у Білому домі. Терористичні акції 11 вересня 2001 року в США сприяли посиленню впливу радикального крила консерваторів і неоконсерваторів («яструбів») на формування нової концепції американської зовнішньої політики, яка базується на тому постулаті, що потуги США досить для зміни, навіть без допомоги союзників, міжнародної ситуації у будь-якому регіоні світу задля гарантування безпеки США і захисту американських інтересів. Ірак став лабораторією практичного застосування так званої «доктрини Буша», яка замінює низку доктрин часів «холодної війни», об’єднаних «стратегією стримування». «Радянська загроза» в «доктрині Буша» заміняється «терористичною загрозою», однак рецепт її усунення залишається тим самим, що й раніше, — зміна внутрішнього устрою країн — джерел загрози. Превентивні війни в «доктрині Буша» розглядаються як цілком легітимні запобіжні удари.
Практично за рік до початку бойових дій в Іраку США почали проводити психологічну війну проти режиму С.Хусейна. Завдяки зусиллям США блокада Іраку посилювалась. У травні 2002 року США проводять через РБ ООН резолюцію 1409 про так звані «розумні санкції», які передбачали посилення заборони на поставки в Ірак товарів подвійного використання. Виступ президента США перед ГА ООН у вересні 2002 року не залишав сумнівів у рішучості американської адміністрації повалити режим С.Хусейна, навіть ціною розколу в ООН і НАТО.
Після того, як у серпні 2002 року Багдад беззастережно погодився на повернення до Іраку міжнародних інспекторів для пошуку зброї масового ураження, США зайняли позицію, яка призвела до зволікання поновлення їхньої діяльності в Іраку. США наполягали на ухваленні нової резолюції СБ ООН, яка б включала положення про автоматичне застосування збройної сили, якщо Багдад чинитиме перешкоди в роботі міжнародних інспекторів. Однак завдяки зусиллям постійних членів РБ ООН — Франції, Китаю та Росії — це положення було виключене з американського проекту резолюції РБ ООН 1441, ухваленої 8 листопада 2002 р. Проте деякі експерти, у тому числі радник британського уряду П.Голдсміт, вважають, що ця резолюція все-таки передбачає застосування збройної сили, оскільки в ній перелічуються попередні резолюції РБ ООН щодо Іраку, в яких ідеться про застосування сили проти режиму С.Хусейна.
Відразу після того, як наприкінці листопада 2002 року міжнародні експерти розпочали інспекцію в Іраку, США стали піддавати сумніву доцільність їхньої діяльності і зрештою змусили їх залишити Ірак перед початком бойових операцій у цій країні. 17 березня 2003 року голова комісії ООН із озброєнь Ханс Блікс мав зробити доповідь про відсутність зброї масового ураження в Іраку, однак це не входило в плани Вашингтона, який через три дні розпочав окупацію Іраку під приводом ліквідації цієї зброї, що її не знайдено й досі. Недавно в інтерв’ю лондонській газеті «Індепендент» Х.Блікс заявив: «Війна США і Великої Британії проти Іраку була незаконною».
Проти американських планів щодо Іраку тією чи іншою мірою виступили Росія, Китай, Франція, Німеччина, Іран, Туреччина, арабські та ісламські країни, які закликали дотримуватися міжнародного права, надавати перевагу мирним, дипломатичним способам врегулювання конфлікту. В найбільших столицях світу, включно з Вашингтоном, проходили багатотисячні демонстрації протесту проти війни в Іраку, яких не було з часів в’єтнамської війни. Міжнародну спільноту хвилювала не так доля іракського режиму, як перспектива необмеженої гегемонії США і дестабілізації усталеного світового порядку. Однак, з огляду на цілу низку причин, серед яких економічні посідають особливе місце, країнам Західної Європи, передусім Франції й Німеччині, а також Росії та Китаю не вдалося зайняти одностайну і послідовну позицію з метою заблокування американських планів щодо Іраку. Жодна з цих країн не могла собі дозволити зіпсувати відносини зі США заради саддамівського Іраку. Лідери «старої Європи» розуміли, що відкритий розкол в ООН і НАТО міг би мати набагато негативніші наслідки для світової стабільності, ніж окупація Іраку.
