UA / RU
Підтримати ZN.ua

Фінські рецепти багатонаціональної кухні

Цікавими для України мають бути і певні зміни політичного ландшафту Фінляндії, і досвід виборчих перегонів.

Автор: Наталя Беліцер

Фінляндія зазвичай привертає менше суспільної та державної уваги, ніж такі члени ЄС, як Німеччина, Франція або Велика Британія. А дарма, бо досвід становлення фінської державності, стан суспільства та динаміка громадської думки могли б слугувати не тільки джерелом корисної інформації, а й матеріалом для роздумів, виявленням певних паралелей як позитивного, так і негативного ґатунку, а отже — й певних «рецептів» та засторог. Цікавими для України мають бути і певні зміни політичного ландшафту Фінляндії, і досвід виборчих перегонів. Зокрема, 22 січня поточного року відбулися чергові президентські вибори, на яких змагалися вісім кандидатів від кожної з партій, представлених у парламенті. Вони привели до очікуваної (за результатами соціологічних опитувань) перемоги в першому турі Саулі Нііністо (колишнього міністра фінансів, колишнього спікера парламенту, кандидата від Партії національної коаліції), який здобув 37% голосів. Однак слід зазначити, що після 30 років перебування на посаді президента висуванців Соціал-демократичної партії цього разу її кандидат навіть не вийшов у другий тур: на другому місці опинився представник Зеленої Ліги (18,8%), випередивши лише на 1,3% свого суперника з Партії центру.

Не зупиняючись на всім відомих уявленнях про Фінляндію як країну досить успішну, мирну й комфортну для проживання, хотілося б поміркувати над певними трендами останнього часу, котрі призвели, зокрема, до стрімкого зростання популярності політичних сил, що досі вважалися доволі маргінальними. Йдеться насамперед про результати парламентських виборів у квітні 2011 р., несподіванкою яких став успіх націоналістичної партії «Справжніх фінів» — популістської і лівоцентричної в економічних питаннях, але консервативної — в соціальних. До того ж її основні програмні засади базуються на євроскептицизмі, антиглобалізмі та негативному ставленні до міграційної політики, що загалом характерне для правих політичних партій. «Справжні фіни» здобули понад 19% голосів (у 2007 р. — 4%, у 2003 р. — 1,5%); як третя за чисельністю парламентська партія, вони не ввійшли до урядової коаліції, ставши натомість основною політичною опозицією.

Успіх «Справжніх фінів» можна, мабуть, пояснити сприйняттям місцевим населенням іммігрантів, які прибувають у пошуках кращої долі з різних країн Азії та Африки, а також великою популярністю Фінляндії серед росіян, кількість яких упродовж останніх 20 років невпинно збільшується. Негативне ставлення до прибульців із «екзотичних» країн — членів так званих «видимих меншин» — викликане доволі, на жаль, поширеною європейською ксенофобією до чужинців, які, мовляв, загрожують руйнуванням чи послабленням традиційних суспільних та духовних цінностей. Хоча частка таких мігрантів у Фінляндії ще не надто велика, риторика фінських правих цілком збігається із висловлюваннями відомих лідерів європейських «ісламофобів» та «мігрантофобів».

Що стосується росіян і російськомовних, то тут ситуація складніша: істотну роль відіграє такий чинник, як історична пам’ять — перебування (після 600 років під владою Швеції) у складі Російської імперії, громадянська війна після її розпаду, напад СРСР і «зимова війна» 1939 — 1940 років тощо.

У контексті історії України важливий досвід ненасильницького, але масового й потужного спротиву наприкінці ХІХ століття імперським намаганням позбавити фінів фактичної автономії, проводити політику мовної та культурної русифікації. Головним організатором такого опору став Конституційний фронт, що об’єднав фінську і шведську молодь, жінок, лібералів та соціалістів, незалежно від ідеологічних чи етнічних особливостей. Форми й методи боротьби були різноманітні: масові акції протесту, страйки, підпільні мережі «Самвидаву», відмова від співпраці, бойкот представників російської влади та своїх колабораціоністів. Найуспішнішою виявилася міжнародна петиційна кампанія Про-Фінляндія, впродовж якої звернення на підтримку фінів підписали загалом 1050 видатних європейських діячів науки, культури та мистецтва, а також впливових політиків. На тлі бурхливих революційних подій у метрополії 1905 року наполеглива ненасильницька боротьба фінів за свої права та збереження власної етнокультурної ідентичності примусила імперську владу відступити.

