Колоритний іранець Махмуд Ахмадінежад знову став президентом країни. За офіційними результатами виборів в Ірані, за нього проголосували 62,6% виборців. Його найближчого суперника, колишнього прем’єр-міністра Ісламської Республіки Мір-Хосейна Мусаві, підтримали 33,7% іранців, які взяли участь у голосуванні. Інші два кандидати, колишній голова парламенту Мехді Кяррубі та екс-командуючий Корпусом варти ісламської революції Мохсен Рубаї, набрали символічні відсотки голосів. Вочевидь, незалежно від суб’єктивних бажань різних сторін і попри масові демонстрації протесту на вулицях Тегерана, у президентському кріслі й надалі сидітиме Ахмадінежад.
Міжнародна спільнота, у принципі, очікувала його переобрання. І заздалегідь змирилася з цим. Звісно, чимало людей висловлюють стурбованість сплесками насильства, обмеженням свободи преси і хочуть якнайшвидшого відновлення стабільності. Але це — реакція на порушення прав людини, на застосування сили проти учасників масових акцій протесту, що призвело до людських жертв. Міжнародних спостерігачів на виборах в Ірані не було, а тому якось аргументовано висловити незгоду з результатами чи дати їм оцінку неможливо.
Тим часом жоден із кандидатів у президенти не ставить питання зміни системи державного ладу Ірану. Вони навіть помислити не можуть про можливу модернізацію або якесь її реформування. Чому? Тому що поділ на консерваторів і реформаторів у цій країні умовний. Усіх кандидатів у президенти відбирає Рада вартових ісламської революції і затверджує особисто духовний лідер Ірану Алі Хаменеї. На цьогорічних виборах заявки на реєстрацію в кандидати подали понад 470 осіб, проте Рада вартових дискваліфікувала всіх, за винятком вище згаданих чотирьох учасників перегонів. Логічно припустити, що система не пропустить того, хто може так чи інакше загрожувати її основним ісламським принципам.
Умовна різниця між кандидатами припускає, що реформаторська лінія Мусаві обмежується внутрішніми питаннями. Не слід плекати ілюзій, буцімто його прихід до влади поклав би край підтримці ліванської «Хезболли», палестинського руху «Хамас», миттю зупинив би реалізацію ядерної програми і нормалізував відносини з Вашингтоном. Тут у них із консерватором Ахмадінежадом схожі погляди, про що неодноразово звучали відповідні заяви. З іншого боку, курс у всіх перелічених зовнішньополітичних питаннях визначає не президент, а верховний лідер. Президент лише реалізовує ці рішення. Власне, тому, наприклад, «Хезболлі» й «Хамасу» було все одно, хто переможе. І вони були готові привітати будь-якого кандидата.
На Близькому Сході, де рука Тегерана відчувається в усіх регіональних проблемах, теж спостерігали за президентськими виборами без особливого ентузіазму: перемогу Ахмадінежада сприйняли як належне. Арабські країни, як жодні інші, знають із власної історії: від того, що реформатори і консерватори поміняються місцями, засади іранської політики в регіоні, спрямованої на його поділ і лідерство Ірану, кардинально не зміняться. А тому переобраному президентові побажали успіхів на шляху до «взаємовигідного» співробітництва.
Аналогічна ситуація і в питанні іранської ядерної програми, яка справедливо хвилює світ найбільше. Переговори з реформатором Мусаві навряд чи стали б легшими. Очевидно, що вони могли б проходити менш конфронтаційно. Однак іранці ще затятіше продовжували б реалізовувати ядерну програму. І якщо тема воєнного сценарію після обрання главою Білого дому Барака Обами видихалася, то тема часу, який експерти відводять на створення ядерної зброї в Ірані, залишається актуальною.