Досить сумнівно, що заява глави новообраного іспанського уряду Хосе Сапатеро про виведення іспанського контингенту з Іраку може посилити сьогодні європейську опозицію політиці США в Іраку. Швидше, нова позиція Мадрида спонукає Вашингтон передати управління військами коаліції Об’єднаним націям. Очевидно, передбачаючи таку перспективу, генсек ООН К.Аннан звернувся до Х.Сапатеро з проханням утриматися від виведення іспанського контингенту з Іраку.
Певне розчарування результатами перебування Польщі в рядах коаліції висловив навіть президент А.Квасьнєвський, зазначивши недавно, що його країна була неправильно поінформована в питанні про зброю масового ураження в Іраку. Як відомо, попри те, що під командуванням Польщі перебуває 9 тисяч військовослужбовців коаліції на півдні Іраку, з яких 2,5 тисячі — поляки, сподівання Варшави отримати широкий доступ до участі в реалізації проектів відбудови Іраку не виправдалися. Водночас Квасьнєвський вважає, що наразі недоцільно виводити польські війська з Іраку.
Позиція іспанських соціалістів активізувала також пацифістські заяви українських соціалістів та комуністів. Однак, на наш погляд, виведення нині українських миротворців з Іраку негативно позначиться на інтересах України не лише в цій країні, а й на Близькому Сході.
Окупація
Не вдаючись до деталей перебігу військових операцій в Іраку з 20 березня по 9 квітня 2003 року, слід зазначити, що їх результат неважко було передбачити з самого початку, з огляду на фантастичну технологічну перевагу союзників над іракськими військами. Американським і британським військам з їхньою найсучаснішої військовою технікою протистояла деморалізована іракська армія із застарілим озброєнням, у якої не було жодних шансів захистити зубожілу за тринадцять років економічної блокади і політичної ізоляції країну з агонізуючим диктаторським режимом. Зважаючи на величезну диспропорцію іракських військ і військ коаліції, говорити про якусь «перемогу» просто абсурдно.
Проте в перші два тижні військових операцій складалося враження, що війна в Іраку буде затяжною і триватиме принаймні кілька місяців. У цей період саддамівська пропаганда, головним героєм якої став міністр інформації М. ас-Саххаф, спромоглася привернути на свій бік симпатії частини світової спільноти, особливо арабських і мусульманських країн. Тисячі арабських добровольців кинулися в Ірак захищати «братній іракський народ від новітніх хрестоносців». Антиамериканські настрої в арабському світі, і не лише в ньому, сягнули свого апогею. Однак раптова капітуляція режиму С.Хусейна викликала шок серед «арабської вулиці», глибоке розчарування й усвідомлення свого безсилля. Для пересічних арабів американська окупація Іраку стала ще одним із багатьох принижень із 1948 року, ще одним тріумфом Заходу, «перемогою сіонізму і його породження — Ізраїлю». Крах режиму С.Хусейна найбільш трагічно сприйняли палестинці, оскільки Ірак був їхньою опорою у боротьбі за свої права. Через війну в Іраку побільшало арабів, які, перебуваючи у стані відчаю, вдаватимуться до екстремізму й тероризму. Президент Єгипту Х.Мубарак зазначав, що американська окупація Іраку призведе до появи сотень нових «бін ладенів». Схоже, цей прогноз здійснюється.
Дехто може не погодитися щодо правомірності вживання терміна «американська окупація», аргументуючи це тим, що на сьогодні в Іраку перебувають військові контингенти 34 країн і їх кількість постійно зростає. Однак не забуватимемо — окупували Ірак усе-таки американці разом із британцями, а переважна більшість країн, у тому числі й Україна, приєдналася до коаліції вже після активних бойових дій, і не з метою посилення окупаційного режиму, а з метою його припинення, допомоги у стабілізації ситуації і створенні умов для відновлення суверенітету Іраку. Кілька держав, які, за винятком Великої Британії, надали суто символічну військову допомогу Сполученим Штатам в окупації Іраку, важко назвати коаліцією. На відміну від «окупаційної» коаліції, «стабілізаційна» коаліція є легітимною, оскільки її підтримала ООН, зокрема ухваленням резолюції РБ ООН 1511 від 17 жовтня 2003 р., що передбачає створення багатонаціональних миротворчих сил, основою яких, очевидно, і стануть згодом війська нинішньої коаліції. Неважко уявити, в якому стані опинилася б американсько-британська коаліція, якби на допомогу Іраку не прийшло ще 30 держав.
