«Коли я зрозумів, що чекати грошей немає сенсу, то не став витрачати сили на їх «вибивання». Вихід прийшов цілком несподівано. Якось, порпаючись на смітнику в пошуках чого-небудь їстівного, Нісікава наштовхнувся на іржавий велосипед, привів його до ладу, «осідлав» і ... відразу ж знайшов роботу. Став цим велосипедом розвозити замовникам соєвий сир, беручи його на маленькій сироварні. Далі «хроніка подій» така. Спочатку він узяв в оренду, а потім купив сироварню, а згодом і невеличку ділянку землі під ринок. Місце було вдале, людне, торговці з задоволенням поставили там свої намети. Справа давала непоганий прибуток, і незабаром Нісікава придбав ще кілька ділянок, які прилягають до автомагістралей, та в місті. 1966 року він відкрив торговий центр площею 20 тис. кв. м і запросив найбільших виробників виставити там свої товари. Через рік за цим самим принципом став забудовувати торговими центрами й інші ділянки. За всі 50 років ведення бізнесу Нісікава жодного разу не розорився. Сьогодні він мільйонер, президент кількох найбільших японських фірм, що утримують торгові центри по всьому світу, у тому числі і в Росії. — Виходить так, що у своєму бізнесі ви стартували на іржавому велосипеді, який у результаті «обігнав» усіх і вивіз вас на фінішну пряму. Завдяки чому це сталося?
— Я «постійно крутив педалі», не дозволяючи собі ні хвилини перепочинку. Коли став розвозити соєвий сир, то жив у сараї на сироварні. Виконував у магазині різну незначну роботу, за що мав нічліг і чашку гарячого супу. Я розумів: для того, щоб вижити у виснаженій війною країні, слід «крутитися» добряче. А щоб вижити німому — потрібно працювати втричі більше. Моє обличчя почорніло від недосипання, а тіло схоже було на «мішок з кістками», оскільки харчувався дуже скромно, відкладаючи про запас кожну виручену копійку. — Але ж бізнес не кожній людині, під силу. Як же можна «мовчки», наприклад, воювати з конкурентами? — Різне бувало. За ці роки я часто переконувався у справедливості прислів’я, що «мовчання — золото». Підприємці в Японії чесні і порядні тільки на папері. А насправді — цей світ ще більш жорсткий і єзуїтський, ніж в Росії. За 50 років мене обманювали і «кидали» не раз. І по-малому, по-великому теж. Але я ніколи не впадав у розпач, не відповідав злом на зло і не намагався мстити. — У чому для вас сенс життя? — У подоланні труднощів. Саме це — основний рушій усього живого. Це те, що змушує світ удосконалюватися і розвиватися, а саме людство — прогресувати. У цьому сенсі мені дуже близьке християнство. В одній з основних православних молитв є такі слова: «Господи, пошли мені труднощі, щоб їх долати». У жодній релігії світу цього немає. Більшість людей бідні тільки тому, що пасують перед труднощами, миряться зі своїм становищем. — Виходить, ви японець з християнським світоглядом? — Я просто людина, яка намагається вбирати з різних релігій найважливіше для себе. Адже релігія — це насамперед філософія життя. У цьому плані мені, наприклад, дуже близьке конфуціанство. Вважаю, Японія багатьма своїми успіхами зобов’язана філософії Конфуція. Жаль, що сьогодні про нього всі забули... Я весь час вчуся у великих мислителів, колег, простих людей, вчуся у життя. З віком я склав свою молитву. Слова приходили самі собою, час їх відшліфував. Ця молитва тільки моя, і вона допомагає розслабитися, впорядкувати думки і почуття. Адже в бізнесі, хочеш не хочеш, а нерви завжди напружені. — Сьогоднішня фінансова криза в Японії свідчить, що все більше ваших колег цьому нервовому перенапруженню не дають ради. Останній приклад того — самогубство одного з найбільших банкірів Тотайдо Хонмі. Як ви, людина «японсько-слов’янського світогляду», до цього явища ставитеся? По-японськи спокійно чи по-слов’янськи засуджуєте? — Відповідно до самурайських традицій, добровільний відхід з життя завжди вважався явищем нормальним. Так чинили, щоб уникнути полону, привселюдної ганьби, через невиліковну хворобу і т.