Три дні, 21-23 листопада, французька столиця незвично озиралася на українські прапори, вслухалася в українські прізвища, що лунали з мегафона, придивлялася до плакатів, які вимагають визнати Голодомор 1932-1933 років геноцидом української нації. Про Голодомор говорилося в Соборі Паризької Богоматері, у Сорбонні, поруч з Ейфелевою вежею та біля Тріумфальної арки. Париж бачив багато чого, але не часто - організовані велелюдні акції на українську тематику.
Перед проведенням жалобного ходу з Української церкви до Собору Паризької Богоматері керівницю Спілки українок Анну-Марію Довганюк викликали в префектуру поліції. «За нашими даними, українці 20 років як не виходили з демонстраціями на вулицю, ви гарантуєте порядок?»
Про всяк випадок колону демонстрантів супроводжувала поліція. Люди в чорному, із запаленими свічками й транспарантами в руках створювали мимовільний, але очевидний контраст безтурботному недільному настрою парижан. Хтось відгороджувався від давньої, чужої біди байдужо-чемними, легкими усмішками. Хтось зупинявся, вчитуючись у цифри.
Сім мільйонів загиблих. 25 тис. смертей на день, або 1000 - на годину, або ж 17 - на хвилину. Того ж таки 1933 року Радянський Союз продав на Захід 1,7 мільйона тонн зерна. На кожного загиблого українця припадало по чверті тонни пшениці.
Захід, у масі своїй, звик не знати про цю трагедію. Переконати його в необхідності визнати Голодомор не лише злочином сталінського режиму, а саме геноцидом українського народу буде непросто. Проте організатори днів пам’яті Голодомору - Репрезентативний комітет українських організацій, Спілка українських студентів Франції, Спілка українок й інші - формують комітет за визнання геноциду. У найближчих планах - переконати французьких депутатів і сенаторів визнати Голодомор, як це зробили канадські, австралійські, американські, аргентинські парламентарії, а також порушити питання про визнання Голодомору перед Європейським парламентом.
Поетапність чи послідовність?
Декларація ООН про Голодомор, яку на сьогодні підтримали кілька десятків країн, не містить згадок про геноцид. Не вживається цей термін і в більшості резолюцій національних парламентів, що засудили голод 1932-1933 рр. як злочин проти людства.
Літом нинішнього року Україна погодилася зняти визначення «геноцид» із проекту декларації ООН. Це дозволило одержати підтримку документа з боку таких країн, як Росія та США. Валерій Кучинський, глава української місії при ООН, вважає сам факт появи такої декларації успіхом української дипломатії.
Офіційний Київ, схоже, погодився з думкою, що визнання тільки злочину сталінського режиму сьогодні може стати щаблем до визнання геноциду в майбутньому. Зокрема, керівник архіву СБУ Володимир Пристайко, що виступав на міжнародному колоквіумі в Сорбонні, не заперечив ні штучного характеру голоду, ні використання його як інструмента створення «нової породи людей» - радянської людини. Аналогічною була логіка виступу віце-прем’єра України Дмитра Табачника, котрий також представляв позицію офіційного Києва.
Водночас західні дослідники Роман Сербін (Канада) та Джеймс Мейс (США) - вважають, що поступатися, можливо, не варто було. Оскільки нової декларації може не бути взагалі.
Я не бачу, у чому успіх української дипломатії, це радше помилка, - пояснив «Дзеркалу тижня» Роман Сербін. - Вірмени домагалися визнання геноциду 1915 року багато десятиліть, не відступаючись, і саме так вони зуміли переконати світ. Навряд чи можна вважати вдалою стратегію, коли спочатку хочуть одного, потім вимагають іншого...
Практично одностайно міжнародний колоквіум у Сорбонні під назвою «Український голод: геноцид у пошуках визнання» ухвалив резолюцію. У цьому документі сказано: «Ми, учасники конференції, вважаємо, що цей голод був актом геноциду, скоєного комуністичним режимом проти українського народу. Тож ми підтримуємо вимогу України, української діаспори й усіх, хто поділяє їхню думку, визнати на рівні міжнародного співтовариства цей голод саме як факт геноциду... Визнати Голодомор 1932-1933 років фактом геноциду - це встановити перешкоду будь-якій іншій спробі використовувати голод для знищення інших народів, інших представників людства».
