Візит президента Путіна до Сполучених Штатів, цього разу широко розрекламований не лише російськими, а й західними ЗМІ, візит, від якого чомусь очікували серйозного прориву в російсько-американських відносинах (про прорив не говорив тільки лінивий, і тут не варто посилатися на журналістів, сам президент Буш обіцяв щось подібне) насправді завершився без якихось вражаючих результатів. Президенти повідомили про рішення, узгоджене набагато раніше, цілком успішно зіграли свої ролі у Вашингтоні, на ранчо Буша під Кроуфордом і в Нью-Йорку. Але з тих принципових позицій, які досі залишаються каменем спотикання в російсько-американських відносинах — наприклад, щодо того ж договору з ПРО — ніяких особливих поступок не досягнуто. Сторони просто залишилися на старих позиціях і домовилися продовжити консультації. Власне, цей американський візит Путіна чомусь нагадав мені першу в історії радянсько-американських відносин поїздку до США Микити Хрущова. Там теж було ранчо, була дружна атмосфера, були транспаранти, якими зустрічали радянського гостя в провінційних містечках — але ніяких особливих результатів. Так, власне, тоді в Москві й Вашингтоні розраховували не стільки на результати, скільки на демонстрацію нової атмосфери в радянсько-американських відносинах, хотіли, з одного боку, показати першому секретарю ЦК КПРС, що американці теж люди, а з іншого — продемонструвати американцям, що лідер радянських комуністів — не бронзовий Сталін зі звірячим оскалом, а цілком жива літня людина, що тримає під руку приємну домашню жінку... Щось подібне відбувалося й нині: візит Путіна зафіксував нову атмосферу в російсько-американських відносинах, яка після подій 11 вересня почала складатися природним подоланням «холодного миру» й остаточно була продемонстрована під час недавньої зустрічі в Шанхаї, коли стало ясно, що, попри самовідданість і солідарність, Москва свого не прогавить. Як, утім, і Вашингтон.
Оскільки я відношуся до тієї нечисленної групи спостерігачів, які з самого початку дотримувалися думки, що ніякого прориву під час візиту президента Росії до США очікувати не випадає, можу з чистою совістю зізнаватися у своїй помилці. Я виходив з обставин суто об’єктивних, розуміючи, що діалог між Росією та США сьогодні перебуває в тій точці, у якій можна очікувати пошуку компромісу, але не його близького знаходження. І саме тому візит Путіна стає радше частиною великого політичного шоу, яке годилося б назвати «Вільний світ проти терору, навіть росіяни з нами — хто б міг подумати», а не приводом для досягнення якихось переломних домовленостей. Та напередодні візиту склалися обставини ще й суб’єктивні, мною не враховані. Коли в Москві був міністр оборони США Дональд Рамсфелд, йому ясно дали зрозуміти, що Росія вже готова до поступок по ПРО, її треба тільки гарненько попросити. Про це говорив міністр оборони Росії Сергій Іванов після зустрічі Рамсфелда з Володимиром Путіним. Сам Путін напередодні візиту дав дуже розумне і точне в більшості зовнішньополітичних формулювань інтерв’ю американським журналістам, яке також налаштовувало на компроміс. Однак із журналістами напередодні візиту Путіна до Вашингтона зустрічався і глава президентської адміністрації Олександр Волошин. Це тим більш дивно, що зазвичай Волошин не втручається в зовнішньополітичні питання. Та цього разу глава президентської адміністрації чітко сказав, що позиція Росії з ПРО залишиться незмінною. І цю позиції озвучив Путін у Вашингтоні, вона залишилася незмінною, попри об’єктивну готовність російського президента до компромісів.
Мені вже випадало писати, що, на мою думку, спадкоємність влади в Росії влаштована таким чином. При передачі влади від Бориса Єльцина Володимиру Путіну новому президенту ніхто не говорив, як він має поводитись, у які сфери втручатися, а в які ні, де він може почуватися повновладним хазяїном, а де ні. Путін неодноразово змушений був іти буквально навпомацки, навіть у найважливіших кадрових питаннях — якщо згадати, що члени Ради Федерації вже обговорили і схвалили на профільному комітеті кандидатуру Дмитра Козака, близького соратника Путіна, на пост генерального прокурора, а вранці їм надіслали конверт із прізвищем «Устинов», то стане ясно, як працює машина цієї спадкоємності. Однак до останнього часу в мене була якась упевненість, що сім’я першого президента та її численні впливові представники у вищих ешелонах влади, котрі навіть дещо посилюються, не цікавляться зовнішньою політикою. Чого ж Волошину раптом знадобилося спілкуватися з пресою?
