Те, до чого турецький прем’єр Реджеп Ердоган ішов роками, єгипетському президентові Мухаммеду Мурсі вдалося буквально за місяці. У відставку відправлено перших осіб військової ради Єгипту, фактично - хунти, - міністра оборони маршала Хусейна Тантаві, начальника генштабу Самі Анана, а також командуючого військами - протиповітряної оборони, військово-морськими та військово-повітряними силами. Ще раніше відбулася значно глобальніша чистка в керівництві МВС: у відставку послали майже 500 генералів, а 3,8 тис. старших офіцерів поліції перевели на інші посади.
Ці чистки в єгипетській армії найменше схожі на сталінські у тридцятих роках: Мухаммед Мурсі підсолодив гіркоту втрати влади, нагородивши Хусейна Тантаві і Самі Анана медалями і призначивши їх президентськими радниками. Та тільки мало кого це може ввести в оману.
У Єгипті відбувається демонтаж системи влади військових, що існувала в країні 60 років. А ці відставки генералів можуть призвести не тільки до перелому в боротьбі за владу між армією та президентом-ісламістом, а й до повного падіння впливу військових на єгипетську політику: очевидно, що за звільненням Хусейна Тантаві і Самі Анана так само неминуче має пройти кампанія руйнування економічної могутності армійської верхівки.
Після повалення Хосні Мубарака дуже скоро стало зрозуміло, що армійська верхівка Єгипту відвела собі роль такого «колективного Мубарака» - прийнятного для Заходу й Ізраїлю світського, військового керівництва країни. Генерали розраховували отримати від Заходу карт-бланш на свої дії, припускаючи, що ніхто не погодиться, аби сунітський Єгипет пішов шляхом шиїтського Ірану, де влада належить муллам.
Але у військових коса найшла на камінь: фактичне захоплення влади військовою радою викликало у країні постійні масові протести, які загрожували перерости в громадянську війну, і не здобуло підтримки на Заході. Насамперед у Вашингтона - головного зовнішнього гравця в Єгипті: адміністрація Барака Обами не тільки не підтримала військових, а й активно критикувала їхні дії.
Піком протистояння військових та вулиці стали президентські вибори, в результаті яких новим керівником Єгипту все ж таки став представник ісламістів.
Слід сказати, що впродовж усього післяреволюційного періоду політичної боротьби імідж ісламістів зазнав істотних змін. Якщо раніше їх у світі розглядали як ісламських фундаменталістів, чий прихід до влади - те саме що Апокаліпсис, то з часом стали сприймати як тверезих політиків, із якими можна мати справу. Принаймні перші кроки президента Мухаммеда Мурсі на повірку виявилися досить раціональними.
Але сутичка з генералами була неминучою.
У 2011-2012 роках у Єгипті сформувалася система фактичного двовладдя, коли обраний президент опинився у вузьких рамках обмежень, нав’язаних йому військовою верхівкою. Але ці півтора року теж не минулися для генералів безслідно.
Тим часом як ісламісти, що претендували на владу, підстригали бороди й зав’язували краватки, реальний вплив маршалів і генералів неухильно слабшав. Насамперед усередині самої армії.
За минулий рік лідери військової ради втратили підтримку середнього і молодшого командного складу. Тоді як генералами рухало прагнення влади та страх втратити нажиті «непосильною працею» бізнес-імперії, солдатів і молодших офіцерів кидали стримувати вічно вируючий натовп і готували стріляти у власний народ. І смиренне залишення своїх посад вищим керівництвом збройних сил Єгипту свідчить тільки про те, що генералам уже не доводиться розраховувати на відданість самої армії.
Безпосереднім приводом до незадоволення військовими та наступних відставок стали події на Синайському півострові. За час революційного хаосу в Єгипті на цій території, де містяться улюблені багатьма громадянами країн ЄС і СНД курорти, підняли голову й почали безроздільно хазяйнувати всілякі групи радикалів-ісламістів, не пов’язані ні з єгипетськими братами-мусульманами, ні з палестинським «Хамас». Постійні вибухи газопроводів між Єгиптом, Ізраїлем і Йорданією - справа їхніх рук.
Останньою краплею став особливо зухвалий напад на єгипетську прикордонну заставу п’ятого серпня, який закінчився загибеллю 16 єгипетських прикордонників і погонею за терористами, які рушили в Ізраїль на викрадених бронетранспортерах.
Загалом, ця НП з участю синайських екстремістів об’єднала непримиренні сили - братів-мусульман у Єгипті, хамасівців у секторі Газа й керівництво Ізраїлю. Хамасівці закрили на своїй території власні тунелі для контрабанди зброї, єгипетські війська вторглися на Синайський півострів для знищення терористів, а Ізраїль, зі свого боку, не тільки взяв участь у військовій акції, а й повністю вітав дії єгиптян. Така консолідація Ізраїлю з ісламістами не має аналогів.