д. Але, з другого боку, накладати на себе руки через невдачі у бізнесі — це як на мене просто констатація власного безсилля перед невдачами. У цьому сенсі слов’янський світогляд допомагає людині вижити, врятувати самого себе навіть ціною неймовірних мук. Таке сьогодення. Там, де японець зробить харакірі, слов’янин мучитиметься, але житиме. Що краще — не нам судити. За свої 75 років я витримав 14 найскладніших операцій, не кажучи вже про безліч незначних, і ніколи не думав про смерть. Вмирати було ніколи. Занадто багато справ на мені «висіло». Крім того, завжди відчував відповідальність перед сім’єю. Треба було виростити п’ятьох дітей, дати їм освіту, а головне — виховати. — Хто та жінка, яка вас покохала? — З нею мене познайомили рідні. Зараз вона вже літня, все життя працювала. Моя дружина володіє великою косметичною крамницею, для якої вибрала російську назву — «Роза». — Діти такі ж трудоголіки, як і ви з дружиною? — Аякже! Адже на власному прикладі виховували, а цей метод найефективніший. А ще виховувати треба любов’ю. Мої сини виросли в атмосфері любові та праці і як особистості вже відбулися. Старший син очолює в Москві фірму «Селей», під його керівництвом 16 різних об’єктів, середульший — відомий у Японії стоматолог, власник своєї клініки, а третій — хірург. Коли молодший складав держіспити, він весь рік учився по 16 годин на добу. Часу ні на що, крім навчання, не залишалося, і від цього сидячого життя страшно повнів, став таким гладким, що в операційній йому було тяжко рухатися, але іспити склав блискуче. Зараз він висококласний хірург, на престижній посаді, з хорошою зарплатою. Ось він! (Пан Нісікава з гордістю показав фотографію стрункого, худенького, симпатичного японця. — Авт.) — А де ж зайві кілограми? — Після іспитів син сів на найсуворішу дієту, їв один раз на день, через два місяці схуд на 40 кг і ввійшов у свою вагову норму. — Те, що ви навчилися говорити, — це милість згори чи наполеглива праця? — Я багато працював, і мені ніколи було цього вчитися. Хоча подумки завжди мріяв про дві речі: розшукати майора Чеботарьова і навчитися говорити. Перше бажання було сильніше, тому я саме з нього і почав. Щойно відносини між нашими країнами потеплішали, я звернувся до консульства Росії в Японії з проханням допомогти знайти Чеботарьова. Розшукали досить швидко, але майора вже не було серед живих, зате залишилася сім’я, Валерка... 1988 року запросив їх усіх до Японії. Спеціально для зустрічі побудував російський будинок, а потім замислився. Що ж я їм скажу, якщо говорити не вмію? Почав учитися. Запросив найкращих фахівців, обстежився, і з’ясувалося, що це цілком можливо — операції і тренування. Я тренувався так само, як працював, самозабутньо, без перепочинку і вихідних. І уявіть — заговорив! Коли це сталося, сам не міг повірити, що чую власний голос. Цілу промову до приїзду Валерки підготував. А коли той приїхав (уже зовсім сивий), ми зустрічали їх у консульстві, вийшов до трибуни, відкрив рота і заплакав ... Жодного слова видушити з себе не зміг. Так і промовчав весь час до їхнього від’їзду. А потім уже вирішив з принципу, що говоритиму. Тепер ось уже 15 років, як говорю. — В Росії у вас не тільки поріднені душі, а й бізнес. Чим викликано те, що, на відміну від багатьох, ви під час фінансової кризи в Росії «не прогоріли»? — У Росії в мене 20 фірм і 24 великих