Переможців не судять?
Сьогодні найболючіша для хорватів тема — суд і видача Гаазькому трибуналу деяких військових. Для Хорватії вони герої, для світового співтовариства — підозрювані у скоєнні злочинів проти людства. На сьогодні до Гааги викликані два генерали — албанець за походженням Рахім Адемі і хорват Анрі Готовіно. Мета — розібратися в тому, наскільки їхні військові дії були адекватні ситуації, особливо під час проведення операцій «Блесак» і «Олуя». Нагадаємо, що йдеться про останні військові операції Хорватської армії (1995 рік) у відповідь на проголошення сербами на північному сході Хорватії незалежної республіки «Сербська Країна» і бомбардування Загреба після цього. У результаті рейду, за оцінками міжнародних спостерігачів, було знищено понад 600 сербів, зруйновано тисячі будинків і церков. Весь світ визнав цю акцію легітимною. Хорвати вважають ті події справедливим відновленням суверенітету на їхніх територіях, у результаті чого вдалося раз і назавжди поставити крапку в тій затяжній війні. А день початку операції «Олуя» негласно відзначають як загальнонаціональне свято. Проте саме її керівників — генералів — Гаазький трибунал підозрює в тому, що цю акцію було сплановано й проведено як етнічну чистку. Офіційно в Хорватії немає нагороди «Герой вітчизняної війни», але є ті, хто неофіційно нею нагороджені. Їхні арешти хорвати сприймають особливо болісно. Справжній шок викликав арешт 29-річного генерала Новаца. Уродженець Німеччини, він у перші дні війни приїхав на свою етнічну батьківщину, щоб воювати за її незалежність. Дослужився до генерала. Зараз улюбленець публіки, молодий, гарний генерал Новац заарештований за підозрою в жорстокості під час війни, сидить у в’язниці й чекає суду... Проте такі умови вступу країни в Європейський Союз. І в недалекому минулому хорвати переконалися, до чого призводить їхнє ігнорування... Перемога у війні коштувала Хорватії 27 млрд. доларів. А небажання колишнього керівництва іти на компроміс із світовим співтовариством призвело країну до практично повної міжнародної ізоляції. Вона, по суті, перебувала в стані неоголошеного економічного ембарго з боку ЄС, що ще більше підірвало її економіку. Рівень життя катастрофічно падав. А разом із ним змінювалися і настрої в суспільстві. У грудні 1999 року раптово помер Франі Туджман. Його ховали як батька нації та національного героя. Та вже через місяць на виборах більшу кількість голосів отримала опозиція — лівоцентристська коаліція, а в лютому президентом країни був обраний один із її лідерів — Степан Месіч — людина, погляди якої істотно відрізнялися від проведеного Туджманом курсу... За півтора року президентства він зумів направити країну на шлях співробітництва з ЄС, а також реанімувати економіку, в якій, за словами міністра економіки, «позитивні зсуви очевидні, та народ їх поки що не «відчув». Є успіхи й на зовнішньоекономічному поприщі: Хорватія успішно освоює ринки не лише ближнього, а й далекого зарубіжжя, вважаючи Україну одним із перспективних партнерів.