Деякі аналітики допускають у принципі можливість усунення диктаторських режимів у світі збройним шляхом ззовні, вважаючи це за благо для пригноблених народів. Однак така «теорія» неминуче створює низку проблем у сфері міжнародного права: критерії визначення «диктаторських режимів», делегування демократичним режимам «права наводити порядок у світі» тощо. До того ж свобода не може бути подарована, вона може бути лише здобута тими, хто її заслуговує.
Останнім часом посилилися спроби США перекласти частину тягаря підтримання безпеки в Іраку на інші країни. Сполучені Штати намагаються залучити НАТО і Європейський Союз до стабілізаційних процесів в Іраку. Водночас у Вашингтоні розглядаються плани зменшення американського контингенту в Іраку зі 120 до 105 тисяч солдатів, при цьому планується виведення американських військ за межі великих міст і їх зосередження у віддалених від населених пунктів гарнізонах. Головна мета цих планів — звести до мінімуму втрати серед американських солдатів від терористичних акцій.
Війна після війни
Стабілізувати ситуацію в Іраку виявилося набагато складніше, ніж його окупувати. Американці зіштовхнулися в Іраку з тим, чого вони найбільше боялися, — так званою асиметричною, або партизанською, війною. В результаті цієї війни в Іраку загинуло більше американських солдатів, ніж під час активних бойових дій. На час написання статті в Іраку загинуло близько 550 американських солдатів і близько 3 тис. поранено.
Значною мірою від того, який характер матиме рух опору, буде залежати розвиток ситуації в Іраку і навколо нього найближчим часом. До руху опору в Іраку входять різноманітні політичні сили: баасисти (колишні члени правлячої партії Баас), представники клану С.Хусейна, місцеві мусульманські угруповання, залишки іракської армії і сил безпеки, арабські добровольці та бойовики «Аль-Каїди». З огляду на таку строкатість руху опору, наявність одного керівного центру для координації дій зазначених угруповань видається малоймовірною. Загальна чисельність партизанів та бойовиків американським командуванням оцінюється в 3—5 тис. чоловік, більшість яких — іракці. Кількість іноземців не перевищує 200—300 чоловік, в основному це араби.
Назвати всі ці угруповання прихильниками режиму С.Хусейна неможливо, оскільки в їх середовищі є сили, особливо шиїти і радикальні суніти, які свого часу перебували в опозиції до С.Хусейна. Арешт С.Хусейна не знизив активності партизанів та терористів. Більше того, після звільнення від тіні колишнього диктатора іракський рух опору окупаційним властям навіть посилився. Це свідчить про те, що іракський опір є не так просаддамівським, як антиокупаційним. Називати всіх представників руху опору просто терористами, як це роблять американці, було б певним спрощенням ситуації. Завжди в усьому світі будь-яка чужоземна окупація викликала природний і справедливий рух опору. І не слід виключати, що в лави іракського руху опору можуть вливатися люди з патріотичних міркувань. Кожен розуміє патріотизм по-своєму, але всіх патріотів поєднує одна спільна риса — вони хочуть бачити свою країну вільною від іноземного панування.
Серйозний чинник, що дестабілізує ситуацію в Іраку, — активність іноземних бойовиків, насамперед смертників (шахідів). Саме іноземні шахіди завдали найбільших втрат особовому складу окупаційних військ та місцевій поліції. За деякими даними, на початок американської окупації в Іраку налічувалося близько 6 тисяч арабських добровольців, в основному палестинців, сирійців, ліванців та йорданців. Однак після падіння Багдаду більшість добровольців опинилася в американському полоні. Багато їх було вивезено американцями у їхні країни. Очевидно згодом, коли кордони Іраку охоронятимуться краще, ніж сьогодні, кількість іноземних бойовиків значно зменшиться.
