НАТО має бути корисним, або воно зникне. Сама по собі стаття 5 не підтримає його. Це має бути спільнота інтересів із питань безпеки і спільних цінностей, або це ніщо.
Едгар Баклі, колишній заступник генерального секретаря НАТО
За всіма ознаками, НАТО наблизилося до свого Рубікону — за ним або поступове зів’янення, або ренесанс, після якого може виникнути інша організація. Сьогодні вкрай важко, якщо взагалі можливо, спроектувати стратегічну й оборонну картину на глобальному, загальноєвропейському і регіональному рівнях. Адже складові цієї картини майже непередбачувані, а їхній вплив велетенський.
Афганістан: проблема №1. Можна по-різному оцінювати результати ювілейного саміту НАТО на берегах Рейну. Але президент Обама прибув на зустріч із союзниками з одним основним завданням: представити і пояснити свою нову стратегію в Афганістані і переконати європейців надати більше ресурсів. Відповіддю стали теплі слова й обіцянки. Один європейський дипломат на умовах анонімності відверто сказав: «Ніхто не заявить про цей публічно, але правда в тому, що ми говоримо тільки про нашу стратегію виходу. Це може забрати до двох років, але всі ми хочемо піти». Після цього розпочалась «американізація» місії.
Стратегія базувалася на двох напрямах: об’єднання діючих в Афганістані двох командувань, одне з яких було натовське, під єдиним американським керівництвом, і посилення присутності американських військ, зокрема за рахунок частин, які виходили з Іраку. Але американці також не втомлювалися говорити і про те, що підтримка з боку альянсу життєво потрібна.
Першим, до невдоволення керівництва НАТО, був усунутий головковерх у Європі генерал Креддок. Уперше в історії організації на його місце був призначений адмірал — Джеймс Ставрідіс. У Центральному командуванні в Пентагоні загальне керівництво прийняв на себе генерал Девід Петреус, під керуванням якого США, фактично, виграли війну в Іраку. Ветеран секретних операцій генерал Стенлі МакКрістал удостоївся командувати всіма операціями в Афганістані і зосередився на стратегічних питаннях. Генерал-лейтенант Девід Родрігес був призначений відповідальним за поточні бойові дії. Інший генерал американської армії став курирувати підготовку афганської національної армії. На осінь кількість американських військових має сягнути 68 тисяч. Під кінець року, можливо, чисельність збільшиться до ста тисяч. Такий алгоритм воєнної стратегії «американізації» в Афганістані.
Але як політично по-іншому могли діяти Штати, чудово знаючи про те, що ще 2003 року, на початковому етапі місії НАТО ISAF, європейські союзники зовсім не готувалися до ведення повномасштабних бойових дій? Стратегічні розрахунки були суто політичними, виходили з принципу трансатлантичної солідарності в європейському його розумінні, припускали виключно миротворчі місії у відносно спокійних провінціях Афганістану. Реалії виявилися жорстокими. Непорозуміння між союзниками зростало, і американці дедалі частіше стали називати своїх колег туристами.
Та навіть такий «туризм» обмежувався понад 70 заборонами на законодавчому рівні. Слово caveats — «застереження» — набуло сумної популярності. Серед цих caveats: заборона транспортування військових із однієї країни на літаках іншої країни — члена НАТО, заборона на ведення бойових дій у снігу, заборона на вихід із казарм у нічні години доби.
Із усіх країн — членів альянсу тільки Британія, Канада та Нідерланди робили пропорційно чесний внесок у війну, але помалу і він став зменшуватися. Єдиною країною, яка збільшила свою присутність в Афганістані, стала... Австралія.
Тепер трохи статистики вашингтонського Центру стратегічних і міжнародних відносин. Середньомісячне число серйозних інцидентів зросло з 50 у 2002 році до 80 у 2003-му, 150 у 2005-му, 425 у 2006-му і 566 у 2007-му.
Кількість підривних атак смертників збільшилася з однієї у 2001 році до двох у 2003-му, шести у 2004-му,
21 у 2005-му, 123 у 2006-му і 160 у 2007 р.
Атаки смертників призвели до загибелі 366 чоловік у 2005 році, 695 у 2006-му і 892 у 2007-му. Кількість убитих, поранених і викрадених зросла з 1540 у 2005 році до 3557 у 2006-му і 4672 у 2007 рр. Кількість убитих і поранених військових США в окремі місяці зросла з менш як 20 у 2002—2003 рр.