Перехресна символіка
Іван Петренко, Марія Петренко, Тетяна Петренко, Килина Петренко...
Жене Кузен, керівниця організації «Україна-33» з Ліона, не могла стримати сльози й емоції, читаючи списки загиблих від голоду. Жене - француженка українського походження, її рідних також знищив 1933 рік. Вона приїхала в Париж спеціально для участі в Днях пам’яті. Як і відомий письменник і колишній дисидент Леонід Плющ. Як і сотні людей, так чи інакше пов’язаних з Україною, котрі зібралися наприкінці минулого тижня в Парижі.
Студенти й люди похилого віку змінювали одне одного біля мікрофона. Хтось з очевидним слов’янським акцентом читав уривки зі спогадів жертв голоду французькою, комусь, із точністю до навпаки, важко давалися українські прізвища. Плакати, прапори, транспаранти. Заінтриговані парижани, збентежені гості французької столиці й діти, що підбігають під самісінькі мегафони з невідповідними моменту радісно сяючими очима.
На площі Трокадеро, що навпроти Ейфелевої вежі, акції на захист прав людини проходять регулярно. Для українців ця демонстрація - перша. Скільки їх ще знадобиться, перш ніж трагедія 1932-1933 років потрапить у французькі шкільні підручники історії? Як Шоах, як винищення вірменів на початку ХХ століття в Туреччині, як етнічні чистки в колишній Югославії, геноцид у Камбоджі й Руанді?
Домагаючись солідарності французів, організатори Днів пам’яті про жертви Голодомору вирішили звертатися до них, наче торкаючись найяскравіших символів французької нації. Сорбонна, Ейфелева вежа, Тріумфальна арка, Собор Паризької Богоматері... Для всіх учасників меморіальних заходів вони перетворилися на подвійні символи, тепер уже не чужі спогадам і про українську трагедію.
Під Тріумфальну арку вирішили покласти не банальний вінок, а мініатюрний сніп колосків, повитий жалобною стрічкою. Як пам’ять про хліб, вивезений на продаж за кордон і віднятий у тих, хто його вирощував. Як символ життя, що перемагає смерть. Як нагадування про ті самі, винесені з колгоспного поля колоски, за які розстрілювали «ворогів народу».
Колосся до Вічного вогню покладали діти, і в цьому теж, можливо, зародився свій символізм. Символізм українських акцій у пам’ять про жертви 1933-го, за яким Україну, можливо, також упізнаватимуть французи, як упізнають поки що за Чорнобилем і за командою «Динамо» Київ.
Три висновки кардинала Люстіже
Жалобну месу в Соборі Паризької Богоматері правили разом єпископ Греко-католицької церкви Франції Михайло Гринчишин і кардинал Люстіже, єпископ Паризький. Люстіже, чиї батьки також стали жертвами геноциду під час Другої світової війни, у своїй проповіді виділив три основні, із його погляду, причини загибелі семи мільйонів людей в Україні 70 років тому.
Нова влада того часу побачила себе на місці Бога та привласнила собі право вершити долі земні й розпоряджатися життям інших... Друга причина масового голоду - це байдужість Заходу, всього іншого світу, хоча про трагедію та її масштаби знали західні уряди. Третя причина - боягузливість тих, хто був щиро обурений тим, що коїлося, але не знайшов у собі сили втрутитися.
Колишній дисидент Леонід Плющ провів таку паралель: голод 1933 року в Україні розв’язав руки Гітлеру, який саме
1933-го прийшов до влади, дав поштовх до масового знищення євреїв. Один геноцид став у певному сенсі предтечею іншого.
І сьогодні в світі, особливо в країнах Африки, голод продовжують застосовувати як зброю масового знищення. Джеймс Мейс говорить про постгеноцидну свідомість в Україні. Микола Рябчук наголошує на добровільній амнезії українців. Бачачи перипетії з декларацією в ООН, чи не варто визнати, що таких синдромів по-справжньому не позбулося й міжнародне співтовариство? Світова дипломатія також вважає зручнішим якщо не забувати, то пам’ятати вибірково. Заради справедливості відзначимо, що не тільки стосовно України.