Цього року la rentree, тобто початок нового навчального і політичного року, стартував у Франції доволі бадьоро: буквально протягом тижня було анонсовано дві великі реформи.
13 вересня президент Макрон представив свій план боротьби з бідністю, покликаний змінити механізми допомоги найбіднішим верствам населення і подолати "суспільний детермінізм" - брак можливостей для бідноти поліпшити власне становище. Ця амбіційна програма вартістю у вісім мільярдів євро, крім загального курсу на спрощення системи соціального захисту та полегшення доступу до соціальних послуг, концентруватиметься на допомозі сім'ям з малими дітьми, сприянні в пошуку роботи безробітним, які вже тривалий час не можуть працевлаштуватися, та гарантуванні освіти для всіх дітей віком до 18 років.
А вже 18 вересня було презентовано реформу системи охорони здоров'я, націлену "на п'ятдесят років уперед", бо, попри загалом дуже високу якість надання медичних послуг, Франція має серйозні проблеми з їх доступністю та адмініструванням. Зокрема, дуже бракує лікарів, особливо в сільських місцевостях та провінції, причому в цей самий час щорічна кількість випускників медичних вишів адміністративно обмежена верхньою планкою. Реформа знімає цю планку: дозволяє лікарям найняти собі на допомогу до 4000 асистентів, які розвантажать лікаря від найпростіших часоємних процедур, і сприятиме розширенню мережі сімейних лікарів по всій території Франції.
Соціальна спрямованість перших анонсованих заходів нового сезону не випадкова: попри успішне впровадження реформ першого року президентства Макрона, вони залишили небажане враження, що він піклується тільки про заможних. Нагадаю, що з літа 2017 року вдалося провести часткову лібералізацію ринку праці, знизити оподаткування для бізнесу та інвестицій, здійснити реформу освіти і перетворити державну залізницю на акціонерне товариство з поступовим позбавленням її працівників багатьох соціальних привілеїв. Ці знакові реформи вдалося протиснути попри дві хвилі протестів восени й навесні і здобути блискучу перемогу над профспілками, які ще недавно видавалися ледь не всесильними. На противагу сумному досвіду реформаторських намагань деяких попередніх президентів, це відбулося відносно безболісно.
Є думка - її анонімно підтримують окремі члени уряду, - яка пояснює успіх цього раунду реформ і відносну млявість протестів, не підтриманих більшістю громадян, не лише розумним маневруванням президента між різними профспілками, що зруйнувало їхню єдність, а й тим, що попри невдоволення конкретними змінами більшість французів все ж усвідомлює їх невідворотність, а отже не бачить сенсу активно протистояти цим діям. Втім, відсутність активного протистояння аж ніяк не виключає тихого роздратування окремими заходами, а відтак поступовим зниженням підтримки.
Ба більше, потреба проковтнути гірку пігулку неприємних змін сприяє зростанню завищених сподівань щодо неминучого поліпшення найближчим часом. Однак безробіття у Франції досі коливається навколо показника 9%, а прогнози щодо скромного економічного зростання, яке 2017 року досягло понад 2%, на кінець 2018-го погіршилися до 1,6-1,8%. І хоча експерти застерігають, що до того, як стануть очевидними хоча б попередні результати реформування, треба зачекати принаймні ще рік-два, громадяни починають сумніватися в ефективності й доцільності впроваджуваних заходів уже сьогодні, не бажаючи потерпіти бодай до другої половини президентської каденції, як на те розраховувала макронівська стратегія.
Однак проблема завищених очікувань спіткала не тільки пересічних громадян, а й членів уряду. Наприкінці серпня пішли у відставку двоє популярних урядовців - міністр екології Ніколя Ульо і міністерка спорту Лора Флессель. Остання уникла відкритого скандалу, пославшись на суто особисті причини свого рішення. Однак Ульо, у минулому популярний активіст і телеведучий, який прагнув радикальних реформістських заходів у захисті довкілля, у прямому радіоефірі послався на відсутність амбіцій уряду в цьому питанні та всесильність промислових лобі, ворожих до екологічних змін. Цей демарш поставив під сумнів щирість екологічної та реформістської програми самого президента Макрона й моральність націленої на сприяння бізнесу політики, через яку до нього приклеївся ярлик "президент багатіїв". Макрон швидко вирішив кадрові питання, призначивши на вивільнені посади ще одного популярного союзника і знамениту екс-спортсменку. Однак буквально на днях міністр внутрішніх справ Жерар Колломб заявив, що не планує залишатися на своїй посаді до кінця президентського строку, а балотуватиметься 2020 року на посаду мера Ліона. Це дало підстави злим язикам опозиції порівнювати уряд з "Титаніком", з якого починають евакуйовуватися найбільш меткі пасажири.
