Президентські вибори у Франції нинішнього року внесли напругу та нервозність у західний істеблішмент уже втретє, після виборів у Австрії та Нідерландах: ультраправі сили значно посилилися на хвилі незадоволення політикою глобалізму. Це відчуття стало виявлятися у формі піднесення націоналізму, антиісламізму та антимігрантських настроїв, вилилося у швидке зростання популярності несистемних партій та рухів, антиамериканізму і сумнівів у доцільності проекту Єдиної Європи. Процес тільки набирає обертів, на черзі – вересневі вибори в Німеччині, де ультраправі партії готові посунути від влади християнських демократів та ліві сили.
7 травня ввечері у Франції впевнено переміг Еммануель Макрон з 66,9% голосів проти 33,9% Марін Ле Пен. Однак уперше утрималася від голосування чверть 47-мільйонного електорату – рекордна кількість французів для президентських виборів за останні 50 років. Ще 9% виборців проголосували порожніми бюлетенями, протестуючи таким чином проти того вибору, який їм запропонував правлячий клас у другому турі. Напередодні дня голосування в Парижі та інших містах пройшли стихійні мітинги й акції протесту французів, які підтримували інших кандидатів, а їх було 11. При цьому результати другого туру не стали несподіванкою.
Спершу подивімося на ту, хто програла. Голова "Національного фронту" Жан-Марі Ле Пен 2002 р. у другому турі проти Жака Ширака отримав 17,8% голосів. Через 15 років його донька Марін Ле Пен провела ребрендинг своєї партії, вивела з її членів свого одіозного ультраправого батька і отримала вдвічі більше голосів. Відтак, 34% для неї – це ще не політична перемога, але арифметично – безперечно, великий успіх.
Щодо переможця – то для Еммануеля Макрона, наймолодшого з кандидатів на посаду (39 років), людини, котра взагалі не має досвіду роботи на виборній посаді, котру ще рік тому мало хто у Франції взагалі знав як політика (він пробув недовгий час міністром економіки в уряді Ф. Олланда), це феноменальний успіх. Але не тільки його: на кону стояло майбутнє ЄС і НАТО. Представники правлячої еліти країни шукали й залучали будь-які резерви з метою не допустити зміни внутрішнього та зовнішнього курсу Франції: президент Ф.Олланд двічі публічно звернувся до населення із закликом проголосувати не за Макрона, а проти Ле Пен. Відійшли від дипломатичної політкоректності навіть лідери ЄС: Жан-Клод Юнкер і Федеріка Могеріні закликали французів голосувати за Макрона. І це тільки те, що ми побачили публічно.
Перебіг та результати нинішньої президентської кампанії у Франції демонструють нам цілу низку суперечностей, які розхитують ключові національні країни Західної Європи взагалі і ЄС, зокрема, як напрям політичної й економічної еволюції України. Під сумнів поставлено не тільки доцільність поглиблення інтеграції Європи в рамках ЄС, а й більш загальні речі: глобалізм як рецепт подальшого економічного процвітання цивілізації та представницьку демократію в її нинішній формі як політичну систему, що найбільше пристосована для досягнення цієї мети.
Криза традиційних ідеологічних партій
Поточну ситуацію у Франції експерти називають кризою політичної системи. Традиційна політичні еліта відчуває свою неспроможність задовольнити очікування суспільства, яке істотно змінилося впродовж останніх десятиріч. Саме тому партії почали масово проводити праймеріз, результат яких для більшості партійців виявився несподіваним. Протягом кількох місяців восени 2016 р. виборці країни вивели з перегонів лідерів низки найпотужніших національних політичних сил. Спочатку це була Сесіль Дюфло, лідер "зелених", потім – Ніколя Саркозі, колишній президент, і Ален Жюппе, колишній прем'єр-міністр, – фаворити партії "Республіканці". Наступним став Мануель Вальс, лівий, донедавна прем'єр-міністр країни, тепер – Франсуа Фійон, що яскраво переміг на праймеріз у "Республіканців" у грудні 2016 р. Французи прагнуть поєднання політики і моральності й підтримують новачків, які не пов'язані з істеблішментом або навіть відкрито виступають проти нього, позиціюючи себе як антисистемники.
