Щомісяця в один із вечорів Цезари Левановіч, працівник апарату Європейського парламенту, складає у своєму кабінеті в Брюсселі всі свої робочі папери, канцелярське приладдя та особисті речі до великої пластикової скрині і замикає її. Наступного дня зранку, зайшовши до іншого свого кабінету — в Страсбурзі, — Левановіч знаходить там свою «брюссельську» скриню, відмикає її й починає працювати.
І так чинить не тільки Левановіч. Щомісяця на північному заході Європи відбувається «велике переселення» народів»: більшість із 3000 депутатів та працівників Європейського парламенту з Брюсселя і з 2500 фінансових та адміністративно-технічних співробітників і перекладачів, які постійно працюють у столиці Великого герцогства Люксембург, вирушають до французького Страсбурга, де проводяться пленарні засідання парламенту. Через чотири дні вся ця маса людей повертається назад. Робота парламентських комісій, засідання депутатських фракцій і так звані «надзвичайні» засідання Європейського парламенту відбуваються у Брюсселі. Там-таки перебувають ще два вищих органи ЄС — Європейська комісія і Рада ЄС. А позаяк для ухвалення більшості важливих рішень необхідна згода двох чи трьох найвищих органів, для ефективної роботи потрібна взаємодія апаратів їх усіх.
Чому ж парламент Об’єднаної Європи живе на «три домівки»?
Так склалося історично. Європейський парламент було створено 1957 року, відразу після заснування Європейського економічного співтовариства. Але спершу він практично не мав жодних повноважень — був таким собі дорадчо-консультаційним органом, як нині Парламентська асамблея Ради Європи. І формувався він тоді так само, як ПАРЄ тепер, — шляхом делегування певної кількості депутатів, обраних до кожного з національних парламентів країн Співдружності. І лише 1979 року відбулися перші вибори, під час яких в усіх країнах—членах ЄС прямим голосуванням було обрано депутатів безпосередньо до Європейського парламенту. Щоправда, ухвалити єдиний для всіх країн виборчий закон досі не вдалося, і вибори проходять за національними виборчими законами різних країн. Але ще перед тим пленарні засідання було перенесено з Люксембурга, де вони відбувалися спершу, до Страсбурга. У ті роки в крихітному Великому герцогстві виникли побоювання, що велика кількість єврочиновників із різних країн може занадто сильно впливати на стиль життя маленького столичного міста і створити завелике навантаження на його інфраструктуру. Відтак виникла потреба терміново знайти зал засідань із відповідною інфраструктурою, який розміщувався б не далі ніж за 300 кілометрів від Люксембурга. Цим залом стало приміщення Парламентської асамблеї Ради Європи у французькому Страсбурзі. ПАРЄ проводила і проводить пленарні засідання лише кілька днів на місяць, оскільки решту часу делеговані туди депутати працюють у національних парламентах, і в проміжках між цими засіданнями зала вільна. Декілька десятиліть ПАРЄ та Європейський парламент працювали в одному й тому самому приміщенні у «дві зміни». І лише кілька років тому в Страсбурзі було побудовано спеціальне приміщення для Європарламенту. Паралельно бельгійці із залученням приватних інвестицій побудували зал засідань і в Брюсселі, сподіваючись зробити свою столицю постійним місцем роботи Європарламенту. В цьому залі проводяться так звані надзвичайні пленарні засідання. За ідеєю, їх мають призначати на випадок якихось подій, котрі потребують оперативної реакції парламенту і не можуть бути відкладені до наступної сесії. Проте на практиці, з розширенням компетенції Європарламенту і збільшенням кількості питань, які він обговорює, чотирьох днів на місяць для засідань стає просто замало. І різницю між «звичайними» засіданнями в Страсбурзі та «надзвичайними» в Брюсселі вловити стає дедалі важче.
Нині комплекс будівель Європарламенту в Брюсселі — ціле місто з великою кількістю адміністративних приміщень, магазинів, ресторанів, власною залізничною станцією, звідки один раз на місяць вирушають до Страсбурга кілька спеціальних потягів для перевезення депутатів і працівників апарату. Кардинально змінило своє ставлення до цієї проблеми і керівництво Люксембурга — нині воно наполягає, щоб працівники апарату Європарламенту і далі мали постійні робочі місця саме в їхній столиці. Більшість «люксембуржців» тепер — перекладачі. Адже, згідно з європейськими принципами політичної коректності, абсолютно всі робочі документи Європейського парламенту — проекти законодавчих актів, прес-релізи, огляди тощо — мають перекладатися всіма 23 робочими мовами Європейського Союзу (країн-членів ЄС нині 27, але мов трохи менше. Наприклад, в Австрії державна мова — німецька, в Ірландії — англійська, а в Бельгії — нідерландська і французька). Так само здійснюється синхронний переклад виступів усіх депутатів усіма мовами під час пленарних засідань. Технічно це вкрай складне завдання. Адже дуже важко знайти перекладачів, які б могли кваліфіковано перекладати, скажімо, з португальської — естонською чи з мальтійської — данською. Тому в ряді випадків здійснюється подвійний синхронний переклад: з болгарської, наприклад, — англійською, французькою, німецькою, а вже з однієї з цих мов — фінською, скажімо. При цьому жорстко дотримуються принципу, що «мов-посередників» у жодному разі не може бути більше однієї. Пропозиції зменшити кількість робочих мов Європейського парламенту до кількох ухвалені не були. Представники кожної країни щиро переконані, що їхня державна мова нічим не гірша за англійську або французьку.