Відтак попри успіх першого реформаторського циклу президент втратив чимало крові, сиріч електоральної підтримки. Крапля за краплею, відсоток за відсотком, протягом минулого року ентузіазм французького народу поступово спадав: у результаті рейтинги підтримки Макрона знизилися від рекордних майже 60% одразу після обрання в травні 2017 року до ледь-ледь понад 30% на старті нового політичного сезону.
Втім, найбільша "кровотеча", яка коштувала Макронові майже 10% сукупного рейтингу, спричинена зовсім не його реформістською програмою. Починаючи з середини липня Францію лихоманить так звана справа Беналла - колишнього головного охоронця Макрона, який користувався особистою довірою президента і посідав доволі високе місце в неформальній ієрархії Єлисейського палацу. 18 липня газета Le Monde на одному з відео травневих сутичок протестувальників з поліцією розгледіла під шоломом "поліціянта", який брутально поводився з протестувальниками, власне Александра Беналла. Він був там інкогніто і не мав на те жодних законних повноважень. Після того як виявилося, що і посадовці Єлисейського палацу і сам президент дізналися про таке самоуправство буквально за кілька днів, йому призначили дуже умовне покарання у вигляді двотижневого відсторонення від виконання обов'язків, після чого повністю поновили на посаді. Однак після медійного розголосу зчинилася буча, яка призвела до двох голосувань за недовіру уряду і до кількох парламентських та інших розслідувань. Президентові Макрону перепало і за не надто швидку реакцію, і за намагання захистити колишнього підлеглого й применшити масштаб кризи, і навіть через підозру в тому, що він має автономних президентських "силовиків". Попри всі намагання, сподівання опозиції на своєрідний Вотергейт виявилися марними, проте загальна недовіра й розчарування у французьких політичних колах таки зросли. На додачу скандал з Беналла завадив запустити заплановану на літо конституційну реформу, що передбачає скорочення кількості депутатів і пришвидшення законотворчого процесу.
А тим часом розслідування справи Беналла перейшло в рутинне русло, зниження рейтингу перетворилося з шоку на факт, вивільнені міністерські посади зайняли інші вірні й популярні союзники, президент відпочив на Французькій Рив'єрі - і реформістський порядок розгорнувся з новою силою. Окрім двох згаданих соціальних реформ, уряд усе ж таки зважився на рішення, згідно з яким з нового року податок на дохід відраховуватиме роботодавець, що істотно спростить адміністрування і впорядкує бюджетні надходження. Це звична для більшості країн схема, однак у Франції люди досі сплачують цей податок самостійно, постфактум і за більш вигадливим алгоритмом.
10 вересня Макрону було презентовано доповідь Хакіма Ель Каруі про стан і можливості реформування ісламу у Франції, щоб той узгоджувався з республіканськими принципами. Реформа, яку впроваджуватиме уряд з урахуванням результатів доповіді, має на меті подолати формування відокремлених мусульманських спільнот, сприяти їх інтеграції в ширше французьке суспільство, а також завадити поширенню екстремізму, особливо спонсорованого зовнішніми гравцями. Що цікаво, фінансування такої реформи пропонується провести за рахунок збільшення оподаткування халяльних продуктів.
Окрім очікуваного повернення в порядок денний конституційної реформи, неминуче наближається кульмінаційна пара реформ. Першою з них має стати реформа складної, заплутаної, багаторівневої системи пенсійного забезпечення, перетворення 42 існуючих схем нарахування пенсій на одну, а можливо й скорочення деяких пенсій або корекція пенсійного віку. Ну а за нею недовго чекати й реформи "серця" французької держави - державної служби в центрі і в регіонах, що неминуче пов'язана з масовими скороченнями працівників, переглядом системи оплати праці та соціальних привілеїв. Обидва питання у Франції є дуже соціально і навіть культурно чутливими, адже розширена система державної служби, зарплати в якій з'їдають до 13% усього бюджету, а працівники мають практично залізобетонно захищене місце праці, - це у певному сенсі наріжний камінь і знаковий культурний феномен сучасної французької держави, підважування якого стане надзвичайно складним викликом. У цьому контексті, вочевидь, варто очікувати третьої і навіть четвертої хвилі протестів. Залишається питання, наскільки вистачить ослабленому президентові ресурсу, щоб довести задумане до кінця, і наскільки мотивованими чи немотивованими залишаться громадяни, адже ці реформи зачеплять практичного кожного.