Основні несподіванки цієї дуже незвичної президентської кампанії сталися майже за місяць до першого туру, результат якого був також загалом прогнозований. Спробуємо їх назвати дуже стисло.
Ребрендинг перспективного кандидата від партії влади
Уперше чинний президент, соціаліст Ф.Олланд, що має свою більшість у парламенті, наприкінці першої каденції отримав ганебні 4% підтримки населення, відтак на партійних праймеріз поступився колезі по партії Бенуа Амону, який, втім, не зміг виправити підірвану репутацію партії і отримав у першому турі лише 4-й результат – 6,2%. Розуміючи, що на них чекає неминучий провал, соціалісти ще рік тому вдалися до ребрендингу свого перспективного кандидата: вивели на той час маловідомого в країні міністра економіки банкіра Е.Макрона зі складу свого уряду й партії в окремий політичний проект "Вперед!" із правоцентристською ідеологією, в якому 2/3 його членів залишилися соціалістами, і за півроку через ЗМІ надали йому зовнішнього вигляду масової нової перспективної партії. Ця тактика спрацювала, - в умовах кризи ідеологічних партій більш освічені виборці віддали свої голоси за Макрона як "позасистемного" і найвродливішого кандидата.
Уперше представник "Республіканців" – ключового і масового політичного опонента, - всупереч традиції виборів у П'ятій республіці, не тільки не відібрав у слабкого опонента ключову посаду в державі, що й очікувалося на початку кампанії, а навіть не вийшов у другий тур. Провал Ф.Фійона, скомпрометованого корупційним скандалом, уже цьогоріч упевнено штовхає Францію у глибоку конституційну кризу, оскільки лише республіканці ще могли сподіватися отримати після червневих парламентських виборів більшість у парламенті та втримати на певний час країну від періоду "співіснування" президента з парламентом.
Президент Франції може ефективно керувати країною тільки за наявності своєї більшості в парламенті. Без неї він змушений призначати прем'єра від опонентів, які контролюють парламентську більшість, і тоді саме прем'єр отримує більшість повноважень для проведення своєї програми. Партія "Вперед!" Е.Макрона взагалі не є повноцінною партією і не представлена в парламенті, в якому для більшості треба, щонайменше, 289 мандатів. Уся надія Макрона – на масових перебіжчиків з інших партій, оскільки організаційно слабкій партії виграти вибори у 500 виборчих округах технічно сумнівно. Виборчий закон для Національної Асамблеї передбачає другий тур по округах для всіх кандидатів із 12,5%, якщо жоден не набирає 50% у першому турі, що робить результат нинішніх парламентських виборів практично непередбачуваним. Відтак, коли мати на увазі, що у вересні відбудуться ще вибори в Сенат, можна погодитися з тезою: президентські вибори не завершили політичну кризу у Франції, а, навпаки, все тільки починається.
Антисистемність, зміна політичного устрою країни та популізм
Антисистемність стала ознакою поточних перегонів: два цілком різних кандидати, які вийшли в лідери перегонів, займають позицію проти чинного істеблішменту, обидва є аутсайдерами основної маси національних політичних партій. Якщо Марін Ле Пен виступає за легальну заборону імміграції, закликає до "Frexit" (принаймні перегляду умов членства Франції в ЄС), до посилення націоналізму та протекціонізму, то Е.Макрон обіцяє поєднати правих і лівих шляхом запровадження проринкових ліберальних реформ та подальшої підтримки широких державних програм соціальної допомоги одночасно. Обидва політики запевняли своїх виборців у намірі провести глибокі зміни, але обидва неспроможні виконати ці обіцянки в нинішній політичній системі.
