Про відносини Туреччини і Росії слід говорити серйозно, уникаючи, по можливості, емоційних оцінок і поспішних висновків. У їхній основі багатовікове суперництво Російської та Османської імперій, десятки спустошливих війн, глибоко вкорінена нелюбов тюрків до московітів, російський прапор на кордоні з Вірменією і навіть такі філологічні особливості, як зневажливе використання слова "турок" у російській мові.
Просте пояснення взаємною комерційною зацікавленістю всієї гами суперечливих, можна навіть сказати ірраціональних, рішень двох країн, що стали реальністю за останній рік, не передає їхнього змісту і не є адекватним.
Коли 8 травня ц.р. через канали російських інформаційних агентств поширили новину про початок будівництва "Турецького потоку", ініційованого Путіним понад два роки тому, стало ясно, що процес серйозної трансформації зовнішньополітичної концепції нової Турецької республіки розпочався. І ця трансформація загрожує значно серйознішими наслідками для регіону й усього світу, ніж просте позбавлення України, Румунії і Болгарії транзитних платежів. Бо "Турецький потік" не можна розглядати у відриві від решти комплексу питань міжнародної політики, що тією чи іншою мірою зачіпають інтереси Туреччини. Досить просто перерахувати пов'язані з Росією зовнішньополітичні чинники, на тлі яких турецько-російське співробітництво розвивається семимильними кроками, щоб зрозуміти: те, що зав'язується на берегах Босфору, дедалі більше нагадує гордіїв вузол.
Росія традиційно давно й відкрито підтримує курдські організації, бойовиків і сепаратистів, і це основна загроза безпеці й територіальній цілісності Туреччини. Деякі з них навіть мають представництва в Москві.
Росія відкрито підтримувала на виборах у США і Європі кандидатів, які виступали за обмеження імміграції з мусульманських країн, висували ксенофобські, расистські й націоналістичні гасла. Росія - основний спонсор сепаратистських рухів по всьому світу.
Росія давно й відкрито оголосила 3 ворогом номер один, обвинувачуючи "агресивний блок" у всіх смертних гріхах, включаючи наміри "втягти у свою орбіту Україну і захопити Крим", щоб забезпечити собі військову перевагу над РФ.
Росія підступно й підло захопила Крим, принижує і переслідує кримських татар, винна в десятках смертей кримськотатарських активістів, заборонила Меджліс і вчинила низку інших злочинів проти людяності, що визнало міжнародне співтовариство.
Росія створила в Криму і Сирії військові бази з сучасними системами ракетних озброєнь, які безпосередньо можуть загрожувати об'єктам інфраструктури на території Туреччини.
Росія підтримує кривавий режим Башара аль-Асада, винного в загибелі сотень тисяч мирних сирійців, використанні проти власного населення хімічної зброї, інших заборонених боєприпасів.
Росія поставила Сирії комплекси протиракетної оборони, серйозно обмеживши тим самим можливості турецької авіації здійснювати удари по терористичних угрупованнях. Аналогічні комплекси, як і інші системи новітніх озброєнь, поставила в шиїтський Іран, що також є викликом для сунітської Туреччини.
Росія не виконала більшості взятих на себе зобов'язань з надання турецьким компаніям знижок на газ, лібералізації торгівлі й візового режиму, хоча турецька сторона зробила всі можливі кроки назустріч.
Росія активно втручається в справи країн тюркського світу - і на Балканах, і в Азії, підтримуючи автократичні режими, поставляючи протиборчим сторонам (як у нагірно-карабаському конфлікті) зброю; визнала події 1915 року геноцидом вірменського народу.
Росія протиставляє "євразійство" власного напівфашистського розливу Європейській цивілізації, намагаючись створити політичні, економічні та військові союзи, що протистоять ЄС і НАТО.
Цивілізовані країни світу запровадили проти Росії санкції у зв'язку з агресією проти стратегічного партнера Туреччини - України. Однак Москва не тільки не припинила брати пряму участь у конфлікті в Донбасі, а й продовжує поставляти озброєння, бойову силу і техніку. На тимчасово окупованих територіях Криму й Донбасу залишилося чимало підприємств із турецьким капіталом, які нині фактично експропрійовані окупаційною владою.