Реформування в макронівському розумінні дуже тісно пов'язане з надзвичайно важливим для нього зовнішньополітичним порядком денним. Він постійно наголошує, що масштабні реформи зроблять Францію сильною, а відтак дозволять їй посісти гідне місце і в Європейському Союзі і в світовій політиці. Зовнішньополітична la rentree розпочалася з традиційної наради послів 27 серпня. У вже так само традиційно довгій, детальній і піднесено-пафосній промові Макрон говорив про потребу оновити і переглянути стратегічні пріоритети французької зовнішньої політики, наділяючи її однією з ключових ролей у справі встановлення нового регіонального і світового порядку.
Для Макрона основна проблема полягає в подвійній кризі багатосторонності та Європи. І крім звичного заклику реформувати ЄС він почав також активніше обстоювати перегляд європейської архітектури безпеки та оборони. У цьому контексті Макрон наполягає на поновленні діалогу щодо "кібербезпеки, хімічної зброї, конвенційного озброєння, територіальних конфліктів, безпеки в космосі та захисту полярних територій", зокрема з Росією, однак виставляє для неї принципову умову "істотного прогресу у врегулюванні української кризи", а також поваги до повноважень ОБСЄ, зокрема щодо діяльності спостерігачів у Донбасі. Концептуально Макрон повертається до ідеї створення інклюзивної системи європейської безпеки із залученням Росії і Туреччини (адже Європа є більшою, ніж ЄС), однак він різко негативно налаштований проти будь-якого майбутнього розширення ЄС до того, як будуть здійснені ключові реформи Союзу, а можливо навіть і переглянуті договори. Натомість, знову і знову повертаючись до класичної французької ідеї Європи багатьох швидкостей, Макрон вважає Раду Європи базисом майбутньої розширеної Європи. Бачення ролі країн Східного партнерства в такій Європі він не представив, а Україна була згадана мимохідь у контексті того, що "ми слідкуємо за ситуацією в цілій низці країн та регіонів, від Венесуели до Бірми і від України до Демократичної Республіки Конго", однак французькій дипломатії варто бути ініціативнішою і пропонувати більше рішень на міжнародній арені.
Відповідальність за кризу багатостороннього світового порядку Макрон цілком і повністю покладає на сучасну американську політику і насторожено ставиться до китайської версії багатополярності, яку вважає надміру гегемоністською. Обіцяє, що Франція активно боротиметься за відновлення багатосторонності і зрештою робить хід у напрямку до переукладення світового порядку. І щоб захопити ініціативу в цьому процесі, Макрон запросив на перший Паризький форум миру (11-13 листопада), приурочений до столітнього ювілею Дня перемир'я 11 листопада 1918 р., близько ста голів держав і урядів, поряд з представниками міжнародних організацій та громадянського суспільства. Саме у цьому колі має розпочатися предметна розмова про найбільші виклики сучасності та новий світовий порядок. Звісно, держава яка претендує на місце у визначенні майбутнього порядку, повинна проводити і зовнішню політику світового масштабу, тож Макрон змальовує детальні картини багаторівневої співпраці з Африкою, Близьким Сходом, нові ідеї щодо партнерства з Індією та Японією, іншими країнами, наполягає на своєму лідерстві у справі розв'язання екологічних проблем сучасності, знову і знову наголошує на необхідності максимально поширювати французьку мову і культуру.
Однак попри виставляння собі максималістських завдань на міжнародній арені, ключове завдання минулого року в регіоні, а саме запуск реформування ЄС заради втілення ідеї "сильна Франція у сильній Європі", поки що має доволі обмежені результати, за винятком хіба що нових ініціатив у безпековій та оборонній політиці. Макрон, який невтомно подорожував європейськими столицями з промоцією власних ідей, презентує оптимістичний погляд на власні досягнення, як-от щодо підписаної в червні з канцлеркою Меркель Мезеберзької декларації щодо спільних європейських ініціатив, зокрема й у найбільш спірній для двох країн реформі зони євро. Однак це доволі скромні досягнення порівняно з заявленими планами: великі реформи наразі не відбулися, і їхня ймовірність поступово зменшується з наближенням виборів до Європейського парламенту. Французький президент досі не визначився, в якому блоці братиме в них участь його політична сила "Вперед, республіко", і щодо цього треба буде визначитися вже незабаром. А тим часом йому і уряду доведеться знову повернутися до внутрішньополітичного порядку денного і розглянути бюджет на 2019 рік, щоб вирішити головоломку, як, запустивши кілька амбіційних соціальних програм, утримати на балансі свої фінанси в рамках визначених ЄС обмежень дефіциту бюджету та державного боргу.