ЕСТОНСЬКА МОЗАЇКА

«Нові демократії» нинішнього року пишно відзначають свій перший «дорослий» ювілей — 10 років державної незалежності. Це стосується практично всіх колишніх радянських республік. Проте в це коло зовсім не «вписуються» країни Балтії, приміром Естонія.

У підручниках з історії Естонії, книжках з політології, різних довідниках — «чорним по білому»: День незалежності Естонської Республіки датується 24 лютого 1918 року. Хоча Естонська Республіка втратила свою незалежність де-факто в 1940 на понад 50 років внаслідок злочинної угоди, відомої в історії як «пакт Молотова—Ріббентропа», де-юре вона продовжувала існувати. Саме тому більшість західних країн просто «реанімували» свої дипломатичні відносини з Естонією на основі договорів, підписаних ще до окупації та анексії Естонії Радянським Союзом. А дата 20 серпня 1991 року знаменна тим, що Верховна Рада Естонії прийняла рішення саме про відновлення державної незалежності.

Було б, погодьтеся, дивно, якби лікар прописував рецепти, не зважаючи на фізичний стан пацієнта, його конституцію та вік. Чому ж, коли кажуть про держави, вважають за можливе оцінювати їхню позицію узагальнено, використовуючи якісь стандартні мірки, які не лише нівелюють національні особливості, а й відверто ігнорують історичні реалії?..

Отож Естонія категорично відмовилася від «титулу» «нової демократії» і від статусу «країни з перехідною економікою».

Пригадуються слова одного філософа, що люди часто не можуть скористатися свободою, придбаною завдяки щасливій нагоді... Це зовсім не стосується Естонії. Шлях до свободи нечисленний народ (етнічне населення країни становить менше одного мільйона чоловік), який намагалися повністю асимілювати, «розмити» депортаціями та репресіями, вистраждав.

Нинішнього року естонці не так згадують 10-річний ювілей відновленої незалежності (кілька років тому вони урочисто відзначили 80-річчя своєї незалежності), як ушановують пам’ять жертв першої хвилі масових депортацій у Сибір. Це сталося рівно 60 років тому! В Естонії від депортацій постраждала практично кожна родина. Цього року в країні проходить політична акція — «Естонія пам’ятає!». Її очолює шанована в країні людина-політик, інтелектуал, інтелігент, президент Леннарт Мері. (Для довідки: за даними соціологічних опитувань, найвищий рейтинг довіри в населення Естонії протягом тривалого часу з завидною сталістю зберігають президент Леннарт Мері та відомства — прикордонслужба й Сили оборони.) Сам президент знає про цю трагедію не з чуток. Як і тисячі співвітчизників, його родина була депортована до Сибіру в 1941 році. Батько президента, Георг Мері, був відомим естонським дипломатом і талановитим перекладачем Шекспіра.

«Зламана волошка» — пам’ятний знак акції (волошка, так само як і ластівка, — один із символів Естонії).

При зустрічах, особистому спілкуванні з людьми, які зазнали депортації, відчули, що означає в один день, не маючи за душею жодної провини, втратити дім, свою Батьківщину… я не побачила в них озлоблення. Навіть ті, у кого в північних концтаборах уже неіснуючого СРСР залишилися назавжди родичі, не прагнуть помсти за вчорашній день, вони живуть нинішнім і спрямовані в майбутнє, де було б добро та світло...

На підтвердження вищесказаного розповім історію долі тонкої, духовної людини, визнаного в Європі художника-вітражиста, директора унікальної в Таллінні вітражної майстерні «Domini Canes» ( у перекладі — «Пси Господні») Долорес Хоффманн.

— Народилася я в Петербурзі, — розповідає Долорес Хоффманн.— Мій батько — німець, який емігрував із Берліна 1931 року, а мати — естонка. Їм випало зустрітися в Петербурзі. Нашу чудову родину потім репресували. Батька, коли мені було 5 місяців, схопили, катували, розстріляли, а потім — посмертно реабілітували... Мати дивом залишилася жива після арешту. Та під час війни я була в дитячому будинку, тому так добре володію російською, хоча в нашій сім’ї цією мовою не розмовляли.

Таким чином я опинилася ніби посеред трьох культур... Певно, німецькі гени «не дають мені спокою» — і мене весь час тягне в Європу. А моя «естонськість» втілилася в творчості. Я дуже люблю передавати у вітражах відчуття грози, дощу, сонячної радості... Естонці відчувають природу просто геніально.

В нас у майстерні чудовий інтернаціональний колектив. Ми вважаємо себе єдиною родиною! Один із моїх сподвижників, найталановитіших учнів, — художник-вітражист, викладач талліннської Художньої академії Андрій Лобанов, росіянин за національністю, який чудово володіє естонською. У нього петербурзьке коріння, та два вузи він закінчив у Таллінні, і в нього просто магічна прив’язаність до талліннського Старого Міста. Ми з Андрієм багато разів перемагали в міжнародних конкурсах на оформлення храмів найрізноманітніших конфесій. Зокрема зараз працюємо над вітражами для храмів Швеції та Санкт-Петербурга.

Вітражне мистецтво ми розпочали відроджувати з початку 70-х. Я працювала паралельно і в церквах, і у світській архітектурі. Навіть представники комуністичної влади ставилися до нас досить поблажливо. У нас була відносна свобода творчості — і цим Прибалтика славилася завжди!

