Візит української делегації до Брюсселя і засідання Ради асоціації між Україною та ЄС нагадали про європейські прагнення нашої держави. Попри постійне підтвердження таких прагнень із вуст офіційного Києва (часів каденції як Порошенка, так і чинного президента), для українського суспільства європейська інтеграція трохи відступила на задній план. Коронакриза, якій днями виповнюється рік, фактично унеможливила найбільше й незаперечне надбання асоціації з ЄС — візову лібералізацію. Крім того, розподіл вакцин вкотре нагадав, що Україна не є повноцінним членом Європейського Союзу і більшість привілеїв перебування в ньому її не стосуються. У тому числі й привілеї в торгівлі, де ніхто не поспішає переглядати квоти для українських товарів на європейському ринку.
Якими ж є геополітичні настрої українських громадян через майже сім років по закінченні ери «геополітичної амбівалентності» — кількох десятиліть, упродовж яких переважна більшість суспільства була готова одночасно обирати і західний, і східний вектори розвитку? При цьому важить не просте бажання або небажання громадян бути в певному геополітичному проєкті, а те, як вони оцінюють співпрацю нашої держави з цими проєктами і якими бачать її результати.
Почнімо з настроїв, що стосуються питання пріоритетів у міжнародному співробітництві. У цьому питанні, а саме: співробітництво з ким — країнами Європейського Союзу чи Російською Федерацією — наші респонденти бачать пріоритетнішим для України, думки опитаних майже прямо протилежні. Близько половини громадян вважають, що пріоритетність на європейському напрямі має бути високою, і значно менша частка їх (12%) впевнені, що вона має бути, навпаки, низькою. Відповідаючи на запитання про пріоритетність на російському напрямі, порівнянна більшість висловилася за зменшення співробітництва і значно менша частка (16%) виступає за високий пріоритет співпраці. Див. табл. 1. (Тут і далі дані Моніторингу Інституту соціології НАН України за 2020 рік)
Крім того, за лише ситуативне співробітництво з ЄС виступає трохи більше опитаних, ніж за таке ж саме співробітництво з РФ (26 проти 21%).
Якщо ж порівняти відповіді щодо євроатлантичних настроїв, які передбачають співробітництво у військовій сфері з НАТО і військове співробітництво з Російською Федерацією, то картина доволі схожа на ту, яку нам показала оцінка важливості співробітництва з країнами ЄС та Росією: про необхідність співробітництва з НАТО заявляє половина опитаних — і, навпаки, більше половини респондентів проти військової співпраці з Росією. Див. табл. 2
Відтак, ми підтверджуємо тезу про переважно проєвропейську і євроатлантичну налаштованість суспільства, принаймні тієї частини, котра визначилася. Слід звернути увагу, що близько чверті громадян досі не можуть відповісти на питання про свої геополітичні пріоритети. Переважно це представники середнього віку, жителі центральних та східних областей.
Тим часом переважання думки, що співробітництво в різних сферах слід налагоджувати насамперед із ЄС, не означає некритичного ставлення громадяни до відносин із цим союзом або іншими країнами. Так, відповідаючи на запитання про політику різних країн або союзів щодо України, переважна більшість опитаних не називає її такою, що враховує більшість інтересів нашої країни. Порівняно з Європейським Союзом і США, РФ заслужила найгіршої оцінки: 63% опитаних вважають, що Росія не враховує інтересів України. Втім, і оцінюючи політику західних країн, громадяни переважно погоджуються, що з їхнього боку враховується менша частина українських інтересів, а саме — 40 і 36% з боку Європейського Союзу та США відповідно. Див. табл. 3
Отже, попри налаштованість на європейський вектор інтеграції, громадяни переважно не вважають, що західні країни діють з урахуванням більшості інтересів нашої країни. Понад те, громадяни доволі критично ставляться не лише до причин, а й до результатів такої співпраці. На запитання про вплив тих чи інших держав або союзів на внутрішньополітичне життя в Україні отримуємо такий розподіл відповідей. Найбільш руйнівним для внутрішнього життя країни, на думку респондентів, є вплив Росії. У цьому впевнені 56% опитаних. Тут знову можна повторити, що інтеграцію з РФ та ініційованими нею союзами, як-от ЄЕП, ОДКБ тощо, розглядає невелика частка суспільства, особливо порівняно з союзами, які пропонують західні країни. Тим часом серед громадян немає одностайності стосовно результатів такої ж співпраці з ЄС та Сполученими Штатами. Трохи більше третини і чверть опитаних вважають, що така співпраця для України корисна, коли йдеться про ЄС і США відповідно, і лише 8% вважають корисною для країни співпрацю з РФ. Крім того, третина опитаних вважає, що наслідки впливу на внутрішньополітичне життя України співпраці з ЄС та США можуть бути як позитивними, так і негативними.
Таким чином, у питанні зовнішньополітичних орієнтацій населення чітким є лише вектор співпраці та протилежний. Однак це не стосується змісту домінуючого зовнішньополітичного вектора, оскільки з приводу причин співпраці з Європейським Союзом та США думки громадян явно розділилися. Див. табл. 4.
Можна підсумувати, що такі настрої демонструють вищу скептичність до євроінтеграції України, ніж зафіксована у 2020 році. Нині переважання прибічників зближення з ЄС великою мірою зумовлене небажанням приставати до іншого вектора — російського. Агресивна політика РФ, що включає анексію українських територій, військові дії та багато інших вимірів протистояння, втручання у внутрішньо-український порядок денний, призвели до домінування відвертого небажання населення до інтеграційних кроків із нею української держави, про що було згадано на початку цієї статті. Однак без реальних позитивних зрушень в економічній та соціальній сферах внаслідок євроінтеграції, які обіцяли і обіцяють нинішні політичні еліти, навіть протиставлення російської альтернативи або загрози відіграватиме дедалі меншу роль. Адже нині ми вже говоримо про відсутність позитивних змін не у близькій, а в середньостроковій перспективі.
Рутинізація насильства, яке відбувається на Сході, замороження конфлікту за прикладом Придністров’я та відкладання питання деокупації Криму поступово можуть призвести до того, що більшість населення не вважатиме Європейський Союз безальтернативним джерелом позитивних перетворень у країні та бажаним пунктом прибуття. Натомість може почати домінувати думка про локальні об’єднання й альянси, як-от союзи економічного співробітництва з представниками нової Європи та колишніми партнерами України з соціалістичного табору, а євроатлантична співпраця буде відсунута до чергових виборів голови держави або Верховної Ради.
Великі проєкти (західний або східний) з участю України в суспільній дискусії за таких умов можуть бути заміщені регіональними вузько-спеціалізованими союзами в галузі економіки, культури, транскордонного співробітництва, енергетики тощо. Такий цикл може тривати ще кілька десятиліть, до нових фундаментальних геополітичних змін, куди вкотре втягнуть і українське суспільство, хоче воно того чи ні.
Більше статей Олександра Шульги читайте за посиланням.