Ставлення до Держави Ізраїль з боку європейських країн зазнало за її порівняно коротку історію різких змін. У перші роки свого існування її підтримували не лише соціалістичні країни, а й ліві рухи в усьому світі. Постачання зброї та військової техніки з Чехословаччини відіграли неабияку роль у перемозі ізраїльтян у 1948—49 рр. Колективні форми управління промисловістю та сільським господарством, відносна економічна рівність, той факт, що євреї постраждали від рук європейських фашистів, — усе це привернуло до цієї країни симпатії, як тоді казали, прогресивного людства. Звинувачення в тому, що сіонізм — це одна з форм колоніалізму та расизму, не сприймалися всерйоз, адже сіоністи зовсім недавно самі вели боротьбу проти Великобританії, однієї із наймогутніших тогочасних колоніальних держав.
Сьогодні ж політичну підтримку Ізраїлю надають в основному праві та крайні праві. Один ізраїльський журналіст зауважив: якби Жан-Марі Ле Пен, лідер радикально правого Національного фронту у Франції, переїхав до Ізраїлю, то його погляди виявилися б там лівоцентристськими. Відкидаючи соціополітичні причини конфлікту з палестинцями (спір про землю, будинки, етнічні чистки тощо), чимало ізраїльтян пояснюють неприйняття своєї країни на Близькому Сході сліпою ненавистю арабів, їхньою релігією та культурою, а не їхнім прагненням відновити справедливість. Так само американські керівники не стали шукати політичних причин нападу ісламістів на Нью-Йорк і Вашингтон у вересні 2001 р., а приписали їх безпричинній ненависті до американського суспільства та його способу життя.
Підтримка Ізраїлю та політична еволюція Європи
В Європі таке тлумачення близькосхідного конфлікту в дусі протистояння цивілізацій притаманне тим, хто обурюється зростанням числа мусульман у своїх країнах. Саме завдяки застарілому антисемітизму правих кіл Ізраїль як утілення «нового єврея» стає їм близьким за духом суспільним утворенням європейського походження, де, на відміну від Європи, «з арабами не панькаються». З ініціативи ізраїльських парламентаріїв у законодавчих зборах низки країн формуються групи підтримки Ізраїлю, залучаючи місцевих представників правого крила, які вважають, що «некорінне населення» давно слід поставити на місце.
Беззастережну підтримку Країні обітованій надають християни-сіоністи, для яких сіонізм — це спосіб наблизити друге пришестя Христа. Вони заявляють, що тільки в США їх близько 50 мільйонів, що в кілька разів перевершує все єврейське населення світу. Чимало з них не тільки надають Ізраїлю істотну політичну та матеріальну допомогу, а й регулярно відвідують Святу землю. Ізраїль приваблює до себе тисячі добровольців із західних країн. Тільки якщо раніше це були люди, котрі бачили в ньому втілення соціалістичних принципів і тому приїжджали працювати в кібуцах, то сьогодні — це люди, для яких Ізраїль є переднім краєм оборони Європи від арабо-мусульманської навали, і приїжджають вони служити в ізраїльських військових частинах.
У питаннях суспільного устрою Ізраїль також викликає дедалі більшу підтримку з боку правих кіл. Ізраїльське суспільство, рішуче залишивши в минулому ідеали соціальної рівності, характеризується сильнішим, ніж у Європі, розшаруванням між багатими і бідними, причому це розшарування посилює привілеї вихідців з Європи та їхніх нащадків, що знову ж таки викликає симпатії правих кіл на Заході. Тоді як у ділових колах міцнішає підтримка Ізраїлю, профспілки, навпаки, дедалі частіше виступають з осудом сіоністської держави, а дехто закликає до бойкоту Ізраїлю та вилучення звідти капіталовкладень (https://bdsmovement.net/ ).
Занепад лівих сил
У цій переорієнтації джерел підтримки Ізраїлю явно віддзеркалюється занепад лівих рухів у всьому світі. Через протиріччя (які тривалий час дрімали) між сіонізмом і соціалізмом ті, хто вважає себе лівими сіоністами, постали сьогодні перед засадничою дилемою: або залишатися лівими, але при цьому відійти від сіонізму, тобто від принципу етнічного націоналізму, на якому ґрунтується сіоністська держава, або, залишаючись сіоністами, політично переміститися вправо.