Попри те що більшість іракців сприймають американо-британські війська як окупаційні, це не означає, що рух опору, жертвами якого стають переважно іракські громадяни, викликає симпатії іракського населення. Іракці стомилися від тривалих воєн, саддамівського деспотизму і багаторічної міжнародної блокади, і, як усі люди, прагнуть нормального життя. У цьому сенсі збройний рух опору в Іраку, який справді більше нагадує хаотичну терористичну діяльність, не може розраховувати на широку підтримку з боку іракського населення і тому він не має майбутнього. Очевидно, з часом боротьба за суверенітет Іраку більше переходитиме в політичну площину.
Політичний процес
Основні проблеми внутрішньополітичної ситуації в Іраку — перехід влади від Тимчасової коаліційної адміністрації до легітимного й визнаного усіма основними політичними силами іракського уряду, підтримання міжетнічної злагоди, створення прийнятної моделі державного устрою і збереження цілісності Іраку.
Слід зазначити, що в процесі внутрішньополітичного врегулювання в Іраку роль ООН постійно зростає. Якщо до початку окупації Іраку адміністрація Дж.Буша намагалася применшити роль ООН у врегулюванні іракської кризи, продемонструвати її «неспроможність і неефективність», то в період стабілізації в Іраку Вашингтон змінив свою тактику й почав усіляко заохочувати ООН брати якомога більшу участь у процесі відбудови Іраку.
Група експертів ООН під керівництвом спеціального радника Лахдара Брахімі після вивчення ситуації в Іраку у лютому ц.р., дійшла висновку, що вибори в іракський парламент не можуть привести до процесу передачі влади від коаліційної адміністрації іракському уряду до 30 червня ц.р. Експерти ООН відокремлюють парламентські вибори в Іраку від процесу передачі влади іракцям. При цьому експерти ООН рекомендують провести загальні вибори, а не вибори комісій у мухафазах (губерніях), як пропонують коаліційна адміністрація і тимчасовий іракський уряд. Лідер шиїтів аятолла Алі ас-Систані назвав ці висновки експертів ООН «великою перемогою». Водночас між лідерами основних політичних сил в Іраку поки що немає згоди стосовно того, якому саме іракському уряду мають бути передані владні функції від коаліційної адміністрації, оскільки будь який іракський уряд, сформований до проведення парламентських виборів, практично не матиме необхідної легітимності. На думку Л.Брахімі, якщо лідери іракських політичних сил не знайдуть шляху до компромісу, в країні може вибухнути громадянська війна.
Після терористичних акцій на початку березня в Кербелі та Багдаді, в результаті яких загинули сотні іракських шиїтів, група експертів ООН повернулася до Нью-Йорку. Однак, як заявив 19 березня Генсек ООН К.Аннан у відповідь на звернення Правлячої ради Іраку і Тимчасової коаліційної адміністрації, незабаром група експертів ООН знову повернеться до Іраку, щоб допомогти у формуванні нового іракського уряду до 30 червня ц.р.
Підписання 8 березня ц.р. «Закону про управління державою на перехідний період», або тимчасової конституції Іраку, стало значним кроком на шляху консолідації основних політичних і етноконфесійних сил Іраку — арабів, курдів та туркменів. Згідно з цим документом, Ірак має бути демократичною республікою на засадах федералізму. Узгоджена дата загальних виборів до парламенту — до 31 січня 2005 р. Конституція передбачає формування «федерального уряду» Іраку на перехідний період. Представники курдів домоглися включення положення, яке передбачає затвердження або не затвердження статей майбутньої постійної конституції двома третинами виборців у трьох мухафазах, що на практиці означатиме надання курдам права вето при ухваленні майбутньої постійної конституції. Це положення викликає найбільші заперечення з боку шиїтів, яких серед іракського населення близько 70 відсотків. Іслам проголошується державною релігією країни, а також джерелом формування її законодавчих норм. Пропозицію шиїтських лідерів щодо створення Ісламської Республіки в Іраку на кшталт сусіднього Ірану не підтримали інші представники тимчасового уряду Іраку.