до понад 30 у 2004-му, 70 у 2005-му і 2006-му та 130 у 2007 р.
Ситуація стала ще більше погіршуватися наприкінці 2008-го — початку 2009 р. Кількість бойових зіткнень протягом перших двох місяців цього року зросла удвічі порівняно з таким же періодом 2008 року. Розмір територій високого ризику в центрі Афганістану, починаючи з 2005-го, щороку постійно збільшувався від 30 до 50%. Загони «Талібану» постійно розширюють свій вплив у регіонах. Сьогодні таліби постійно присутні на 72% території країни, порівняно з 54% торік. Три з чотирьох основних магістралей, які ведуть у Кабул, перебувають у зоні дій «Талібану». Висновок Центру стратегічних і міжнародних відносин такий: «Політична, воєнна й економічна стратегії «Талібану» нині набагато успішніші, аніж дії Заходу в Афганістані».
Після навіть поверхового перегляду цих даних стають зрозумілими дії американських політиків і військових, котрі кардинально змінюють стратегію і чудово розуміють, що ця війна може протривати навіть більше, аніж війна у В’єтнамі. Але керівництво у Вашингтоні чудово усвідомлює, що без бодай вибіркової підтримки союзників по НАТО виграти цю війну буде неймовірно важко, якщо взагалі можливо.
«The NATO First Act» (закон «НАТО передусім»). 10 червня 2009 року конгресмени республіканець Майкл Тернер і демократ Джим Маршалл зареєстрували біпартійний законопроект H.R.2797 під назвою The NATO First Act, який відображає єдність трансатлантичної безпеки і підкреслює ключову роль Північноатлантичного альянсу у відносинах США—Європа. Саме США—Європа, а не США—ЄС. Концепція NATO First кардинально різниться від концепції Europe first, ще 2001 року спроектованої нинішнім послом США в альянсі Айво Даалдером, співавтором знаменитої статті «Глобальне НАТО», опублікованої в жовтні 2006-го
в Foreign Affairs.
Найбільш значимими у законопроекті є два розділи. Положення розділу 3 «Повноваження розвивати національні збройні сили союзників по НАТО і партнерів» передбачають проведення або підтримку програм розвитку можливостей національних військових сил країн — членів альянсу і країн — учасниць програми «Партнерство заради миру». Програми розвитку засобів, поставок і підготовки будуть спроектовані таким чином, щоб відображати стан безпеки в Європі при цьому, включаючи США до участі у спільних діях.
Положення розділу 5 законопроекту «Розширення зобов’язань стримування для Європи» передбачають обмеження скорочення ядерних сил, що базуються в Європі. При цьому будь-які дії, здатні потягти такі скорочення, можуть бути здійснені виключно в рамках цілого набору дуже жорстких умов і вимог із метою підтримання розширення політики ядерного стримування для захисту Європи. Розділ 6 законопроекту «Можливості фінансування оборонних систем ракет далекої дії» є одним із ключових для ефективного проведення такої політики стримування.
Навіть якщо виключно з політичних причин The NATO First Act не буде ухвалений найближчим часом, його основні положення стануть своєрідною «дорожньою картою» для адміністрації Обами в процесі підготовки нової стратегічної концепції НАТО під надзвичайно жорстким контролем конгресу.
НАТО і нова стратегічна концепція. Проект нової стратегічної концепції готуватиметься групою спеціалістів високого рівня, так званою групою мудреців, призначених новим генсеком НАТО Андерсом Фог Расмуссеном, і під його безпосереднім керівництвом. Але генеральний секретар альянсу, як слушно зауважив директор дослідницького відділу Оборонного коледжу НАТО Карл-Хайнц Камп, насамперед — секретар, а потім — генеральний. І прецедент у підготовці аналогічного документа вже був 1967 року, коли розроблялася знаменита «Доповідь Хармела», яка стала основою для стратегічної концепції передової оборони та гнучкої відповіді — одного з найуспішніших основних документів організації. Проект нової стратегічної концепції має бути підготовлений до осені 2010 року й ухвалений на саміті НАТО в Лісабоні. З величезною часткою імовірності можна передбачити, що дуже важка боротьба у зв’язку з пошуком компромісу, якщо він буде можливий, розгорнеться навколо таких ключових положень:
— стаття 5 Вашингтонського договору. З перших хвилин після підписання Вашингтонського договору існували, причому по обидва боки Атлантики, сумніви в надійності гарантій статті 5, яка ніколи й не передбачала обов’язкової саме військової підтримки з боку союзників.
