Кульмінаційні російські політичні події останнього тижня — позначення першого віце-прем’єра Дмитра Медведєва як наступника президента Володимира Путіна й дальша пропозиція, зроблена наступником чинному президентові, — очолити уряд країни — видаються заздалегідь визначеними. Ну справді, не для того ж російське телебачення місяцями демонструвало поїздки двох «наступників» — Медведєва й Сергія Іванова по школах і заводах, щоб у результаті висунутим на посаду президента виявився хтось третій. А що до прем’єрської посади, то про такий варіант сказав сам Володимир Путін 1 жовтня на з’їзді «Единой России». І тільки коли президент пізніше рішуче висловився проти обмеження президентських повноважень на користь прем’єр-міністра, а «єдинороси» почали агітувати за Путіна «просто» як за національного лідера, тема прем’єрства відійшла на другий план.
Але ситуація з вибором Медведєва все ж таки не видається такою простою. Кандидат на посаду президента мав з’явитися, й про це заявили відразу ж після парламентських виборів — на з’їзді «Единой России». І його міг запропонувати лідер виборчого списку цієї партії Володимир Путін. На ділі ж керівники чотирьох політичних партій, дві з яких позапарламентські, прийшли до глави держави з пропозицією висунути кандидатом на посаду президента Медведєва. Це при тому, що з правового погляду кандидата у президенти однаково висуває політична партія, й реальним кандидатом Медведєв стане на з’їзді «єдиноросів». Далі, не чекаючи цього висування, перший віце-прем’єр виступив зі стислим телевізійним зверненням, яке мало одну-єдину тезу: Володимир Путін має погодитися очолити уряд Росії.
Утім, коли сприймати те, що відбувається, не з погляду правових процедур, а з позицій міжкланової боротьби, то все має цілком логічний вигляд. Одне з угруповань здобуває позиційну перевагу й, розуміючи, що вона може виявитися тимчасовою, вдається до прискореної фіксації свого досягнення — телевізійної демонстрації процедури наступництва. Так, щоб ні до з’їзду «Единой России», ні тим більше на самому з’їзді ні в кого не виникла спокуса запропонувати іншу кандидатуру. Виникає питання: що це за угруповання? І тут треба розбиратися з приналежністю Дмитра Медведєва, а це не так уже й просто. Станіслав Бєлковський вважає, що Медведєв «суто сімейний кандидат», маючи на увазі «сім’ю» першого президента Росії Бориса Єльцина, яка досі зберігає — багато в чому завдяки членові цієї групи Володимиру Путіну — визначальний вплив на російську політику. У цьому разі можна пояснити й появу Путіна на посаді прем’єра: незалежно від того, стане чинний президент прем’єром чи ні, цю посаду теж потрібно «застовпити», щоб на неї не зазіхали «для балансу» представники незадоволених медведєвським варіантом угруповань. А хто на Путіна? Та й президентські вибори в цьому разі перетворюються не стільки на вибори Медведєва, скільки на ще один референдум з довіри національному лідерові. Так би мовити, відбувається електоральна перестраховка. І в Медведєва голова не запаморочиться від власних успіхів: йому завжди пояснять, що голосували, взагалі-то, не за нього.
Та навіть коли поставити «сімейну» приналежність Медведєва під сумнів, ясно, що він набагато ближче до заступника глави адміністрації президента Владислава Суркова, глави Роснаркоконтролю Віктора Черкесова й глави президентської охорони Віктора Золотова, ніж до заступника глави президентської адміністрації Ігоря Сєчина й глави ФСБ Миколи Патрушева. Ця група саме й розраховувала на Іванова. У перші години після висування Медведєва з’явилася інформація про швидке висування другого «наступника» у прем’єр-міністри, — але зроблена Путіну пропозиція поставила хрест і на цьому варіанті. Тому те, що ми можемо констатувати в результаті висування Медведєва й появи тандема Медведєв—Путин, — це позиційна перемога однієї спілки угруповань (умовно «сімейної») над іншою (умовно «силовою»). Чи погодиться група, яка програла, з таким розвитком подій і що вона може зробити?
У четвер на сторінках газети «Коммерсантъ» — а це нині важливе джерело обміну сигналами між групами — з’явилася стаття про американські сценарії можливого майбутнього розвитку ситуації в Росії. Серед інших у статті викладено «жовтий» варіант політолога Ендрю Качінса, який лякає світ... убивством Путіна 7 січня 2008 року, посиленням «силовиків», введенням у країні надзвичайного стану і встановленням мало не диктатури. При всій фантастичності, навіть дикості цього сценарію не слід забувати, що його запропонував шановний експерт, який регулярно зустрічається з Путіним серед інших старанно відібраних західних політологів. Тому сценарій Качінса може мати подвійний вигляд — й як демонстрація західного схвалення моделі, запропонованої Путіним, і як попередження про невдоволення силовиків і їхньої готовності до відчайдушних дій.