Перераховані вище чинники є не ситуативними і не тактичними заходами, вони складають основу зовнішньої політики Росії протягом останніх 15 років, а в деяких випадках залишилися незмінними з часів СРСР (як підтримка курдів і режиму Асада, ворожнеча з НАТО), і навіть Російської імперії (окупація Криму і геноцид кримських татар). У світовій політиці багато країн використовують прийоми "м'якої сили" і різних зовнішньополітичних хитрощів, щоб домогтися тих чи інших вигідних для себе рішень. Наприклад, намагаючись домогтися від НАТО рішення про розміщення на своїй території комплексів протиракетної оборони, Туреччина демонстративно провела тендер і оголосила китайську компанію переможцем. Ясно, що китайські системи не можуть стояти на озброєнні армії країни - члена НАТО, і рішення пізніше скасували, однак і сам тендер, і обговорення можливості закупівель китайської зброї було проведено майстерно, а НАТО розмістило системи ППО на кордоні з Сирією. Так само Росія намагалася демонструвати Брюсселю, що в разі продовження неконструктивної, на думку Москви, позиції ЄС у "газових" питаннях у Росії є східна альтернатива - той-таки Китай. І байдуже, що газопровід "Сила Сибіру" залишається на папері, важливо, що в ЄС повірили в наміри Кремля. Однак те, що відбувається в турецько-російських відносинах останнім часом, уже не можна віднести до дипломатичних хитрощів і методів "м'якої сили". Запуск "Турецького потоку" не просто позбавить дружні для Туреччини країни - Україну, Румунію і Болгарію - транзитних платежів, він поставить Туреччину в надзвичайно залежне становище, адже газ з тієї "труби" споживається в основному в Стамбулі. Досить з волі однієї людини в зимовий період перекрити цей газ або, як це сталося одного разу з Туркменістаном, на маршруті станеться аварія, і колапс у Стамбулі неминучий. Росія вже відмовляла Туреччині в поставках додаткових обсягів газу холодної зими 2011-2012 рр., коли температура в Стамбулі опустилася до рекордних позначок. Тоді на виручку прийшла Україна. За відсутності технологічного газу в трубопроводах діючого маршруту повторити таке буде неможливо.
Серед аргументів, що лунають у Туреччині на користь "Турецького потоку", наводять той факт, що відсутність транзитних країн і, відповідно, транзитних платежів, здешевить газ для турецьких споживачів. Особливий захват у недосвідчених політиків викликає наближення моменту "перетворення Туреччини на транзитну країну", і не тільки в контексті проекту Південного транспортного коридору ТАНАП-ТАП, а й другої вітки "Турецького потоку", яка, за теорію, має вийти через Туреччину чи то в Грецію, чи то в Італію.
Обидва ці аргументи не витримують критики. Перший (про здешевлення газу) тому, що "Турецький потік" - комерційний проект, і на його фінансування буде витрачено не менше ніж 9 млрд євро. Ці гроші слід повертати, оскільки російська економіка в умовах санкцій давно забула про те, що таке економічне зростання. Можливо, на якомусь етапі Росія демонстративно "скине" з ціни на газ обіцяні 10,25%, однак потім усе поверне сторицею, оскільки рівень її присутності на турецькому ринку стане просто загрозливим, як і можливості для маніпуляцій.
Другий аргумент - про транзитний статус Туреччини - ще ефемерніший. Не для того Росія обходить Україну, щоб створити собі новий головний біль у вигляді "транзитера" Туреччини. Тим більше що турки самі заявили про небажання інвестувати в другу, європейську, вітку "Турецького потоку". "Газпром" її побудує сам, навіщо ж Москві давати в руки режиму НАТОвської, а отже ворожої, країни інструмент політичного й економічного тиску? Дивно, що в Анкарі цього не розуміють.
У березневому випуску журналу Foreign Policy надруковано статтю Джеймса Кирчика The plot against Europe, у якій він в орвеллівському стилі розписав сценарій реалізації Росією кримського сценарію в Нарві (Естонія) в умовах самоусунення США, роздробленості наляканої Європи й нездатності НАТО вживати рішучих заходів з приборкання агресора. "Проблему Нарви" як перевірку наявності чи відсутності політичної волі в Заходу вступати у війну з божевільною ядерною Росією справді обговорювали в кулуарах Північноатлантичного альянсу, і відповіддю стало розміщення реальних військових підрозділів США й інших країн НАТО в державах Балтії і Польщі.