Українці-русини
з хорватським акцентом
Не лише близькість мов сприяє теплим, майже родинним стосункам двох народів. Чимало для цього зробила й продовжує робити українська діаспора. Українців (вихідців із Галичини) і русинів (вихідців із Карпатських регіонів) у Хорватії понад шість тисяч. Здебільшого це емігранти в другому-третьому поколінні. Більшість із них прекрасно володіють українською, входять в українські земляцтва і союзи. Найбільша суспільно-просвітительська організація діаспори — Союз русинів і українців Республіки Хорватія, який фінансується з державного бюджету Хорватії. У вищому законодавчому органі країни — Саборе є депутат-українець Борислав Гралюк. Крім українсько-русинської общини, він представляє інтереси єврейської, німецької та австрійської общин. Пан Гралюк — член президії Союзу русинів і українців — чимало робить для зміцнення та розвитку українсько-хорватських зв’язків, особливо в галузі культурного співробітництва. Щорічно Хорватію відвідують до десяти фольклорних і народних ансамблів. Ми відчули ставлення до наших артистів на виступі українського фольклорного ансамблю «Дай Боже», яке відбулося на головному майдані Загреба. До сцени не можна було проштовхнутися, а кожну пісню зустрічали оваціями. За традицією проводяться літні школи для дітей із залученням учителів з України, видаються журнал «Нова думка» і дитячий журнал «Віночок». Та особливо зріднила українців із хорватами остання війна. Українці (переважна більшість — греко-католиків) підтримали в цій війні хорватів і постраждали разом із ними. У районі міста Вуковар, де проживало 1500 українців і русинів, пропали без вісти понад 200 чоловік, зруйновано церкви, будинки, а два українських села повністю розгромлені. Позиція України під час сербсько-хорватського конфлікту викликала повагу хорватів — офіційно Київ дотримувався традиційної політики нейтралітету та невтручання, українці також працювали в місії ООН, миротворчих організаціях. Та газетні публікації, розповіді очевидців відкривають й інший, неофіційний бік наших відносин. «Українці — гарні вояки, — згадує один із учасників бойових дій, який провоював усі п’ять років, — разом зі мною воювали два хлопці з організації УНА-УНСО». Ходять розмови про українку Марію, яка після загибелі чоловіка-хорвата воювала із сербами краще від будь-якого солдата. Останнім часом у ЗМІ обговорюється питання про постачання з деяких країн під час війни зброї в Хорватію — під час дії міжнародної заборони на торгівлю нею. У числі країн-постачальників найчастіше називалася Аргентина, серед інших фігурувала й Україна. Чому Аргентина — зрозуміти можна: найпотужніша хорватська діаспора проживає саме там. А щодо України — і хорватська, і українська влада офіційно розцінюють все це як чергові чутки, що, як висловився один із хорватських чиновників, «коментарям навіть не підлягають, але все одно ми вам за все дуже вдячні». Традиційне добре ставлення хорватів до українців трохи зіпсував касетний скандал, який висвітлювали хорватські газети, і зникнення Гонгадзе. Навесні цього року, напередодні гаданого візиту в Україну президента країни Степана Месіча, тема корупції в Україні була особливо популярною.
Перспективи співробітництва
Нове хорватське керівництво серйозно налаштоване на всебічний діалог із Києвом, і насамперед на розвиток торговельно-економічного співробітництва. «Економічне співробітництво наших держав має давні традиції, — каже Тимчасовий Повірений у справах посольства України в Хорватії Андрій Алефіров, — обидві країни мають у своєму розпорядженні потенціал для його розширення, але поки що реалізується він не повною мірою. Особливо перспективною на сьогодні є взаємодія в хімічних, фармацевтичних, електротехнічній галузях промисловості, спільна робота в рамках проекту нафтопроводів «Дружба» й «Адрія», розширення участі України в реалізації хорватських проектів у межах «Пакту про стабільність для Південно-Східної Європи» і чимало інших». Тимчасовий Повірений у справах Республіки Хорватія в Україні Мірко Танкосіч відзначає активізацію хорватського бізнесу в Україні і говорить про доцільність якнайшвидшого розгляду і підписання договору про вільну торгівлю між нашими країнами. Так, нещодавно своє торгове представництво в Києві відкрила фірма Podravka — найстабільніша в Хорватії організація, одна із найбільших постачальників продуктів харчування на європейському ринку. Її продукція, зокрема приправа, сухі супи та харчові концентрати «Вегетта», ось уже півстоліття дуже популярні в усій Європі. Нині фірма шукає в Україні партнерів для співробітництва й планує розширити діяльність у різних напрямках. Та, за словами директора українського представництва фірми Даміра Перлока, процес вибору непростий, оскільки Podravka — фірма з давніми традиціями й дуже високими вимогами до якості сировини постачальників, а також до бездоганності технологічного процесу. Готовність українських і хорватських ділових кіл до співробітництва наочно підтвердили результати українсько-хорватського бізнес-форуму, який проходив спочатку в Україні, а потім у Загребі.