Найсвіжішу дату цього тижня озвучив глава зовнішньої розвідки Ізраїлю «Моссад» Меїр Даган — кінець 2014 року. Час є, але тільки для того, щоб переговори з питань «іранського досьє» набули жорсткішої форми. Зайві сентименти з приводу реформаторської поміркованості могли б тільки завадити. Особливо на цей момент, як і слід було очікувати, відреагував той-таки Ізраїль, адже саме його іранський президент погрожував стерти з близькосхідної карти. Як оцінюють ізраїльські газети перемогу Ахмадінежада, її плюс не в тому, що краще мати справу з ворогом, якого ти знаєш, а в тому, що перемога Мусаві пустила б «реформаторський» пил в очі західному світові й забезпечила б продовження реалізації ядерної програми у сприятливих умовах ослабленого тиску.
Але якщо із зовнішньополітичними аспектами виборів в Ірані особливих питань та ілюзій не виникало, то багатотисячні мітинги протесту проти фальсифікації результатів голосування в центрі Тегерана й інших міст викликали справді широкий світовий резонанс. Такого світ не бачив в Ірані з часів ісламської революції, що потрясла країну 30 років тому. Основних причин нинішніх подій можна назвати дві.
Останнім часом рівень політизації іранського суспільства дуже зріс. Політика наповнила всі сфери життя іранців і стала ледь не основною темою повсякденних розмов. Небувала явка виборців (близько 85%) — яскраве свідчення того. Зазвичай надзвичайна активність населення на виборах чітко демонструє прагнення до змін і невдоволення владою. І тут іранців легко можна зрозуміти.
Махмуд Ахмадінежад 2005 року вів президентську кампанію під гаслом «Боротьба з бідністю та корупцією, справедливий розподіл багатств». Підтримку йому і тоді, і тепер забезпечили передусім сільське населення й міська біднота. Ці верстви іранського суспільства менш активні, на підтримку держави розраховують мало, а тому продовжують просто вірити популістським заявам свого президента. А коли їм ще й безплатно роздати по півмішка картоплі, як зробили передвиборні штаби Ахмадінежада, то можна на певний час навіть забезпечити досить піднесений настрій. А коли ще й пристрахати Америкою і сіонізмом, то потрібний результат майже гарантований.
Зовсім інакші справи з молоддю й інтелігенцією, які підтримали Мусаві. Саме ця частина електорату, як ніхто інший, відчула на собі всі провали політики чинного президента Ірану у сфері економіки. Кому як не студентам доводиться долати катастрофічний — 17% — рівень безробіття. Ну, а офіційна інфляція — 24% — не залишає байдужим нікого.
Названа вище перша хвиля ніколи не переросла б у те, що тепер називають «зеленим цунамі», без відповідного поштовху. Його забезпечив конфлікт еліт: із одного боку — це духовний лідер Алі Хаменеї і Махмуд Ахмадінежад, а з іншого — один із найбагатших людей Ірану, колишній президент Ісламської Республіки Алі Акбар Хашемі Рафсанджані та Мір-Хосейн Мусаві. До цього, звісно, теж не миналося без підкилимних ігор, однак вони ніколи не переростали в такий відвертий вуличний бій.
Відомий як прагматичний політик, Рафсанджані зіштовхнувся з верховним лідером і висуванцем військових та духівництва Ахмадінежадом під час попередніх президентських перегонів. Тоді Хаменеї явно не хотів його приходу до влади. А тому Рафсанджані, програвши людині, котра на початку не входила навіть до п’ятірки фаворитів, звинуватив владу у фальсифікації виборів. Під час нинішньої кампанії Ахмадінежад розходився до такої міри, що звинуватив Рафсанджані в розкраданні коштів із державної скарбниці і керівництві діями Мусаві.
Розгніваний Рафсанджані звернувся до духовного лідера, і той змушений був закликати кандидатів до стриманості. Очевидно, це була межа для колишнього президента. Еталон класичного «іранського лиса», відомий своїм чудовим відчуттям ситуації, колишній президент Ісламської Республіки підтримав табір реформатора Мусаві, і спільно вони вирішили трохи «змінити правила гри». Під час демонстрацій з’ясувалося, що їх підтримує й колишній президент Ірану Мохаммад Хатамі, а також спікер парламенту Алі Ларіджані.