У випадку з Туреччиною подібний сценарій начебто неможливий. Однак уявімо, хоча б на мить, що споконвічна мрія московських попів повернути православним Константинополь, а кремлівських правителів - позбутися турків, які контролюють Босфор і дозволяють кораблям НАТО, насамперед США, постійно крутитися під боком у Росії, стає реальністю. Відбувається це приблизно так: спочатку військові кораблі під прапором РФ перестають питати дозволу на проходження через Босфор, потім просто його блокують. На протест турків дають таке пояснення: Росія вкрай стурбована "просуванням НАТО на Схід" і тому вимагає заборонити появу американських ракетних крейсерів у Чорному морі. Крім того, Москва згадає, що Свята Софія - найголовніший православний храм, і непогано б його повернути, причому не Всесвітньому патріархові, а під управління Москви, замість того, щоб перетворювати на мечеть. Далі в Анкарі почують багато цікавого про сакральність грецької цивілізації й "священну землю Царгорода" для православних усього світу, як священною для них же виявилася земля Сирії. Ніяких активних бойових дій не буде. Будуть суцільні провокації і багато брехливої пропаганди. Утопія, скажете ви? А війна в Донбасі утопією не здавалася б, якби такий сценарій обговорювався три роки тому?
За наявності таких інструментів тиску, як відключення газу відразу по "блакитному" і "турецькому" потоках, відкликання 4 млн туристів, експропріація турецьких підприємств у Росії і можливість використовувати військові бази в Сирії і Криму для ударів по Аккую, Синопу й Анталії, "захист інтересів російськомовних громадян Туреччини" сприйматиметься без гумору. Закрите Росією Чорне море означатиме дуже серйозний удар по економічних інтересах Грузії, України, Болгарії та Румунії і в разі, якщо військової опції не задіють. Навіть якщо всі ці припущення й залишаться виключно плодом фантазії, з урахуванням недавнього досвіду виборів у США і Європі, хто може виключити можливість активного втручання російських хакерів у турецькі президентські вибори 2019 року, доля яких, судячи з результатів референдуму, поки що висить на волосинці? Чи хтось міг раніше припустити, що Росія посягне на святая святих американської демократії - вибори президента США?
На прикладі переходу від дружби до прокльонів і геть неадекватних погроз після інциденту зі збитим Су-24 (хоч би з якої причини це сталося) і потім знову до якнайтіснішої дружби, коли дві країни навіть збираються знімати спільні "мильні опери", вже можна судити про масштаби варіабельності Кремля та його здібності маніпулювати суспільною свідомістю. У таких умовах навряд чи є сценарій, який зі стовідсотковою ймовірністю можна назвати нездійсненним.
Частина експертів, що належать до симпатиків Туреччини, навіть якщо вони не входять до фан-клубу Р.Ердогана, висловлюють упевненість, що все, що відбувається, - хитрий план нащадків Оттоманів, і, зрештою, Туреччина вийде переможницею зі співробітництва з Росією і залишиться вірним союзником Заходу. Однак питання полягає в тому, що думає про це Захід. Начальник Генштабу Туреччини тепер регулярно зустрічається зі своїм російським колегою і робить це чи не частіше, ніж із партнерами по НАТО. Розвиток відносин ЄС і Туреччини після невдалого перевороту 15 липня 2016 року і полювання на відьом, що досі триває, аж ніяк не сприяють упевненості в тому, що переговори про членство Туреччини в ЄС просуватимуться успішно. З боку ЄС уже лунають заяви про різноманітні "червоні лінії", які Туреччина ось-ось перейде. Йдеться і про можливе відновлення смертної кари, і про порушення прав людини, свободи слова й репресії без суду й слідства, що, на думку Брюсселя, тривають донині. Млява й неадекватна реакція країн ЄС на кризу з біженцями і "нове обличчя" зовнішньої політики США, яке все ще формується, не вселяють упевненості в тому, що після закінчення "сезону виборів" постане сильніша й міцніше об'єднана Європа. А наступного року - вибори в Росії.
В.Путін вибрав вдалий час для початку будівництва "Турецького потоку". Сам по собі малозначущий проект в умовах загальної стабільності навряд чи викликав би навіть брижі на полотні світової політики. Однак в умовах кризи, яку можна охарактеризувати ланцюжком асоціацій Сирія-біженці-ІДІЛ-зростання правих партій і популізму в Європі-обрання Трампа-Іран-загострення ситуації в Північній Кореї-Китай-Росія-Україна, Туреччина перетворюється на одну з ключових ланок, на яких тримається нинішній картковий будиночок умовних "домовленостей про ненапад". США і ЄС повинні вже найближчим часом знайти формат діалогу з Туреччиною, щоб не допустити її надмірного сповзання в зону впливу Москви, а країни G7 - прийти до сильного консенсусу щодо режиму діалогу з Кремлем. Інакше після легко прогнозованої перемоги В.Путіна на виборах 2018 р-го дії загнаної в куток Росії можуть стати непередбачуваними, і Туреччина, цілком імовірно, опиниться в епіцентрі таких дій.