Роль «сторожового пса» демократії, яку вільна преса звично виконує в країнах Північної Америки та Західної Європи, ЗМІ інших регіонів дається з великими труднощами. Замість того, щоб викривати корупцію в усіх сферах і на всіх рівнях суспільно-політичного життя, журналісти дедалі частіше самі поповнюють лави хабарників. Принаймні саме такого висновку дійшли автори порівняльного дослідження, в якому з’ясовувалася ймовірність того, що поява певних матеріалів у друкованих ЗМІ зумовлена особистою, причому аж ніяк не професійною зацікавленістю в цьому журналістів і редакторів.
Як показують результати цього дослідження, дві третини опитаних респондентів зі Східної Європи вважають практику одержання журналістами хабарів за зміст редакційних статей узвичаєною. У Південній Європі, Африці й на Близькому Сході двоє з п’ятьох опитаних вважали, що зміст таких матеріалів значною мірою визначають отримані хабарі. А в Латинській Америці така ж частка респондентів вважала, що журналісти та редактори часто-густо беруть гроші за те, щоб певні матеріали не потрапили на шпальти видання.
Автори дослідження Дін Крюкеберг і Катерина Цецура опитали кілька десятків медіа-експертів, а також порівняли кілька соціально-політичних показників по 66 країнах і в результаті отримали рейтинг, що визначає ймовірність корумпованості національної журналістики. Найбільше балів, що свідчить про найменшу поширеність хабарництва серед журналістів, набрала Фінляндія — 39. По 38 балів набрали Данія, Нова Зеландія та Швейцарія. Ще на один бал відстають Німеччина, Ісландія та Великобританія. Повністю благополучним можна вважати становище також у Норвегії, Австрії, Канаді, Швеції, Бельгії, США й Австралії — 35—36 балів. На останньому місці з 6 балами опинився Китай. Присуджені Україні 22 бали, а також місце посередині таблиці, на цьому тлі виглядають цілком пристойно. Якщо не брати до уваги те, що з європейських країн менше (ніж нам) балів удалося заробити лише Хорватії, а в цілому наша країна звично конкурує з Південною Африкою, Малайзією, Пакистаном і Бахрейном.
Природно, цей рейтинг має дуже приблизний характер, бо ніяких об’єктивних критеріїв, котрі дозволяють оцінити ступінь корумпованості ЗМІ, не існує. До чинників, що знижують імовірність хабарництва, автори дослідження віднесли усталені традиції громадянського самовизначення, усвідомлення антикорупційного законодавства і його суворого дотримання, підзвітність чиновників усіх рівнів пересічним громадянам, високий ступінь грамотності серед дорослого населення, високий професіоналізм журналістів, наявність і дотримання журналістами кодексу професійної етики, дотримання свободи преси, свободи слова та свободи інформації, а також високу конкуренцію серед ЗМІ. Ці параметри оцінювалися за п’ятибальною системою, і на тлі більшості трійок Україна здобула п’ятірку за грамотність, двійку — за свободу преси і нуль — за невідворотність законодавчого переслідування хабарництва. Дуже важливим чинником автори дослідження вважали розмір заробітної платні журналістів, проте отримати за цим параметром достовірну й порівнювану інформацію вони не змогли.
Результати дослідження, проведеного під егідою International Public Relations Association (IPRA), стали предметом широкої дискусії в пресі. Природно, у західній. Причому якщо в самій доповіді професор і аспірантка щоразу сумлінно пояснювали, що вони мають на увазі під терміном «матеріал за плату», то більшість англомовних журналістів воліли користуватися словом «zakazukha», яке вже стало міжнародним, не завжди навіть вдаючись до пояснення його значення й походження. (До речі, Росія, батьківщина цього терміна, у рейтингу обігнала Україну на три пункти за рахунок четвірки за кодекс журналістської етики й п’ятірки за конкуренцію між ЗМІ.) Результатом цієї дискусії стало прийняття Хартії медіа-прозорості, розробленої шістьма міжнародними організаціями, у тому числі IPRA, Міжнародною федерацією журналістів, Міжнародним інститутом преси, Transparency International.
Потреба вжити термінових і рішучих заходів по боротьбі з корупцією в журналістиці визначається, з одного боку, тим, що ширяться лави журналістів, які ризикують своїм життям і здоров’ям задля проведення журналістських розслідувань за фактами корупції. Останнім, як припускається, список журналістів, котрі загинули в ході таких розслідувань, поповнив редактор російськомовної версії журналу Forbes Пол Хлєбніков. Не забули згадати й про Георгія Гонгадзе. А всього у світі 2003 року було вбито 36 журналістів, із котрих 17 — поза зонами збройних конфліктів і семеро, як вважають, поплатилися своїм життям саме за боротьбу з хабарництвом. При цьому поширена думка, що журналісти самі беруть хабарі, зводить нанівець зусилля найбільш непримиренних борців із корупцією.
З іншого боку, припущення, що зміст редакційних матеріалів може визначатися не інформаційним приводом чи результатами професійної діяльності журналістів, а інтересами ділових або політичних структур, знижує довіру до журналістів у цілому. При цьому, за словами Дональда Райта, президента IPRA, громадяни багатьох країн позбавлені надійного джерела правдивої інформації, яка потрібна їм, щоб приймати правильні особисті й колективні рішення.
Принципи, закладені в основу Хартії медіа-прозорості, на думку Пітера Ейджина, який очолює Transparency International, мають сприяти створенню умов, за яких журналісти не зможуть брати хабарі, а політики й бізнесмени не будуть їх пропонувати. Для цього потрібно чітко розмежовувати новини та редакційні матеріали й матеріали рекламні, спонсорські або ж супровідні промоакції. У кожній редакції має бути старанно виписаний статут, що визначає порядок, можливість і обмеження отримання подарунків, знижок, пільг, надання пробних зразків продукції або послуг у тих випадках, коли це потрібно для написання матеріалу, і всі журналісти мають його дотримуватися. Примітно, що 92% респондентів у США впевнені, що такі статути існують у кожній редакції. У Східній же Європі 65% опитаних заявили, що, навіть якщо такі статути й є, то їх не дотримуються. А 73% жителів Близького Сходу стверджують, що більшість видань таких статутів узагалі не має.
Ініціатори прийняття хартії, природно, найбільше були занепокоєні виправленням ситуації в країнах Східної Європи, Африки, Азії та Латинської Америки. Однак вони усвідомлюють, що зусиллями одних лише журналістів ситуацію виправити не вдасться. Не в останню чергу — через злиденний стан як самих журналістів, так і основних споживачів їхніх послуг. Але не менш твердо знають вони й те, що коли взагалі нічого не робити, то вже точно нічого не вийде.