Зауважимо, що після 1945 р. чимало видатних єврейських мислителів, такі як Ханна Арендт, Мартін Бубер і Альберт Ейнштейн, підтримуючи ідею поселення євреїв у Палестині, вважали, що тільки ліберальна, плюралістична, а не етнонаціональна держава зможе забезпечити нормальні умови життя євреям на Святій землі. Публічно засуджуючи насильницьку «зачистку території» від арабів сіоністськими загонами в 1947—49 рр., вони підкреслювали властиву будь-якому етнічному націоналізму агресивність. Уроки, винесені ними з геноциду, дуже подібні до тих, що їх винесла з нього громадськість Німеччини, де етнічний націоналізм було офіційно поховано під руїнами Берліна 1945 р.
Приклад розпаду СРСР
Десятиліттями Радянський Союз надихав комуністів усіх країн. Сьогодні мирний розпад цієї держави бадьорить уяву багатьох противників сіонізму, котрі вбачають у цій події передвістя мирного зникнення Держави Ізраїль. СРСР розпався за відсутності серйозної загрози ззовні; ядерна наддержава просто перестала існувати в результаті ненасильницького її перетворення. Хоча такі приклади в політичній історії людства трапляються дуже рідко, для євреїв-антисіоністів мирний розпад Радянського Союзу став знаком, який вказує, що не треба боятися перетворення Ізраїлю із сіоністської «держави євреїв усього світу» на державу всіх своїх громадян. Подібно до СРСР, кажуть вони, Ізраїль, породжений торжеством ідеології і волі, також може перетворитися на плюралістичну державу — без крові і без жертв.
До того ж сама ідея держави єврейського народу постійно перебуває під ударом з боку ізраїльських істориків, які зовсім не впевнені ні в тому, що євреї є етносом, народом чи расою, ні в тому, що їх було вигнано з батьківщини дві тисячі років тому. Як зауважив історик із Тель-Авівського університету Шломо Санд, «Іронія не чужа історії. Були часи, коли антисемітом вважали того, хто стверджував, що євреї через своє походження складають чужорідний народ. Сьогодні, навпаки, «ворогом Ізраїлю» вважають того, хто сміє заявляти, що ті, кого по всьому світі називають євреями, не складають окремого народу чи нації».
«Не поважають більше»
Дедалі більше число ізраїльтян вважає свій уряд некомпетентним і морально збанкрутілим. Їх гнітить безвихідь протистояння із сусідніми народами, котрі уперто відмовляються визнавати законною проголошену понад 60 років тому сіоністську державу. Вигравши всі війни, Ізраїль не може виграти мир. Військові заходи, проведені в секторі Газа взимку 2008—2009 рр., що їх чимало ізраїльтян пояснюють передвиборною кон’юнктурою, численні судові процеси, в яких замішані члени уряду, корупція та відверта гонитва за прибутком навіть з боку військових керівників — усе це дуже підриває повагу до держави, відомої в минулому ідеалізмом та самовідданістю своїх громадян.
Слова Булата Окуджави, написані зовсім з іншого приводу, лунають застереженням:
«Вселенский опыт
говорит,
Что погибают царства
Не оттого,
что тяжек быт
Или страшны
мытарства.
А погибают оттого,
(и тем больней,
чем дольше),
Что люди царства своего
Не уважают больше».
Ставлення до сіонізму та Держави Ізраїль, яка втілила його, дає змогу по-новому подивитися на поняття титульної, або корінної, нації. Сіоністська держава за своєю природою противиться ліберальному принципу «відчуження громадянства від етнічності», на якому засновані такі держави, як США, Росія, Франція чи Великобританія. Навпаки, Ізраїль, як Естонія або Латвія, продовжує зберігати зв’язок між громадянством та етнічністю. Тож питання про Ізраїль зачіпає злободенні проблеми сучасного світу, які виходять далеко за рамки єврейської історії та проблеми Близького Сходу.