Повторимо, що питання зміни державного ладу в Ірані не стоїть. Не можна забувати й того, що армія і силові структури підтримують чинного президента, а тому шанси на зміни малі. Але цього поки що й не прагнуть ані лідери реформаторів, ані самі учасники демонстрацій.
Автору цих рядків протягом минулого тижня вдалося поспілкуватися з іранцями, які живуть в одній із арабських країн і брали участь у голосуванні, підтримавши різних кандидатів. Ніхто з них, навіть затяті прибічники Мусаві, не мислить зміни державного ладу Ірану. В окремих таке запитання навіть викликає нерозуміння і страх. Вони домовляться, просто потрібен час, каже мені господар іранської крамнички. У нас усі питання вирішуються, а якщо ні — то смерть або в’язниця, додає він.
І так буде доти, доки, як зауважив оглядач арабської газети «Аш-Шарк Аль-Аусат», на центральних майданах Тегерана з’являтимуться плакати не з написами «Де мій голос?», а з гаслами «Нехай впаде диктатура», як було в останні дні перебування при владі іранського шаха. Тоді кінець Ісламської Республіки, напевно, буде неминучим.
Нинішній парад зелених стрічок у столиці Ірану — виключно внутрішній конфлікт інтересів представників політичної еліти, який має всі шанси перерости в повноцінну політичну кризу. А ось термін «революція» для описання подій в Ірані, швидше за все, недоречний. Природно, що останні події дуже розколюють іранців, але без живого щита жодні заяви й вимоги скасувати голосування не мали б ваги. У вівторок духовний лідер провів зустріч із усіма чотирма кандидатами і закликав їх до єдності. Конкретних домовленостей досягнуто не було, а це означає, що реформатори ще не домоглися необхідних поступок. Їх поки що не влаштовує частковий перерахунок голосів, не здатний кардинально вплинути на розклади виборів.
Слід сказати, що у Хаменеї різко обмежена можливість маневру. Адже він уже привітав перемогу Ахмадінежада. Як ця остання правова інстанція, яку представляє духовний лідер, тепер може відмовитися від свого вибору? Ніяк, адже це те ж саме що визнати фальсифікацію голосування. Масове застосування сили проти натовпу тільки погіршить ситуацію. Зробить її більш вибухонебезпечною всередині країни і створить загрозу посилення міжнародної ізоляції. Обмежено силу застосовували і застосовуватимуть під приводом протидії зовнішньому втручанню.
Однак реформаторам також уже складно просто так забрати своїх прибічників із вулиць. Вони не можуть вийти до людей, які підтримали їх, у тому числі й своєю кров’ю, голіруч. Тому основні релігійні та політичні лідери шукатимуть компроміс. Процес уже триває. Наскільки болісним він буде для кожної зі сторін, покаже час.
Можливості для поступок є, як наприклад: отримання певних державних посад або інша форма участі в управлінні країною, привілеї у сфері бізнесу, можливо навіть пом’якшення зовнішньополітичного курсу і наближення його до реформаторського стилю. Але реформатори повинні усвідомлювати, що вони не можуть отримати все. Не настільки широка їхня соціальна база підтримки. Адже якщо згадати результати торішніх березневих парламентських виборів в Ірані, то на них теж переміг пропрезидентський Об’єднаний фронт консерваторів, який здобув 71% мандатів у парламенті.
Як крайній варіант, можливий лише у разі сильного поглиблення кризи і явної загрози самій системі Ісламської Республіки, — духовний лідер може звеліти перерахувати голоси таким чином, щоб в Ахмадінежада і Мусаві виявилося їх менше як 50%. Тоді будуть підстави провести другий тур, за результатами якого все вирішиться. Але цей варіант малоймовірний.
У традиційній п’ятничній промові аятолла Хаменеї окреслив стан речей. Він закликав сторони конфлікту до єдності. Насправді цей заклик означає необхідність переведення боротьби в нормальне русло, тобто під «персидський килим». Після того як це станеться, ми знову побачимо звичний оку Іран.