Що утримує в сідлі президента Хорватії
У спілкуванні президент Хорватії Степан Месіч досить демократичний, усміхнений, красномовний. Прихильність викликає і зовнішній вигляд. Стрижка «йоржиком» і борода, за яку ще в молодості отримав прізвисько Фідель Кастро... «Так вийшло, що я в житті часто зіштовхувався з українцями, і завжди ми знаходили спільну мову, — розповідає пан президент. — Моя дружина — теж етнічна українка, із переселенців у третьому поколінні. Сам я жодного разу в Україні не був і планую відвідати її на запрошення Президента України Леоніда Кучми, із яким ми зустрічалися кілька разів.
— Що стане основною його темою?
— Я думаю, насамперед питання перехідного періоду. І, звісно ж, співробітництво на міжнародній арені, оскільки і Хорватія, і Україна прагнуть інтегруватися в європейські структури. А коли країни мають схожі проблеми, мову і навіть у чомусь ментальність, вони набагато краще розуміють одна одну і їм легше працювати спільно.
— У чому, по-вашому, наші країни особливо схожі?
— Україна і Хорватія входили в державні імперські утворення, практично одночасно вийшли з їхнього складу. Тепер є країнами з перехідною економікою і повинні з однієї суспільно-політичної системи перейти в іншу. В обох поки що переважає державна власність, обидві перейшли до приватизації. Це щодо подібності. Розходження — у розмірі території. Україна — велика країна, потенціал її величезний. Ми набагато менші і, відповідно, можливості наші не такі великі. Однак Хорватія одночасно центральноєвропейська, середземноморська й частково балканська країна. У будь-якому разі, для співробітництва існують великі можливості. Є ще один момент, який зближує наші країни, — обидві держави століттями боролися за свою державність і нарешті її знайшли. Це — дуже важливий психологічний момент, той стимул, який дозволяє долати численні перешкоди.
— Мудрий вождь — завжди учень, говорили древні греки, — він вчиться і на помилках своїх сусідів, і на їхньому позитивному досвіді. Чому б ви хотіли повчитися в України?
— Рідкісному вмінню вирішувати міжнаціональні конфлікти мирним шляхом. Це для Хорватії особливо актуально.
— Обличчя війни кожний бачить по-своєму. Яким воно здалося вам, людині, яка знає про неї не з чуток?
— Війна — уособлення найбільшого і найабсурднішого зла. Той, хто хоч раз її побачив, ніколи не забуде. Я, на жаль, належу до того покоління, якому довелося пережити це лихо двічі. У Другу світову і під час війни за незалежність Хорватії. На жаль, жодної з цих війн нам уникнути не вдалося. Та якщо в Другій світовій Хорватія була лише пішаком на фашистсько-радянській карті поділу світу, то останню війну зробити менш тривалою та кровопролитною було й у наших силах, і в силах світового співтовариства.
— Чому ж цього не сталося?
— Мілошевич для створення Великої Сербії використовував усі засоби. Пасивність світового співтовариства на першому етапі війни ще більше розв’язувала йому руки. Мій попередник, президент Франі Туджман, також неправильно оцінив прагнення світового співтовариства, вважаючи: якщо світ дозволяє Мілошевичу створювати Велику Сербію, може, і йому вдасться створити Велику Хорватію. І багато в чому саме це призвело до загострення конфлікту. У Боснії тоді постраждали всі: і боснійці, і серби, і хорвати. У результаті, у всіх нас залишилися ті ж таки кордони, і війна, як це видно нині, не мала жодного сенсу.
— Проте зараз на місцевих виборах значний відсоток голосів набрала партія прибічників Франі Туджмана. Про що це, на ваш погляд, свідчить?