Вже через кілька днів після підписання тимчасової конституції проти неї виступило вище шиїтське духовенство і політичні лідери іракських туркменів. Головний лідер іракських шиїтів аятолла Алі ас-Сістані гостро критикував підписання тимчасової конституції. Протягом березня в Багдаді, Неджефі і Карбелі відбувалися багатотисячні шиїтські демонстрації протесту проти тимчасової конституції.
Лідери провідних курдських партій відкрито вимагають розширити нинішні кордони створеного ще за часів С.Хусейна Курдського автономного району. При цьому особливий акцент робиться на необхідності включення до його складу багатого нафтою міста Кіркук, що його планують зробити столицею автономії. Курди наполягають на створенні самостійної ради міністрів, курдських збройних формувань, наданні їм повного контролю над видобутком нафти на своїй території і права вето на розміщення військ центрального уряду в автономії. Крім того, на цей час зібрано 1,7 млн. підписів населення регіону на користь проведення референдуму про повну незалежність іракського Курдистану. Така перспектива викликає стурбованість у сусідній Туреччині, курдське населення якої також прагне мати незалежне державне утворення. Ситуація в іракському Курдистані викликала заворушення навіть серед сирійських курдів, які досі не виявляли особливої політичної активності.
Національний туркменський фронт Іраку вважає, що тимчасова конституція не враховує інтересів туркменської меншини. Лідери фронту проголосили створення «Іракського Туркменістану» зі столицею в Кіркуку. Одночасна претензія курдів і туркменів на Кіркук не в останню чергу пов’язана з тим, що район Кіркука — найбагатше родовище нафти в Іраку.
Лідери трьохмільйонної туркменської меншини вимагають офіційно визнати туркменів третьою етнічною групою в Іраку після арабів та курдів, а також надати туркменській мові статусу офіційної, поруч з арабською та курдською. Туркмени вимагають виведення всіх курдських озброєних угруповань із «туркменського міста Кіркука».
Поступово посилюється протиборство між сунітами й шиїтами, яке найчастіше виявляється у формі фізичного знищення політичних та релігійних діячів обох громад. Влаштовуються вибухи штаб-квартир політичних партій і організацій, мечетей.
У цілому внутрішньополітична ситуація в Іраку нагадує початок громадянської війни. При цьому головним стримуючим фактором виступає іноземна військова присутність. Сьогодні, коли більшість іракського населення більше боїться громадянської війни, ставлення до іноземної військової присутності стає толерантнішим, ніж ще півроку тому. З цього випливає, що іноземні миротворчі війська перебуватимуть на території Іраку стільки, скільки знадобиться для повної стабілізації і нормалізації ситуації в країні, до того часу, коли іракці будуть у змозі самі підтримувати порядок у своїй країні. Нині іракські сили безпеки налічують близько 200 тисяч поліцейських, однак їхня роль поки що не досить ефективна.
«Реконструкція» Близького Сходу
Напередодні окупації Іраку арабські режими опинилися в надзвичайно скрутному становищі. З одного боку, на них тиснули народні маси, вимагаючи підтримки «братнього Іраку», з іншого — США, вимагаючи надати території їхніх країн для дислокації американо-британських військ. Сполученим Штатам вдалося посилити ізоляцію Іраку від арабських країн. Така діяльність особливо активізувалася після спроби примирення іракського режиму з арабськими країнами в рамках роботи Бейрутського саміту Ліги арабських держав (ЛАД) у березні 2002 року.
ЛАД виявила свою повну неспроможність вплинути на розвиток подій і вкотре продемонструвала відсутність єдності серед арабських країн. Араби не наважилися на прийняття жодної антиамериканської резолюції, хоча звучали окремі заклики застосувати до США нафтове ембарго і торговий бойкот, як це було 1973 року. Можна сказати, що араби практично «здали» С.Хусейна. Доволі саркастично й самокритично про позицію арабських режимів щодо війни в Іраку висловився спікер ліванського парламенту Набіг Беррі: «Араби — як стадо баранів. Коли американський м’ясник забирає одного з них, щоб забити, решта продовжує спокійно жувати, не здогадуючись, що завтра настане черга іншого барана...».