Звісно, така «розкиданість» Європейського парламенту у просторі створює значні технічні проблеми і потребує чималих додаткових коштів зі спільного бюджету. І логічно було б вибрати для роботи парламенту якесь одне місто. З цим, власне, згодні практично всі. Проте навіть натяку на консенсус у питанні, має це бути Брюссель, Страсбург чи Люксембург, досі не простежується. Парадокс полягає в тому, що сам Європейський парламент не має права самостійно ухвалити рішення про своє місце розташування ні простою, ні навіть кваліфікованою більшістю. На таке рішення може накласти вето будь-яка країна — член Європейського Союзу. А наперед відомо, що Франція ніколи не погодиться на перенесення пленарних засідань до Брюсселя, а Бельгія — на переїзд депутатів, їхніх помічників та апаратників на «постійне проживання» до Страсбурга. Так само Люксембург нині категорично заперечує проти переїзду сотень перекладачів до іншої країни. Адже це питання престижу країни в Об’єднаній Європі, а також — робочі місця і чималі кошти для міських бюджетів Брюсселя, Люксембурга та Страсбурга, відповідно. Відтак, на офіційному рівні таке питання навіть не порушується.
Критики нинішньої системи функціонування Європейського Союзу вважають цю ситуацію чудовою ілюстрацією незграбності «цього мон-
стра», нездатності в багатьох випадках ухвалювати рішення, які назріли і «стосуються всіх». Їхні опоненти стверджують, що це — чудова ілюстрація системи противаг, які діють у механізмі Європейського Союзу і не дозволяють нехтувати інтересами будь-якої країни.
Після останнього розширення Європейського Союзу кількість депутатів сягнула 785 осіб. У Брюсселі люблять із гордістю казати, що Європарламент — найчисельніший за кількістю депутатів «демократично обраний парламент у світі». Щоправда, китайські Народні збори мають більше обранців, проте щодо демократичності їх обрання в комуністичній країні є великі сумніви…
Різні країни Європейського Союзу мають представництво у парламенті залежно від кількості їх населення. Проте ця залежність не є жорсткою. «Пільги» надаються маленьким країнам. При цьому ані рівень економічного розвитку, ані «стаж» у Євросоюзі значення не мають.
Так, наприклад, один депутат від новачка ЄС Мальти обирається від 80 тисяч громадян, а в її колишній метрополії Великій Британії — від 775 тисяч.
У парламенті працюють 20 комісій, які готують проекти його рішень з тих чи інших питань.
Депутати від різних країн входять до складу 7 фракцій:
— Європейська народна партія і європейські демократи — 288 членів;
— Соціалістична фракція — 215 членів;
— Альянс лібералів та демократів за Європу — 101 член;
— Союз за Європу націй — 44 члени;
— Зелені — Європейський вільний альянс — 42 члени;
— Європейські об’єднані ліві — Нордичні зелені ліві — 41 член;
— Незалежність і демократія — 24 члени.
Ще 30 місць — це позафракційні депутати та тимчасово незаповнені місця. Фракційна структура парламенту досить складна, і переважна більшість громадян Євросоюзу не дуже добре розуміє, що собою являють ті чи інші фракції. Європейська народна партія об’єднує християнських демократів та близькі до них правоцентристські сили. Соціалістична фракція складається з соціал-демократів і соціалістів різних країн. Під псевдо «об’єднані ліві» приховуються комуністи та деякі близькі до них ліві політики. Альянс лібералів та демократів — центр і лівий центр — спеціалізується на захисті прав найрізноманітніших меншин: від етнічних до сексуальних. Дві фракції — Союз за Європу націй та Незалежність і демократія — так звані «євроскептики», які виступають проти поглиблення європейської інтеграції. Проте роблять вони це з різних позицій. Якщо «союзники» — крайня права фракція Європарламенту, що не схвалює будь-яких принципових змін, то «незалежники» — ліберали, яких із їхніми ідейними побратимами з Альянсу лібералів розділяє саме ставлення до євроінтеграції. Взагалі, політики з приблизно однаковими поглядами, якщо вони зі Скандинавії, — належатимуть до фракції зелених, з Італії — до Соціалістичної фракції, а з Франції — до Об’єднаних лівих.
Оскільки Європейський Союз є об’єднанням суверенних держав, Європарламент не може самостійно ухвалювати спільні «європейські» закони, обов’язкові до виконання в усіх країнах-членах, як це роблять національні парламенти. Спроби запровадити єдину європейську конституцію, як відомо, поки що успіхом не увінчалися. Проте повноваження Європарламенту протягом усіх останніх років повільно, але неухильно розширюються.