Під час «розбору польотів» насамперед у відставку восьмого серпня було відправлено губернатора Північного Синаю і начальника розвідки. А через кілька днів черга дійшла й до вищого військового керівництва.
Втім, реальна міра вини самих єгипетських військових у такій ситуації досить відносна. Попри все своє бажання, єгипетські силовики вже понад 30 років жодним чином не можуть завадити діям синайських екстремістів.
Згідно з мирним договором між Єгиптом та Ізраїлем 1979 року (т.зв. Кемп-Девідські угоди), Каїр не має права розміщувати на Синаї будь-які військові контингенти. Єдиними збройними представниками єгипетської влади на цій території є поліцейські, які здебільшого займаються охороною курортів.
У результаті впродовж усього цього періоду Синайський півострів став своєрідною «піратською республікою», пристанищем різноманітних ісламських екстремістів, які мають можливість діяти серед місцевих бедуїнів вільніше, ніж «Аль-Каїда» при талібах в Афганістані.
Особливо ускладнилася ситуація після повалення Хосні Мубарака, коли діяльність єгипетської армії і поліції була повністю дезорганізована. Саме з цієї причини 2011-2012 рр. стали періодом найзухваліших нападів та диверсій. І для того, щоб влада в Каїрі нарешті звернула увагу на східну околицю, знадобилася надзвичайна подія. Якою й стало масове вбивство єгипетських прикордонників…
Посаду нового міністра оборони Єгипту обійняв один із наймолодших генералів - 57-річний очільник військової розвідки генерал-полковник Абдельфатах Ас-Сіссі, начальника генштабу - 56-річний Сідкі Субхі Сайєд.
Ас-Сіссі став популярним під час торішньої революції, коли чітко заявив про підтримку армією народу. Але найголовніше - генерал відомий давніми тісними зв’язками з «Братами-Мусульманами», з лав яких вийшов і нинішній президент. Отож Мухаммед Мурсі призначив на посаду міністра оборони людину з близькими йому поглядами, на особисту лояльність якої може розраховувати.
А ось новий начальник Сідкі Сайєд цінний іншим. На свою нову посаду він прийшов безпосередньо з військ: до свого нинішнього призначення командував 3-ю польовою армією, розміщеною в північно-східній частині Єгипту. Генерал Сайєд знає місцеву ситуацію і ключових людей регіону, підтримує добрі особисті стосунки з племінними лідерами, які живуть на Синайському півострові. І це дуже важливо для президента, оскільки очевидно, що головним пріоритетом військової політики Мухаммеда Мурсі стане наведення порядку саме на території Синаю.
Але питання полягає в тому, наскільки далеко зайде нова єгипетська влада у своїй силовій присутності на Синайському півострові. З самого початку в Тель-Авіві, Вашингтоні, європейських столицях виникли побоювання, що єгипетські ісламісти, взявши владу, першим ділом почнуть готувати військовий похід проти Ізраїлю.
Треба сказати, що Кемп-Девідська угода справді дуже непопулярна у широких народних мас Єгипту. І вимоги її скасування, що звучали на каїрській площі Тахрір, сприймаються в країні як самі собою зрозумілі.
14 серпня єгипетська газета «Аль-Місрі аль-яум» повідомила, що Мухаммед Мурсі почав «вивчати можливість перегляду мирного договору з Ізраїлем». Чи означає це загрозу Ізраїлю? Коли дивитися на речі прагматично, то для Тель-Авіва такий поворот може означати насамперед «вікно можливостей» у налагодженні діалогу з новою єгипетською владою.
Для братів-мусульман і особисто Мухаммеда Мурсі, які прийшли до влади, Ізраїль є дуже незручною темою. Мурсі взагалі волів би ігнорувати його існування, щоб не дратувати каїрську вулицю.
Однак недавня стрілянина на кордоні автоматично підштовхує обидві сторони до діалогу. Ізраїль погодився на вторгнення єгипетської армії на Синайський півострів. Але для усунення загрози з боку ісламських екстремістів Тель-Авіву доведеться погодитися (якщо не тепер, то в майбутньому) і на постійну присутність єгипетської армії поблизу свого південно-західного кордону. Інакше Ізраїлю самому доведеться робити цю брудну роботу, та ще й на чужій території.
Так чи інакше, для обох сторін стає очевидно, що Кемп-Девідська угода вже не може більше бути священною коровою у двосторонніх відносинах, і її необхідно переглянути. Принаймні у питанні демілітаризованого статусу Синайського півострова. А для перегляду необхідно створити, як мінімум, двосторонню комісію,
дії й рішення якої координуватимуться також Сполученими Штатами і Європейським Союзом.
Але чи готове ізраїльське керівництво скористатися ситуацією, що склалася, на обопільну користь? Тим більше в момент, коли у єгипетського президента, після серії відставок у військовому керівництві та скасування ключових рішень військової ради, з’явилися майже імператорські повноваження при поки що паралізованому парламенті.