Поваливши режим Саддама Хусейна в Іраку, Білий дім прагне реалізувати масштабніший план, а саме — «утихомирити» Близький Схід шляхом встановлення там проамериканської демократії. Ірак — лише перший крок на цьому шляху. У своєму зверненні до нації 22 березня Дж. Буш, зокрема, сказав, що, «спостерігаючи процеси в Іраку, народи Близького Сходу матимуть наочне уявлення про те, яким (привабливим) може бути життя у вільній країні».
Автори програми «реконструкції» Близького Сходу виходять із того, що американська демократія — універсальна, забезпечує модернізацію, процвітання, справедливість і діалог культур. Однак більшість спостерігачів сходяться на іншому. На їхню думку, спроби США нав’язати свої принципи близькосхідному регіонові призведуть до наслідків, протилежних бажаним, тобто до посилення в ньому нестабільності, фундаменталізму й тероризму.
Протягом останніх тижнів Вашингтон значно активізував роз’яснювальну кампанію щодо проекту «реконструкції» Близького Сходу. Так, на початку березня ц.р. помічник держсекретаря США М. Гроссман відвідав провідні арабські країни й Туреччину, а також зустрівся в Брюсселі з міністрами закордонних справ Євросоюзу з метою просування ідеї створення «Великого Близького Сходу». Американський проект демократизації Близького Сходу, зокрема, декларує необхідність проведення демократичних реформ, економічної лібералізації «задля боротьби з бідністю й відсталістю, які породжують тероризм». Президент США Дж. Буш має намір запропонувати питання «реконструкції» Близького Сходу до порядку денного наступної зустрічі «великої вісімки» у червні ц.р. в Сі Айленді у штаті Джорджія в США.
Відповідно до програми «реконструкції» Близького Сходу, має бути створена така спільнота, яка б повністю відповідала інтересам США та Ізраїлю в регіоні. Основний задум цієї програми сформульовано так: «розв’язання палестинської проблеми через Багдад». Перша фаза «реконструкції» Близького Сходу полягає у створенні в Багдаді режимної демократії. Після цього, або паралельно з цим, адміністрація Дж. Буша має намір «узятися» за інші арабські країни. На думку американських стратегів, перебування нафтових ресурсів у руках монархій арабських країн Перської затоки — причина основних проблем в арабському світі, зокрема, поширення тероризму. Щоб примусити Ер-Ріяд приборкати антиамериканські й антиізраїльські угруповання, Вашингтон планує нарощувати використання іракської нафти за рахунок зменшення залежності від саудівської, що дозволить посилити тиск на саудитів.
На другому етапі реалізації програми передбачається посилення тиску на Іран і Сирію, аби примусити їх перестати надавати допомогу різним палестинським угрупованням. Якщо тиску буде недостатньо, то не виключається можливість усунення правлячих режимів у Дамаску й Тегерані за іракським або іншим сценарієм. Американські стратеги прогнозують, що після послаблення підтримки з боку Сирії та Ірану радикальні палестинські угруповання «Хамас», «Ісламський джихад», «Хизболла» та інші втратять можливість вести ефективну й серйозну боротьбу проти Ізраїлю. Вони також сподіваються, що послаблення діяльності екстремістських палестинських угруповань приведе до припинення «інтифади», що, як очікується, має примусити палестинське керівництво піти на компроміс з Ізраїлем.
Схоже, ця програма дає помітні збої вже на першому етапі її реалізації — створенні в Іраку проамериканського режиму. Слабким місцем комплексної програми США із «реконструкції» близькосхідного регіону є те, що її не підтримують ні уряди, ні народи арабських країн, а також Ірану і навіть Туреччини. Єдина країна, котра не лише підтримує цю програму, а й постійно «підштовхує» США до її реалізації, — це Ізраїль, який вважає себе «острівцем прозахідної демократії серед автократичного арабського моря».