— Про нормальний демократичний процес у країні. І хоча в сучасній опозиції — меншість, процес цей закономірний. Після війни люди відчували ейфорію від перемоги. Переживали емоційний підйом, вірили у швидке сите й світле майбутнє. Та в країні панувала розруха: економіка була повністю розвалена, підприємства стояли. Країна була вільна, роздягнена і роззута. Щоб наповнити її новим життям, необхідний час. І цей процес поступового видужання завжди супроводжується інфляцією, зниженням рівня життя. Проте на сьогодні економіку реанімувати вдалося. Вихід із кризи вже розпочався, але, звичайно, комусь хочеться «все й негайно», а так не буває.
— Особливе невдоволення ваших співвітчизників викликало рішення хорватської влади видати Гаазькому трибуналу двох хорватських генералів. Як особисто ви до цього факту ставитеся?
— Я виходжу з того, що поки людині не винесений вирок, вона невинна. І сподіваюся, що генерали зможуть свою невинність довести. Дуже шкода, що колишній уряд не дав їм можливості захищатися в період розслідування, — тоді довести свою правоту їм було б набагато простіше. Думаю, суд візьме до уваги, що набагато більше злочинів відбувалося з боку агресивної Сербії. Хорвати захищали свою батьківщину, і цей факт світовим співтовариством визнаний. Інша річ, що в кожній війні скоюються злочини, жахливі за своєю жорстокістю і масштабами, за які все одно треба відповідати. І надзвичайно важливо, щоб їхня провина була індивідуальною. Оскільки тоді буде покладено край обвинуваченням колективним.
— Після закінчення Другої світової було прийнято резолюцію, відповідно до якої переможців не судять. Чому така резолюція не прийнята нині, адже цю війну для Хорватії світове співтовариство теж визнало вітчизняною?
— Зовсім іншими стали міжнародні механізми. Гітлер і Муссоліні розв’язали Другу світову війну. Були злочинними і їхні політичні режими, і партії, до яких вони належали. І було прийняте рішення покарати організаторів війни, а потім уже її виконавців. Індивідуалізацією вини займався суд у Нюрнбергу, на Далекому Сході — суд у Токіо. Нині це питання в компетенції трибуналу в Гаазі. І на відміну від Нюрнберга, він насамперед займається безпосередніми злочинцями, а потім уже відповідатимуть ті, хто віддавав накази. У будь-якому разі, індивідуальна провина має бути визначена обов’язково. Як хорват я розумію тих, хто виступає на їхній захист, однак на емоціях демократію не побудуєш. Якщо ми європейська цивілізована держава, отже, усі наші дії і вчинки повинні цьому статусу відповідати. Це для моєї країни питання принципове.
— Ви завжди дотримувалися своїх принципів?
— Завжди. Це моє життєве кредо.
— І завжди при цьому перемагали?
— Коли людина дотримується принципів, вона не може постійно перемагати, особливо в політиці. І це природно. Я читав невеличку записку ЦРУ, у якій є моя дуже цікава характеристика. Складена вона в чисто американському стилі: «Всебічний політик, він дуже часто падав із коня, але знову сідав у сідло й скакав далі».
— Що ще, крім принципів, утримує вас у сідлі?
— Вистраждана роками відповідальність за ті процеси, які у нашій країні відбуваються.
— Яка кінцева мета проведеної вами «європеїзації» Хорватії?
— Підключитися до євроатлантичних інтеграцій. Я впевнений, що Європа об’єднається. Хтось прийде раніше, хтось пізніше, та в цій об’єднаній Європі я бачу і Хорватію, і Україну. Сильна Європа зможе протистояти й далекосхідним «тиграм», і Америці. Змагання між цими трьома гігантами дасть новий поштовх для розвитку технологій, які будуть відповідальними за те, щоб світ вистояв, а для Європи об’єднання означає припинення війн як засобу політичного вирішення територіальних питань, оскільки в усіх війнах завжди боролися за територію, хоча пояснення висувалися різні. Держави залишаться як такі, але рішення прийматимуться спільно, за допомогою європейських механізмів. І справа це — зовсім не далекого майбутнього.
— Чи не занадто оптимістичний прогноз?
— Можливо, — у свою чергу посміхнувся президент, — але це реальна перспектива, і наскільки швидко вона здійсниться, залежить від нас...
|