Одинадцяті президентські вибори пройшли під закликами значної частини кандидатів до заснування Шостої республіки, з іншим балансом повноважень, насамперед у виконавчій гілці влади, переформатуванням самої моделі управління державою під багатопартійну ситуацію. Крім того, останні президенти просто не годилися для цієї роботи, зважаючи на свої особисті та ділові риси, оскільки були всього лише продуктами медійних технологій, а французи не хочуть, щоб ними керували у квазімонархічний спосіб. Чинна система не відбиває основних засад представницького управління, депутати й уряд держави не представляють інтересів і половини виборців нації. Як наслідок, нація не довіряє політикам із традиційних партій, які опираються змінам чинної системи.
Французькі партії перестали бути ідеологічними: традиційні політичні та економічні концепти консерваторів і соціалістів перестали працювати у зміненому світі. Французькі політики нічого нового не придумали і в прагненні просто сподобатися виборцям пішли шляхом перетасування вже відомих рецептів. Найбільш вдалий кандидат поточних перегонів Е.Макрон договорився до того, що веде кампанію під абсурдним, з погляду політичної теорії, закликом "об'єднати правих і лівих" політиків. І, як не дивно, це спрацьовує в країні, котра є однією з колисок політичних вчень західної цивілізації. На цих виборах соціалісти стали центристами, праві стали ще більш правими, ультраправі ("Національний фронт") додали до своєї програми окремі крайньо ліві тези, а соціалісти нової "Вперед!" стали право-центристами. Дивно, але це не лякає самих французів, які перестали довіряти системним політикам.
В ідеологічному вакуумі економічного спаду посилюється націоналізм та протекціонізм.
Традиційні політики неспроможні вирішувати нагальні проблеми начебто заможного суспільства, їм бракує бачення напряму руху суспільства. А французи відчайдушно прагнуть змін: економіка перестала рости і втратила в 2014-му році почесне 5 місце серед найбільших економік світу, рівень безробіття залишається непристойно високим – 10% в середньому та 24% - серед молоді, тоді як у США – менше 4,4%, в Німеччині – 3,9%. Відтак, потужне зростання впливу політиків-популістів стало ще однією характерною рисою для Франції: обидва кандидати в другому турі – саме популісти. Зазначена проблема ставить Францію в один ряд із Великобританією (Brexit) та США (Д.Трапм), в яких маніпулятивний популізм веде до докорінного перегляду політики – як внутрішньої, так і зовнішньої. Це вказує на загальну тенденцію руху в політичний правий сектор, ближче до авторитаризму. В цьому сенсі Франція, як і наше суспільство, рухається в загальній тенденції.
Криза національної ідентичності веде до кризи представницької влади як форми правління.
З урахуванням євроінтеграційного курсу України, чималий інтерес для нас становить ще одне неочікуване явище – криза національної ідентичності французів. Без нації як гомогенної спільноти у встановлених державних кордонах республіка з представницькою формою правління просто не працює. Криза насунулася з двох боків: з Брюсселю і з арабського світу. Французька нація опинилася одночасно під двома конфліктуючими прошарками представницької влади – на національному рівні та Європейському, де Франція є всього лише одним із виборчих округів Європейського парламенту, хоча виборці віддають пріоритет національному рівню. Тим часом Брюссель наполегливо перебирає дедалі більше повноважень і з початком економічної кризи 2008 р. став примушувати національні уряди підкорятися своїй волі, як це відбулося в Австрії та Греції. При цьому Брюссель діє в інтересах переважно великих корпорацій Німеччини, викликаючи потужний протест в інших країнах-членах ЄС. Причина в тому, що ЄС не перетворюється на європейські США, де влада на федеральному та місцевому рівнях збалансована, а її джерело – єдиний американський народ (нація). У Європі немає єдиної європейської нації як джерела влади в ЄС, і наразі ніщо не вказує на виникнення такої нації в майбутньому. Відтак, інтереси нації французів зайшли в антагонізм із інтересами інших націй ЄС (європейські програми "вирівнювання" економік Старої Європи і Східної не спрацьовують) та з представницьким управлінням двох рівнів, які заходять у дедалі більший конфлікт інтересів.