На те є кілька причин. Перша з них пов’язана із певними побоюваннями про майбутню базу підтримки президента Росії. Володимир Путін дещо відірвався від правлячого прошарку у своїй оцінці подій 11 вересня і виявився набагато адекватнішим до того, що відбувається, аніж багато російських політиків, і судячи з результатів соціологічних опитувань, аніж народ Росії. На перший погляд це дивно, бо президент до останнього часу був переконаним популістом і потурав навіть не народу, а власним уявленням про народ — наприклад, нав’язав країні сталінський гімн як державний гімн Росії. Але, імовірніше за все, справа не в якихось надліберальних переконаннях Путіна, а в розпачливому пошуку ним груп підтримки. Ніякого опору режиму в країні немає, ніякої особливої опозиції теж, але ж доступ до основних фінансових потоків для оточення Путіна закритий, у регіонах теж доводиться увесь час лавірувати, влада здається примарною і стає ясно, що вона ніколи не буде справжньою, поки є Барвиха і люди Єльцина! І в цій ситуації ясно, що коли Захід стає зацікавлений у самому президенті Путіні як найбільш сучасному і реалістичному з політиків, у справу вступають такі міжнародні групи підтримки, із якими не ризикне сваритися навіть «сім’я». Й ось тут ми елегантненько нагадуємо Заходу, що коли захочемо зайнятися зовнішньою політикою, ми і нею займемося, і ключі від усіх найважливіших кабінетів все ж у наших руках і не треба зайвих ілюзій. Тож у цьому сенсі поява Волошина з його власними зовнішньополітичними поглядами, що явно суперечили намірам президента до його приїзду в США, дуже навіть виправдана.
Наступна причина — і, мабуть, найголовніша — не допустити кадрової революції, про необхідність якої в оточенні Путіна говорять ледь не з 31 грудня 1999 року. Тут, звичайно, інтерв’ю Волошина — усього лише знаковий епізод, не більше. Але таких епізодів відбувається чимало. Журнал «Власть» підрахував, щоб установити реальний контроль над країною, російському президенту необхідно призначити на ключові державні пости 45 своїх чоловік, а якщо додати до них перших заступників, то тоді кількість зросте до 147 чоловік. За 600 днів, які минули від часу президентських виборів, у керівництво країни ввійшли 33 прибічники Путіна, із них на найвищих посадах опинилися 17 чоловік. Журнал зробив нехитрий підрахунок, відповідно до якого за таких темпів розстановки Путіну знадобиться для встановлення повного контролю над країною (тобто включаючи заступників) 14 із половиною років, а призначення на ключові пости буде закінчено саме до березня 2008 року, тобто до кінця другого президентського строку (а те, що другий строк буде, мало в кого викликає сумніви).
Не знаю, чи треба щось додавати до цієї арифметики. Вона підказує, що президенту, коли він дійсно хоче правити країною, не враховуючи впливу старої гвардії, просто необхідна кадрова революція. Не стверджую, звісно, що й після цього все закінчиться — зрештою, не секрет, що якоїсь згуртованої петербурзької групи, на яку міг би обпертися Путін, не існує в природі, а є кілька груп впливу родом з Петербурга і ФСБ, не здатних домовитися між собою, котрі ворогують не на життя, а на смерть. Адже й Чубайс із Пітера, а тим часом у нього своя зона впливу, свої стосунки з «сім’єю», свої зв’язки з оточенням Путіна з групи вихідців із мерії, до якої відноситься той же віце-прем’єр Кудрін, який працював із Чубайсом довгі роки, а тепер працює із Путіним. І таких прикладів складних комбінацій можна навести чимало.
При цьому потрібно точно розуміти, що таке кадрова революція. Коли змінюють далекого від «сім’ї» керівника «Газпрому» Рема Вяхірєва, призначаючи на його місце колишнього працівника пітерської мерії Олексія Міллера — це ще не кадрова революція, а спроба освоєння жаданих фінансових потоків, що принесла суцільні розчарування. Коли заводять кримінальну справу на всесильного у минулому міністра шляхів сполучення Миколу Аксьоненка — це теж не кадрова революція, а лише свідчення зведення рахунків у самій «сім’ї». Кадрова революція буде, коли РАТ «Российские железные дороги» буде створено і віддано людині Путіна, не раніше. А ось коли всі (окрім мовчазного президента) дружно захищають честь і гідність міністра з надзвичайних ситуацій і лідера партії «Единство» Сергія Шойгу, а він опиняється в лікарні після обшуків, проведених у міністерстві генпрокуратурою, — це вже заявка на майбутнє. І коли голова рахункової палати Сергій Степашин із трибуни Ради Федерації обвинувачує уряд і прем’єра Касьянова в ігноруванні результатів перевірок — це теж дуже серйозно. Але це розвідка. При цьому потрібно розуміти, що коли в російських ЗМІ говорять про використання рахункової палати як важеля тиску на неугодних чиновників — це теж перебільшення. Просто рахунковій палаті президент може довіряти значно більше, аніж генеральній прокуратурі, бо ніколи не може знати, чи не обертається раптово прокурорська ревність проти його людей, — а так уже бувало. Але й Сергій Степашин, котрий був прем’єр-міністром до Путіна, — не людина Путіна, а людина, здатна до співробітництва із земляками в набагато більшій мірі, аніж очевидно чужий генеральний прокурор. І за допомогою рахункової палати президент просто перевіряє, як далеко він може зайти.
Все це нагадує гру в гольф на мінному полі — можна потрапити в лунку, але немає ніяких гарантій, що усе не вибухне — і м’яч, і лунка, і глядачі навколо... Однак спробувати треба, і на різних ігрових майданчиках, бо для Володимира Путіна зупинитися — означає програти владу. А коли ця влада вже в руках, її можна поторкати, погладити, але не можна нічого їй наказати — це страшенно нервує. І президент Росії продовжує свій матч із холоднокровністю сапера, котрий розуміє, що в його роботі вибухи просто неминучі...