Печерний комплекс Тора-Бора вважався однією із найнеприступніших фортець Афганістану. Він розташований у горах на південний захід від Джелалабада й активно використовувався у 1979—1989 роках під час боротьби моджахедів проти радянських військ у військових цілях. Парадокс історії полягає в тому, що польові командири тих років за активного сприяння американських спеціалістів перетворили давні печери на військовий об’єкт. Радянським військам так і не вдалося взяти Тора-Бора. Цей комплекс у Москві називали побудованим за останнім словом інженерної науки і говорили про нього як про «шедевр військових будівельників із країн НАТО». Він має системи опалення, вентиляції та водопостачання, там установлено джерела електроенергії та найскладніші охоронні системи.
Базу оточують дрімучі ліси, і добратися до неї можна лише пішки або кіньми. Головна дорога до неї пролягає вузькими віслючими стежками, що використовуються в основному для доставки з Пакистану продуктів й інших предметів повсякденної необхідності.
Неприступним вважалося і саме село Тора-Бора, що лежить у горах провінції Кандагар. До останнього часу і військові експерти, і місцеві старійшини були упевнені, що саме в цьому комплексі переховується бін Ладен. Приблизно місяць тому, за деякими повідомленнями, його навіть бачили в околицях печерної фортеці. Однак після падіння минулого тижня Тора-Бора саудівського мільйонера в ній знайти не вдалося.
Останнім прихистком, де він міг би переховуватися, залишався печерний комплекс. Однак і він не міг довгий час протистояти військовому тиску США. Атакуючи Тора-Бора, американці використовували важкі бомби GBU-28. Перед вибухом вони буквально «вгвинчувалися» у землю, йдучи на глибину до 30 метрів. Імовірно американці використовували також «вакуумні бомби»: у місці вибуху вони створюють надлишковий тиск і дуже високу температуру і фактично витискують повітря з того району, на який скидаються.
Судячи з усього, саме бомбардувальники Б-52 зламали бойовий дух талібів. Вже у вівторок з’явилися дані про те, що захисники Тора-Бора готові обговорювати умови своєї капітуляції. Результат війни в Афганістані було вирішено.
Однак узяття печерної фортеці на сході країни носило радше символічний характер. Про закінчення антитерористичної операції США у світі заговорили ще тиждень тому, після здачі талібами Кандагара — останньої опори ісламського фундаменталізму на афганській землі. І якщо в день звільнення цього міста в публікаціях світової преси панувала ейфорія, сьогодні її змінило інше почуття — розчарування. Афганістан вступив у нову фазу своєї історії — становлення як держави. І цей період обіцяє бути дуже бурхливим, бо новий уряд не лише не зміг отримати довіру афганців, але поки навіть остаточно не визнаний ними.
Одним із головних опонентів нової афганської влади вважають лідера узбецької фракції Абдул-Рашида Дустума, якому не знайшлося місця в перехідному уряді. Дустум і, відповідно, усі його озброєні люди відкрито заявили, що не визнають адміністрації Хаміда Карзая. (Остання має розпочати свою діяльність 22 грудня нинішнього року.)
Та рештки острівця впливу «студентів ісламу» продовжують бути осередком напруженості. Як виявилося, таліби, котрі перебували раніше в Кандагарі, зовсім не здалися силам Північного альянсу, а просто залишили місто разом із усією своєю зброєю. Сам же Кандагар продовжує залишатися яблуком розбрату для декількох племінних командирів, які вважали себе обділеними при формуванні адміністрації кандагарської провінції.
Напруга зростає й у самому місті. З одного боку, колишній командир моджахедів, що воювали проти Радянського Союзу, мулла Накібулла, якому таліби офіційно здали Кандагар, і з іншого — командир і старійшина місцевого пуштунського племені Гуль-ага стверджують в один голос, що контролюють ключові позиції в місті і вимагають для себе привілеїв у його управлінні. Сам же Накібулла, котрий все готувався стати губернатором Кандагару, поки відсиджується на військовій базі, обложеній усе тими ж командирами, які теж не проти взяти під свій контроль кандагарську провінцію.
Судячи з усього, боннська угода, яка радикально змінює порядок речей, що оформився вже після взяття силами Північного альянсу Кабула, починає серйозно пробуксовувати. Поки справа не стосувалася її реалізації в серйозних питаннях, деякі лідери об’єднаного антиталібського фронту сприймали її як умовний договір, що вимагає лише показної, видимої згоди. А коли владу довелося ділити насправді, коса натрапила на камінь.