У нинішніх умовах, коли про єдність стратегічних поглядів казати доволі наївно, питання навіть не трактування, а наявності найбільш знаменитої статті вже не вважається єретичним. Радше навпаки: Даніель Корскі з Європейської ради з питань міжнародних відносин у принципі майже правильно класифікував членів організації на тих, хто «мислить і готовий брати участь в експедиційних операціях за межами євроатлантичного ареалу», тих, хто «молиться виключно на початковий зміст союзницької статті», і тих, хто «взагалі нічого не хоче». Переважне число тих, хто був проти надання ПДЧ Україні та Грузії на Бухарестському саміті, належать саме до третьої групи. Хто може щиро повірити в те, що, наприклад, греки захищатимуть латишів, а ісландці — болгар?
Та вражає інше: майже абсолютно реальним є протилежний сценарій. Можливо, трансатлантичним союзникам доведеться зробити один із найскладніших виборів в історії організації — або виключити статтю 5 із тексту, або внести зміни, які однозначно зобов’язують країни-члени до участі у воєнних діях. Зобов’язання в альянсі мають бути обов’язкові, а не бути вибором за бажанням.
— правило консенсусу. Реалії XXI століття просто не дозволяють подальше продовження функціонування організації в рамках ухвалення рішень на основі принципу консенсусу. Скасування алгоритму, який веде до стратегічного й оперативного паралічу альянсу, стане другим найскладнішим вибором. При цьому правило консенсусу має залишитися для ухвалення найбільш стратегічно важливих рішень: про застосування ядерної зброї, розширення НАТО, ухвалення нової стратегічної концепції.
— бюджет Північноатлантичного альянсу. Має бути скасована «формула нечесності» при формуванні бюджету НАТО і веденні операцій. Альянсу конче потрібен єдиний бюджет для фінансування своїх місій.
— принцип непрямого воєнного стримування. Альянс повинен мати у своєму розпорядженні такі військові можливості, рівень розвитку яких зробить просто безглуздим для будь-якого потенційного суперника проводити політику погроз або залякування. Необхідність спеціального фокусування, наприклад, на Росії, відпаде автоматично, навіть з огляду на той факт, що процес перезавантаження відносин закінчився, майже не розпочавшись. Такий підхід дасть змогу зберегти військових спеціалістів у штабах і командуваннях НАТО. В умовах дедалі наростаючої ренаціоналізації, зокрема військової політики і політики у сфері безпеки, для майбутнього організації — це завдання вищого пріоритету.
— проблематика розвитку ядерної зброї. Після майже двох десятиріч перебування у своєрідній тіні в НАТО різко інтенсифікувалися принципові дебати про майбутнє ядерних програм. Чи зможе альянс подолати як хибні, так і примітивні мрії про світ, вільний від ядерної зброї, — запитання більш ніж стратегічне. Наївні підходи Обами та його адміністрації, що базуються на їхніх політико-світоглядних цінностях, схоже, наївними і залишаться. Але наскільки така початкова наївність змогла прискорити розвиток ядерних програм у тих країнах, яким така сентиментальна політика не знайома? Іран стрімко наближається до критичної точки розвитку своєї ядерної програми. Північна Корея цю межу вже переступила. У Пакистані ситуація, схоже, стає дедалі більш неконтрольованою. Чи зможе НАТО розвинути ядерний потенціал стримування, здатний захищати не лише членів організації, а й її партнерів? Природно, якщо з боку партнерів виходитиме бажання реально брати участь у розвитку цього потенціалу, ґрунтованого на взаємній політичній довірі і розумінні.
Має бути гранично ясним одне: НАТО не створює спільних інтересів і спільного сприйняття. Ідеально виписані для альянсу концепції можуть залишитися абсолютно бездіяльними, якщо союзники не мають спільного бачення того, заради чого вони об’єднуються. Найбільш успішний в історії альянс пройшов свою «точку неповернення». Але інерція блискучого минулого безпрецедентно впливає на теперішнє й майбутнє. Однак, схоже, що для НАТО інерційний період вже стиснуто до катастрофічно малого, довжиною приблизно в півтора року.