Європейський парламент бере участь у законодавчому процесі Європейського Союзу на трьох основних рівнях.
У рамках так званої процедури співробітництва, запровадженої Єдиним Європейським актом у 1987 році, Європейський парламент може давати свою оцінку проектам директив та розпоряджень, які пропонуються Європейською комісією. Після цього Комісія повинна уточнити проекти цих документів, взявши до уваги позицію Парламенту.
З 1987 року в рамках процедури схвалення Парламент повинен давати згоду на міжнародні договори, підготовлені й підписані Європейською комісією, а також на кожне розширення Європейського Союзу.
Процедура спільного ухвалення рішень, запроваджена Маастрихтським договором 1992 року, покладає на парламент рівну відповідальність із Європейською радою в законодавчому процесі, що стосується багатьох важливих напрямів діяльності ЄС, таких як: вільне перетікання робочої сили, внутрішній ринок, освіта, наукові дослідження, охорона довкілля, транс’європейські мережі, охорона здоров’я, культура, захист прав споживачів тощо. Парламент може накласти вето на запропонований законодавчий акт, який стосується переліченої тематики, якщо абсолютна більшість депутатів проголосує проти узгодженої позиції Європейської ради з цього питання. Договір передбачає також процедуру зближення позицій і знаходження спільної позиції парламенту та Ради з того чи іншого питання.
Парламент із Радою також несуть рівну відповідальність за ухвалення бюджету Європейського Союзу. Європейська комісія пропонує проект бюджету, який потім обговорюють у парламенті та в Раді. Парламент може відхилити запропонований проект і вже неодноразово користувався цим правом. У такому разі вся бюджетна процедура розпочинається заново. Європейський парламент повною мірою використовує надані йому бюджетні повноваження, аби впливати на процес творення спільної політики Європейського Союзу.
Парламент також є органом, що здійснює загальний демократичний контроль над Європейським Союзом. Він має право послати у відставку Європейську комісію, оголосивши їй вотум недовіри. Для ухвалення такого рішення потрібна кваліфікована більшість із двох третин голосів. Парламент також здійснює поточний контроль над процесом реалізації узгоджених спільних політик ЄС. Для цього Парламент може подавати в Раду та комісії письмові чи усні запити, на які ці органи мають давати аргументовані відповіді. А голова Європейської ради надає парламенту звіти про всі рішення, що ухвалюються Радою.
Чим же займається Європейський парламент на практиці? Наведемо лише один приклад — саме це питання парламент розглядав під час недавнього відвідання його автором статті. Йдеться про директиву «Про захист прав споживачів фінансових послуг у Європейському Союзі».
Проблема полягає в тому, що якість та ціна цих послуг у різних країнах Європейського Союзу наразі різна. Так, наприклад, середній річний відсоток за банківськими кредитами на купівлю нового легкового авто в зоні євро коливається від 13% у Португалії до 5% у Фінляндії. Хоча громадяни-отримувачі кредитів мають право і технічну можливість брати кредит у будь-якому банку будь-якої країни ЄС, надавши необхідні документи, котрі підтверджували б їхню платоспроможність, електронною поштою, без відвідання банку особисто, — досі цим правом користувалися вони нечасто. Реалізувати його досить складно, — адже кожен банк викладав свої умови надання кредитів у довільній формі, і деякі підводні рифи їх, додаткові умови залишалися незрозумілими більшості потенційних отримувачів кредитів. Якщо ж узяти до уваги, що переважна більшість португальців не володіє не те що фінською, а й англійською мовою, то «дешеві» скандинавські автокредити залишалися для мешканців Південної Європи практично недосяжними. Відповідно ж до нової директиви, ухваленої Європарламентом, усі банківські установи, що діють у зоні євро, зобов’язані викладати свої кредитні пропозиції у вигляді таблиці єдиного взірця, встановленого для всіх країн. Таким чином, потенційний споживач банківської послуги відтепер зможе легко порівняти умови, на яких йому пропонують кредити вітчизняні та зарубіжні банки, навіть не знаючи іноземних мов — просто подивившись на цифри в одних і тих самих графах однакових таблиць. Ця ж директива зобов’язала продавців, наприклад, авіаквитків зазначати повну вартість своїх послуг. Адже останнім часом з’явилася агресивна реклама деяких авіакомпаній, які пропонують авіаквитки, скажімо, з Варшави до Лондона лише за один євро. Проте потенційному покупцеві «забувають» повідомити, що він має додатково оплатити аеропортівські збори, що не має права безплатно провезти з собою жодного кілограма багажу, що в польоті його безплатно не годуватимуть і не запропонують жодних напоїв. У підсумку повна вартість подорожі виливається в чималу суму, цілком порівнянну з вартістю «нормального» авіаквитка. Відтепер таке не надто чесне просування своїх послуг на ринок у Євросоюзі заборонене законодавчо. І порушники змушені будуть платити величезні штрафи.