Після Першої світової війни та розпаду Російської імперії довелося пережити і гострий період сепаратизму етнічних шведів, які становили переважну більшість населення Аландських островів, втрачених Швецією — разом із землями етнічних фінів — у результаті російської перемоги і мирного договору 1809 року. Але й цей конфлікт вдалося заладнати мирним шляхом: із допомогою Ліги Націй жителі Аландів отримали широкі автономні права та гарантії їх збереження, залишившись натомість у складі Фінляндії і з часом розвинувши власну «Аландську ідентичність».

Доволі травматичними були для фінів і наслідки «зимової війни»: згідно з мирними договорами (Московський 1940 та 1944 рр., Паризький 1947 р.), Фінлян­дія змушена була поступитися на користь СРСР 10% всієї території, втративши Виборзьку губернію та 44 муніципалітети; ще 21 муніципалітет було поділено між двома державами.

Крім того, довелося звідти евакуювати карельське населення і облаштувати його на фінській території (загалом 440 тис. осіб). 1940 р. фінський парламент ухвалив два закони: про швидке розселення та про компенсацію майна, втраченого внаслідок вимушеної евакуації. Цими законами фінські муніципалітети, церковні парафії і приватні ферми були зобов’язані передати частину своїх земель державі, яка, своєю чергою, віддавала їх карелам як компенсацію за втрачене під час переселення. Притому закон містив мовну статтю, згідно з якою розселення карелів не мало впливати на мовну рівновагу регіону. Хоча процес взаємної адаптації місцевого населення та переселенців був доволі болісним і тривав кілька десятиліть, згодом карели стали вважатися невід’ємною частиною фінської «громадянської нації», а їхні культура й ідентичність навіть «увійшли в моду». Масштаб і — з часом — «інтеграційна успішність» цього вимушеного «міграційного проекту» і досі вважаються безпрецедентними.

З цього стислого історичного екскурсу стає зрозуміло, чому у фінській суспільній свідомості глибоко вкарбовані певні фобії стосовно Росії/СРСР. Оскільки політичний мейнстрим сповідує ліберально-демократичні європейські цінності, вважається, що «неполіткоректно» оприлюднювати або навіть відверто обговорювати такі погляди, тим більше — переносити їх на сучасних росіян, завідомо непричетних до тих історичних подій. Проте повністю їх і не подолано, особливо в людей старших поколінь, і це пояснює — принаймні частково — успіх «Справжніх фінів», які вміло зіграли на таких настроях та побоюваннях. Зокрема, їхні речники озвучують тезу, буцім невпинне зростання імміграції з Росії може призвести до того, що РФ поширить на Фінляндію свою політику «захисту співвітчизників за кордоном» чи навіть вдасться до збройного нападу, як уже бувало в історичному минулому. (До речі, кандидат на президентську посаду від цієї партії заявив, що у разі обрання порушуватиме перед російським урядом питання про повернення Фінської Карелії.)

Вплинуло на результати тих виборів і незадоволення значної частини населення кризовими явищами в Євросоюзі, що спонукало Фінляндію, поряд з іншими державами ЄС, надавати фінансову підтримку тим, хто потерпає від них найбільше («чому ми маємо віддавати Греції наші заробітки?»). Такий перебіг подій додав розчарування в європейських інституціях (і сумнівів у майбутньому ЄС). Це також сприяло зростанню популярності «євроскептиків». Останні стверджували, що і національний уряд, і загальноєвропейські структури примушують «дбати про всіх, крім нас, фінів». Отже, вдале маніпулювання протестними настроями суспільства призвело до таких електоральних наслідків, які цілком можна порівняти з успіхом «Свободи» в західних регіонах України за результатами місцевих виборів 31 жовтня 2010 року. (Хоча «фінофобських» висловлювань чи кроків фінської влади, на відміну від «українофобських» — української, не можна й уявити.)

Слід, однак, зазначити, що претензії правих на роль головних захисників власної етнокультурної ідентичності та «справжніх фінських цінностей», як правило, не означають ворожнечі до «своїх» мовних чи релігійних меншин — зокрема й татарської, яка проживає на території сучасної Фінляндії вже близько 150 років; не помічені вони і в роздмухуванні антисемітизму. А перед корінним народом Саамі навіть відчувають вину за минуле гноблення, декларуючи готовність всіляко сприяти його мовному та культурному відродженню.