Справді, цей регіон служив своєрідним парадним фасадом СРСР. І хоча нині йдеться не про минуле, однак у цьому контексті згадуються рядки письменника-публіциста Леннарта Мері з книжки «Міст у білу безмовність», написаної автором ще задовго до його президентства: «...ми нічого не можемо змінити в минулому, так чи так воно продовжує жити в нас, знаходячи чи не знаходячи в наших сьогоднішніх справах або бездіяльності свій смисл або свою ганьбу». Проте, як мені здалося, минуле не так тяжіє над естонцями, як, наприклад, над нами... І ще викликає захоплення те, що естонці геть-чисто позбавлені комплексу неповноцінності. Вони відкриті світові, а світ відповідає їм взаємністю, вимагаючи візи від естонців лише в чотирьох країнах! Естонія готова до розумних експериментів, і результати не баряться. За даними доповіді ООН про розвиток людського потенціалу й Віденського інституту міжнародних досліджень: в Естонії рівень інфляції один із найнижчих у Східній Європі, найнижчий відсоток безробіття з країн Східної Європи і найбільша тривалість життя (70,5 років) на території колишнього СРСР.

Тепер кілька слів про «національне питання». Так, зустрічала я людей старшого віку, які з двох іноземних мов — російської і, скажімо, англійської — краще знають російську, але для них принциповим було розмовляти лише англійською. Серед естонської молоді, становлення якої випало вже на роки відновленої незалежності, звичайно, російська як мова міжнаціонального спілкування поступилася місцем англійській і німецькій. І хоча я комфортніше почувалася, спілкуючись англійською, задля справедливості хотілося б особливо акцентувати увагу на терпимості, толерантності цього народу. Не випадково державну програму «Інтеграція в Естонському суспільстві 2000—2007рр.» Європейський Союз відзначив як хороший приклад розвитку гармонійного співіснування основної нації і нацменшин, чого не скажеш про інших сусідів Естонії, зокрема Латвію, де протиріччя на національному грунті продовжують викликати тривогу міжнародних організацій.

Дискримінації за національною ознакою в Естонії, всупереч російській пропаганді, немає. Як і в кожному, навіть відносно благополучному в усіх аспектах суспільстві, трапляються окремі інциденти, проте вони не залишаються непоміченими, і, що важливо, насамперед владою.

Та якщо ви плануєте жити в Естонії, хочете, щоб тут продовжували звивати гнізда і ваші діти, онуки, то мусите навчитися шанувати мову, традиції, закони цієї країни. Адже все елементарно та просто, якщо жити в рамках культури й моралі! Етнічне естонське населення становить менше мільйона чоловік, а це, як відомо, критична межа для існування і розвитку будь-якої нації!

Живою водою для естонців завжди була фольклорна культура. Так повелося в історії націй, що саме в піснях кристалізувалися «сліди долі» конкретного народу. А фольклорні пісенні фестивалі, на які щорічно, потім —один раз на 4—5 років, збирався практично весь народ Естонії, були своєрідним акумулятором життєздатності нації, її сили.

— У політичному сенсі пісенні фестивалі за радянських часів мали особливе значення, — розповідає професор Естонської музичної академії, учасник пісенних фестивалів із 1947 року Куно Аренг. — Це було протистояння Радянській владі. І влада була безсила! Пісенні фольклорні фестивалі виявляли справжнє ставлення естонського народу до «червоної» політики. Свята, на які інколи збиралося близько 20—30 тисяч чоловік, завжди закінчувалися забороненими піснями — неофіційними гімнами Естонії. Ніхто не міг примусити мовчати весь народ! Згадую нашу «Пісенну революцію»: практично всі естонці, кому небайдужа доля країни, не залишилися вдома в ті дні. Без будь-якого наказу естонці зібралися на нашому знаменитому Співочому полі. Народ співав, лунали промови, знову пісні, майоріли наші національні прапори — наш синьо-чорно-білий триколор, багато хто був у національних костюмах. Я пишаюся тим, що Балтія дала поштовх розвалу Радянського Союзу. Згадаймо хоча б «живий ланцюг» від Таллінна до Вільнюса!

Так в Естонії понад 10 років тому відбулася безкровна «Пісенна революція». Хоча на випадок небезпеки естонці були готові й силою захистити довгоочікувану свободу.

Перебуваючи в Естонії, знайомлячись із на диво гарними ландшафтами, я не переставала гірко дивуватися, що все це було «закрите» для жителів країни. Вздовж усього мальовничого узбережжя стояли радянські війська. Люди могли насолоджуватись морським краєвидом лише в межах талліннського міського пляжу, а вночі ніжне світло місяця навіть не мало права конкурувати з «сяйвом» прикордонних прожекторів...

У країні наближаються президентські вибори. Восени цього року в Кадріорзький палац — резиденцію президента Естонської Республіки — прийде новий господар. Незалежні експерти та спостерігачі вважають, що перемога будь-якого з кандидатів від правлячої коаліції не приведе до зміни політичного курсу як у самій країні, так і на міжнародній арені. А правляча коаліція на майбутніх виборах, на думку тих самих експертів, практично не залишила шансів перемогти своїм опонентам. Низка досягнень країни протягом останніх років, зокрема те, що разом із країнами люксембурзької групи Естонія незабаром стане повноправним членом ЄС (поки що єдина з колишніх радянських республік), свідчить, що вона рухається у правильно вибраному напрямку.