З іншого боку, проблема імміграції з арабських країн, охоплених кризою, виявила ще одне слабке місце французів: переважна більшість іммігрантів є біженцями з їхніх колишніх колоній, які селяться у Франції дедалі ширшими громадами і претендують на політичні права та на соціальну допомогу, що формується з податків активно працюючих французів. Виникла лінія розколу нації на "тутешніх" та "іммігрантів-дармоїдів", що розхитує всю політичну конструкцію представницької демократії з загальним правом голосування. Нація – явище не природне, а політичне, відтак потребує постійних дбайливих зусиль політиків для "склеювання".
Дружба з Кремлем проти Спільної Європи
Для нас, українців, неприємним сюрпризом стала дружба з В.Путіним та прагнення поліпшити відносини з агресивною Росією чималої кількості провідних кандидатів на цих виборах: трьох із провідної четвірки в першому турі – Марін Ле Пен, Ф.Фійона, Ж.Л.Меланшона. При цьому мало хто з 11 кандидатів взагалі рішуче виступав за зміцнення відносин Франції з Європою – Брюсселем, Берліном та США. Тільки Е.Макрон під час кампанії активно налагоджував персональні стосунки з лідерами зазначених країн і керівництвом ЄС. Саме тому поточні вибори з тривогою розглядалися в Європі й Америці як такі, що визначають майбутнє самого ЄС і НАТО. Характерно, що вихід у другий тур Е.Макрона був сприйнятий у зазначених вище столицях із полегшенням, зважаючи на прогнози поразки в другому турі Марін Ле Пен усім можливим суперникам. Навіть міжнародні фондові ринки відреагували на новину позитивно для Франції.
Надзвичайний стан та корупційні скандали
Виборча кампанія у Франції, а йдеться про перевибори всієї системи влади, ведеться в умовах надзвичайного стану, запровадженого президентом Ф.Олландом восени 2015 р. через серію терористичних атак. У країні діють певні обмеження свобод громадян. Безпеку голосування на виборчих дільницях по всій країні забезпечували 50 тис. поліцейських та 7 тис. вояків.
Нарешті, гучні корупційні скандали навколо кандидатів, які довгі роки неодмінно супроводжували кожні президентські вибори у Франції і на які французи ще донедавна, як і українці, не зважали, нарешті почали впливати на результати голосування. Французи втомилися від корумпованих політиків, перестали їм довіряти, навіть перед загрозою конституційної кризи. Саме через це потужні соціалістична та республіканська партії опинилася в скруті: їхні виборці масово переходять до інших політичних сил, менш корумпованих. Що здивувало – то це невпинний потік недружніх випадів та навіть образ кандидатів на адресу одне одного до самого кінця кампанії, і це в одній із найбільш цивілізованих країн Старої Європи!
Висновки
Підсумовуючи, зазначимо, що у 2017 р., як і в 1958-му, криза політичного режиму Франції розхитує націю до самих підвалин. Тоді грянула парламентська криза: відсутність більшості в парламенті, слабкість виконавчої влади, і в результаті країна стала некерованою. У 2017 р. криза трохи інша, але так само глибока й руйнівна: зникла ілюзія могутності посади президента – політика з найбільшими повноваженнями, але без "чарівної палички" для вирішення проблем у країні, з культом особи, непопулярністю, манією забороняти обговорення ідей та проектів, претензіями на ідолопоклонство, політичним нарцисизмом, ухилянням від комунікації, скандалами та зайняттям неконструктивних політичних позицій. Як і в 1958-му, партії розпадаються. Наразі Франція має докорінно переформулювати повноваження президента, прем'єр-міністра і всього уряду, відновити авторитет законів, природу контролю за конституційністю, місце судової влади в загальній системі влади, політичну незаангажованість публічних послуг держави, рівноправність у висловлюванні думок, відносини між національною державою та ЄС. Нині спантеличена Франція, без харизматичних лідерів і в умовах хаосу у думках виборців, не має чітких перспектив виходу з кризи.