Цікавим є також ставлення до впливової й самодостатньої меншини, що ідентифікує себе як «шведомовні фіни». Саме так: члени цієї групи наполягають на тому, що вони не є ані «етнічними шведами», ані шведською меншиною Фінляндії, тим самим підтверджуючи виняткову успішність творення фінської громадянської (або «політичної») нації. «Справжні фіни» критикують офіційну, конституційно закріплену двомовність Фінляндії, зазвичай згадувану правозахисними структурами як зразкову. Проте жодного разу від них не надходило офіційної пропозиції переглянути відповідне законодавство; можливо, праві покладаються на природні процеси і тенденції, внаслідок яких частка шведомовних фінів нев­пинно зменшувалася — від 14,3% 1880 р. до нинішніх 5,4%. Незва­жаючи на офіційну підтримку політики двомовності національною владою та міжнародними організаціями, на практиці існування двох офіційних мов на однакових правах поступово здає позиції: в муніципалітетах, у яких переважну більшість населення становлять етнічні фіни, майже всі жителі і в повсякденному житті, і в офіційних стосунках користуються фінською, тоді як шведська зберігає свої позиції у місцях компактного мешкання шведомовних (які до того ж практично всі чудово володіють фінською). Інша ситуація сформувалася на Аландських островах, де триває суцільне панування шведської мови, а «фіномовні фіни», що становлять мізерну меншість, фактично позбавлені мовних та освітніх прав. Такі тенденції дали «Справжнім фінам» підстави говорити про недоречність продовження політики офіційної двомовності, оскільки, мовляв, для задоволення реальних потреб населення необов’яз­ково вивчати обидві мови у всіх навчальних закладах материкової Фінляндії. Як аргумент нерідко використовують і дедалі більшу частку російськомовного населення: «А чому ж тоді не надати офіційного статусу й російській?» — що, звісно, викликає зворотну реакцію.

Цікаво, що, хоча лідери шведомовної спільноти вдаються до вельми енергійних кроків на підтримку та надійне гарантування власної мовної й культурної ідентичності, — дехто з її членів цілком спокійно ставиться до поступового ослаблення своїх позицій, стверджуючи, що в них вистачило б і власних можливостей задовольняти культурні та мовні потреби — без державної підтримки чи навіть офіційного статусу. Схоже, головну роль у такому ставленні відіграє членство в Євросоюзі: фактичне зникнення міждержавних кордонів настільки полегшило доступ до всіх видів ЗМІ, навчальних закладів, безпосередні родинні, дружні, професійні контакти, що поступово знижується актуальність забезпечення таких потреб на території свого постійного мешкання або громадянства. У результаті материкова Фінляндія стає дедалі більш «фінською» або, як, наприклад, в окремих місцевостях і внаслідок зростання кількості змішаних шлюбів, справді двомовною, тоді як Аландські острови — дедалі більш «шведськими» (без вираженого наміру змінити офіційний статус територіальної автономії у складі Фінляндії). Але найбільше вражає наполегливе підкреслювання шведомовними фінами своєї ідентичності саме як громадян Фінляндії: яскравою ілюстрацією такої позиції є їхня поведінка під час футбольних та хокейних матчів або інших спортивних змагань, коли зустрічаються команди Фін­ляндії та Швеції: «…звісно, ми всі вболіваємо за фінів, бо це наша команда, вона захищає спортивну честь нашої країни…». Цікаво побачити б результати аналогічного «тесту на лояльність» серед українських росіян та російськомовних, зокрема в АРК: чи були б вони схожими?

Слід також зазначити, що, згідно з думкою деяких фінських аналітиків, частка по-справж­ньому радикально налаштованих (або навіть екстремістів) серед «Справжніх фінів» сягає не більше чверті членів партії. До того ж її позиції похитнулися після норвезької трагедії у липні 2011 року, коли масовий убивця Андерс Брейвік своїм злочином привернув все­світню увагу до проблеми правого екстремізму і так званого «білого тероризму». Підозри у зв’язках з організаціями такого напряму та їх лідерами примусили фінських правих значно пом’якшити свою риторику, всіляко відхрещуючись від таких аналогій. До речі, змінилася й назва партії: «Справжні фіни» стали просто «Фінами», пояснюючи це тим, що насправді вони захищають права та інтереси звичайних громадян, а некорект­ний переклад англійською надав назві відтінку зверхності, що й примусило вилучити з неї слово «справжні».

Результати недавніх президентських виборів засвідчили, що фінське суспільство значною мірою подолало свої ізоляціоністські настрої, масово проголосувавши за кандидата з чіткою проєвропейською прог­рамою; висуванець «Фі­нів» опинився на четвертому місці, отримавши лише 9,4% голосів. Чи позначаться зміни фінського політичного ландшафту на ставленні до України і перспектив нашої євроінтеграції, зможемо побачити на тому етапі, коли справа дійде (якщо дійде) до ратифікації Угоди про асоціацію між Украї­ною та ЄС націо­нальними парламентами країн — членів Євро­пейського Союзу.