торгових центри, де працюють 600 осіб. І наші відносини я завжди будував на здоровій основі, зважаючи як на свої інтереси, так і на інтереси Росії. Коли відкривали перший торговий центр, я сказав: «Ми перебуваємо в Росії, і тому товар у мене буде лише російського виробника». Від цього принципу я не відступаю. Крім того, мої центри орієнтовані на середнього покупця, що для нас — «цар і бог». У результаті, нашим країнам така торгівля взаємовигідна. Крім того, я працюю вікрито, чесно і з усіма вмію домовитися. — Цьому сприяє глибоке знання «загадкової слов’янської душі»? — Багато в чому так. Слов’янську психологію я розумію і сприймаю, вона мені близька, і в цьому плані мені на даному ринку працювати значно легше. Але основне все-таки в тому, що я працюю чесно, не підводжу, і якщо щось сказав — неодмінно дотримаю свого слова. Це мій головний принцип, хоч би в якій країні я працював. Я ніколи не брав банківських позичок і взагалі ні в кого не позичав грошей. І навіть у Москві створював торгові центри виключно на «свої». Це перше. І друге: ніколи не продавав землю, яку купував. Мені не раз пропонували вигідно продати ту або ту ділянку, адже ціна землі постійно зростає. Але я жодного разу не пішов на це. Купівля кожного її клаптика давалася мені неймовірно важко. Земля ця — вистраждана. Зароблена. А те, що дісталося дорогою ціною, — продавати не можу. — Ви патріот Японії? — Звісно. Я дуже люблю свою країну, і, на відміну від багатьох, мій патріотизм проявляється не на словах, а на ділі. Я найбільше плачу своїй батьківщині податків. Напевно, трішечки і патріот Росії, оскільки теж, на відміну від багатьох, справно плачу податки. До копійки все, що належить за законом. — Чи з’явився у вас, нарешті, час на відпочинок? — Поки що він мені непотрібен. Я жодного разу в житті не брав відпустки і не відчуваю бажання це робити. — А хобі у вас є? — Звісно. Як колишнього льотчика мене весь час вабило небо. Відтак купив завод з виробництва приватних і спортивних літаків та вертольотів. Довго літав у двомісному літаку. Щоправда, два роки тому зір погіршився. Тепер отримую задоволення від того, як літають інші, і від того, як успішно йдуть справи на заводі. — Що є вашим талісманом? — Мій капітал від першої фірми, яку я створив. Він досі лежить у банку, і я жодного разу не дозволив собі до нього доторкнутися. — Зараз ви плануєте створювати україно-японський Дім дружби. Що вас на сьогодні пов’язує з Україною ? — Зелений, спокійний, як з малюнка, Київ. Хороші перспективи в економіці. Тямущі, привітні люди. Сюди я приїхав після знайомства з відомим підприємцем, політиком, меценатом, пріором ордена святого Святослава паном Павлом Вяловим, що, як і я, теж виявився трудоголіком і багато в чому близькою мені душею. Впевнений, у вас, як і в Росії, можна буде працювати прибутково й ефективно. Дім дружби ми плануємо відкрити в Осаці у жовтні 2001 року. Впевнений, що це зробить Україну популярнішою в Японії. Наші люди більше дізнаються про вашу країну, а українцям цей Дім допоможе впевненіше почуватися в Японії. Ще ми плануємо створити українсько-японський добродійний фонд з ліквідації наслідків ядерних катастроф. — І останнє запитання. Як зараз поживає ваш улюбленець Валерка? — На жаль, він уже помер. Я весь час відвідував його могилу у Воронежі. Два останні роки не був. Цієї осені поїду туди знову, але життя триває. У Воронежі залишилися всі його родичі. Я погано розмовляю російською мовою, однак телефоную їм, намагаюся говорити, хоча б нагадати про себе. Про те, що є такий Нісікава, який про них піклується. Адже вони — онуки і правнуки майора Чеботарьова. Як же я про них можу забути? |