З огляду на особливості політики, економіки і стилю життя на Близькому Сході, малоймовірно, що американська модель демократії може там мати майбутнє. Більшість арабських лідерів досить скептично сприймають життєздатність американської моделі демократії на арабських теренах. На їхню думку, процес демократизації і перебудови в арабських суспільствах назрів, однак він має реалізуватися зусиллями самих цих суспільств, а не нав’язуватися Сполученими Штатами у вигляді готових кліше та стандартів, без урахування особливостей як усього Близького Сходу, так і кожної країни зокрема. На противагу американській ініціативі, Єгипет, Саудівська Аравія і Сирія висунули свою програму реформування арабських суспільств, яка планується для обговорення під час саміту ЛАД у Тунісі наприкінці березня ц.р. На цьому саміті також передбачається обговорити концепцію реформування ЛАД.
Що далі?
Якщо мати на увазі те велике значення, яке відігравав і відіграє Близький Схід для США після Другої світової війни, то стане ясно, що ніхто і ніщо не змогло б стати на заваді американським планам щодо Іраку. Як підрахував американський економіст Томас Стоффер, за період з 1945 р. по 2002 р. США витратили до 2,9 трлн. доларів (за цінами 2002 року) на підтримання стабільності на Близькому Сході, точніше — своїх креатур і союзників. Наприклад, за цей період Ізраїль отримав 247 млрд. дол., Єгипет — 139 млрд. дол., Туреччина — 159 млрд. дол.
Чи розвивалися б події навколо Іраку за нинішнім сценарієм, якби не було терактів 11 вересня? На наш погляд, якби не було 11 вересня, то було б щось інше. Характер поведінки США на міжнародній арені визначається передусім внутрішньою логікою розвитку новітньої американської імперії. Події 11 вересня стали лише каталізатором цього процесу.
Очевидно, будь-який президент США на місці Дж. Буша скористався б можливістю посилити вплив своєї країни на Близькому Сході шляхом встановлення контролю над Іраком. Відмінності могли б бути лише у формах реалізації цієї мети — в більшій чи меншій мірі узгодження цього питання з союзниками США і дотримання легітимності у рамках ООН.
З нагоди річниці окупації Іраку президент США Дж. Буш і провідні члени його адміністрації виступили з численними заявами та промовами, в яких стверджували, що в результаті здійсненої рік тому операції «Свобода Іраку» іракський народ було звільнено від тиранії, і він став на шлях вільного демократичного розвитку. Багато в ці дні говорилось про відбудову Іраку, забезпечення прав людини в цій країні, перспективи економічного розвитку і соціального прогресу. Однак реальна ситуація у країні все ще залишається невпевненою й невизначеною, і важко сказати наразі, як вона розвиватиметься далі й до чого може призвести.
Що стосується перспектив розвитку ситуації в Іраку, то все залежатиме від того, чи вдасться коаліції спільно з іракцями придушити рух опору й терористичну діяльність в Іраку і гарантувати безпеку та стабільність у цій країні. Вочевидь, ставка лише на застосування сили тут не допоможе. Головне — скерувати політичний процес в країні у конструктивне русло, підвищити рівень життя іракців і дати їм можливість самим визначати свою долю. Багато залежатиме від здатності іракських політичних та релігійних лідерів знайти консенсус щодо шляхів і форм відродження суверенної іракської держави, уникнути громадянської війни, зберегти цілісність Іраку.
Якщо ж збройний опір в Іраку триватиме протягом наступних місяців, то це практично унеможливить діяльність іракських тимчасових органів влади, паралізує конституційний і державотворчий процес, призведе до краху близькосхідної політики Дж. Буша і, відповідно, послабить його шанси напередодні президентських виборів.
Не доводиться сумніватися, що навіть після формальної передачі влади новому іракському уряду, США зберігатимуть свій контроль в Іраку як у сфері політики, так і у сфері економіки. Свідчення цього — плани відкриття найбільшого у світі американського посольства в Іраку, яке нараховуватиме близько 3000 співробітників. Не виключено, що Тимчасову коаліційну адміністрацію буде трансформовано в дорадчий апарат при іракському уряді. Тобто буде зроблено все для створення і підтримки в Іраку проамериканського правлячого режиму з метою гарантування американського контролю над енергетичними ресурсами цієї країни й використання Іраку як плацдарму для зміцнення стратегічних позицій США на Близькому Сході. Проблема лише в тому, чи сподобається така перспектива всім іракцям.