І свідчать про це не лише кандагарські події. Практично те ж спостерігається і в афганській столиці. Річ у тім, що демілітаризація Кабулу, яка передбачає виведення із міста всіх воєнізованих підрозділів і забезпечення в ньому порядку винятково миротворчими силами ООН, усерйоз підриває основи тієї влади, яку керівництво Північного альянсу розраховувало зберегти в цьому місті.
Згадаймо, що Кабул сьогодні майже повністю опинився в руках панджшерських таджиків, які вважають, що вони мають право контролювати політичний центр Афганістану. Панджшерська ущелина, що починається в горах Гіндукушу й обривається менш аніж за сотню кілометрів від Кабула, із 1996 року була головною цитаделлю опору талібам. Як і за років радянської окупації, Панджшер залишився неприступною фортецею, а «Талібан» зазнав нищівної поразки, намагаючись зайти в ущелину. Місцевий же уродженець, легендарний Ахмад-шах Масуд став визнаним лідером боротьби з талібами.
Природно, що панджшерські таджики самі себе вважають воїнами, котрі очолили опір, і тому сьогодні вкрай болісно реагують на спроби потіснити їх біля кормила влади. Вони першими опинилися в Кабулі, оскільки через близькість ущелини до міста загони, що штурмували столицю, складалися в основному з панджшерців. У своїх обозах військові завезли в Кабул чиновників і функціонерів Північного альянсу, котрі одразу заповнили спустілі після талібів міністерства та відомства.
Ця юрба, підхопивши залишену талібами владу, умить стала відчутною плоттю нової структури управління країною. Саме присутність у місті озброєних загонів із Панджшеру — чинник неослабного тиску, що дозволяє керівництву Північного альянсу вершити без перешкод свою кадрову політику. Маючи в руках три ключові міністерства, таджики хотіли б залишити під своїм військовим контролем Кабул, що забезпечило б їм реальну політичну владу в країні і зробило б Карзая номінальною постаттю без всякої опори в столиці.
Фактично суперечка сьогодні точиться між двома панджшерцями — міністром оборони Фахімом, який не бажає виводити свої сили з міста, і міністром закордонних справ, вихованцем Масуда, доктором Абдулло, котрий підтримує ідею демілітаризації. Голос президента Раббані не має вирішального значення. По-перше, тому що він уродженець Бадахшану, по-друге, тому що його авторитет не настільки значний, аби якось впливати на хід конфлікту.
Упертість Північного альянсу, що похитнулася на конференції в Бонні, поки не зломлено, однак не схоже, щоб опір «півничан» виявився тривалим. Фахім й інші лідери збройних груп, коли захочуть змінити умови боннської угоди, можуть лише розв’язати нову війну. Дуже багато командирів це розуміють, і вже заявили, що, попри незгоду з досягнутими домовленостями, вони приймають їх як основу майбутнього миру. Та чи зможе змиритися з таким перебігом подій Фахім, який, вочевидь, вважає Кабул продовженням Панджшерської ущелини, а не місцем, де необхідно знайти складну формулу рівноваги різних сил.
Все це свідчить про те, що Афганістан у даний момент іще дуже далекий від того, аби стати цілісною державою, і влада нового уряду та його глави Хаміда Карзая усе ще дуже хитка.
Тиждень тому здача талібами Кандагара була для американців знаком фінальної перемоги. Вона символізувала кінець ери талібів і давала вторгненню США в Афганістан виправдання, яке важко поставити під сумнів. Через три місяці після подій у Сполучених Штатах американці наблизилися до того, щоб виграти афганську війну, і вже більш ніж відновили свій імідж супердержави.
Однак було б справжнім чудом, якби після поразки «Талібану» в Афганістані припинилися конфлікти, і світовій спільноті вдалося створити тут правову державу. Значна частина працездатного чоловічого населення країни практично усе своє свідоме життя провела в безкінечних війнах і знає лише одне — у світі всі суперечки вирішує право сильного, а кримінальний кодекс їм заміняє «калашников» через плече. Змусити таких афганців звикнути до цивілізованих норм існування надзвичайно складне, якщо не непосильне завдання.
До того ж не виконано головну мету антитерористичної кампанії — ідеологи та лідери ісламських екстремістів поки що не потрапили до рук правосуддя. А більшість іноземних найманців безперешкодно залишили Афганістан зі зброєю в руках. А у світі сьогодні є достатньо місць, де їхні ідеї та досвід знайдуть гідне застосування.